Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 42

Він дивився на Стократа очима Лісового Царя. Піднявся без чужої допомоги й виявився дуже високим. Скинув з плеча дорожню торбу, зібрану Норою; жінка з жахом задкувала, притисши долоні до щік.

Стократ подивився на свій меч. Клинок був порожній і легкий. У домі металися, кричали, кидали посуд — в обідній залі було тихо, і рівно стояли вогники свічок.

— Ти його вбив? — скрикнула жінка. — Ти вбив мого брата, а тепер і сина?!

— Для тебе вони живі, — сказав Лісовий Цар. — Ходімо зі мною.

Він простяг їй руку в рукавичці. Жінка, ступаючи, мов сонна, зійшла нижче по сходах й оперлася на простягнуту руку.

— Я відведу тебе туди, де на столі стоїть іграшковий млин, і брат несе тобі два шматки пирога, — сказав Лісовий Цар. — Твій син виріс і став мужчиною. Твої онуки граються на порозі. Одночасно… твоєчасно. Бери руку, хоробра дівчинко.

Нора всміхнулася. Світло впало на її лице, й вона пішла до дверей, опираючись на руку Лісового Царя, чиє обезголовлене тіло валялося на підлозі, чия голова відкотилася в куток, хто йшов, повернувшись до Стократа спиною, нехтуючи загрозою…

Але у дверях зупинився й подивився через плече.

— Ти прийшов по чуже, розумієш? — сказав Лісовий Цар з лицем дорослого Альта. — Ці люди належать мені разом з їхнім минулим і майбутнім. Я узяв би й тебе. Але твоє минуле пече, мов вугілля, а майбутнє розпадається, як попіл. Твій час — отрута; йди звідси скоріше.

VII

— І ти пішов?!

Стократ мовчав.

— Я не вірю, що ти просто так пішов, — стара напружено дивилася крізь вогонь, гаряче повітря тремтіло, і здавалося, що стара показує гримаси.

— Я нічим не міг допомогти Норі та її родині. Але я дещо зробив, твоя правда… Лісовий Цар був занадто відвертий зі мною. Він сказав, що мій час — отрута.

— І ти…

— Я заплатив податок. Залишив карб на пластинці, яку мені дав той хлопець, воротар, впускаючи на землі Лісу. Я подарував Лісові трохи свого часу; цієї крихти виявилося досить, щоб дерева втратили розум.

— Ти сам безумець, — сказала стара недовірливо. — У дерев немає розуму. Вони не можуть…

— Зрозуміло. Я кажу — «втратили розум», бо ці слова краще пояснюють, що трапилося… Лісовий Цар, і весь його Ліс, і всі люди, що платять податок своїм часом, — по суті, один механізм, як млин, наприклад, тільки колесо цього уявного млина обертають не вода, а відчужений час. Або не механізм, а єдине тіло, і час — кров у його жилах… Дещиці отрути досить, щоб увесь організм загинув.

— Ти знищив його царство?!

— Ні… Я не зміг би. І не наважився. Я тільки хотів, щоб люди почали від нього розбігатися. Вирвавшись з-під цих дерев, виїхавши далеко, вони змогли б… Але вийшло по-іншому. Розбігатися стали дерева.

— Вресени!

— Так. Розбрівшись по звичайних лісах, вони проросли в минуле і в майбутнє. І сталося так, що вресени в лісах водилися завжди, і тисячі років тому люди розповідали одне одному історії про подорожніх, які прокинулися в майбутньому…

— Але тільки один прокинувся в минулому — ти! Прокинувся в той день, коли Світ упала в ліс, породжена зірками, і поклала край Населеному Світу… Це не була випадковість, Стократе. Ніщо зі зробленого тобою, і того, що з тобою сталося, не було випадковістю! Ти знаряддя Творця, Стократе, а можливо, ти знаряддя його ворогів…

— Ти так думаєш? — Він підняв куточки губ. — Тоді я розповім тобі останню історію. Зваж, вона страшна.

Розділ сьомий

ПІДДАХОМ

Ночами вони молилися своїм смішним придуманим богам, щоб він пішов. І він давно міг піти, якби не голод: у дорозі нічим буде харчуватися. Уся округа — це замки й засуви, вовкодави на довгих ланцюгах або зовсім без прив’язі, сокири й вила, що наїжачилися в лице бурлаці. Звісно, покірний роботящий хлопчик міг би знайти собі стіл і дім, але він не був ні покірний, ні роботящий.

Він не боявся нічого, крім відкритого неба. Весь притулок знав його капелюх з широкими крисами, загнутими вниз. Він називав його «мій дах». І весь притулок прозивав його, пошепки й позаочі, Піддахом. Але кожен нещасний хлопчик, що ризикнув сказати це ім’я вголос, довго ходив потім з розквашеним носом.

Якогось похмурого дня, коли небо було особливо низьке й ніби обшите клоччям, Піддахом пішов до села опівдні й блукав вулицями до вечора. Підпилий працівник вертався з трактиру. Склалося так, що п’яниця пропив не все.

Піддахом наздогнав його. П’яниця не захотів віддавати худий гаманець. Піддахом штрикнув його ножем, довгим, як зимова ніч, і таким же холодним.

Кілька монет — законна здобич. Труп утоплений у мірошницькому ставку. У цю ніч він зрозумів, що голоду боятися нічого, і захотів піти одразу ж. Але смішно було робити подарунок тим, хто молився своїм смішним придуманим богам, щоб він пішов.

Він повернувся в притулок і підпалив його. І пішов геть над ранок, низько насунувши капелюха. Шлях його освітлювало сонце на сході й палаючий будинок на заході. Няньки, сироти, малята й дорослі — залишилися там, і його не турбувало, хто з них вижив.

По селах і селищах ходила про нього слава. Забіякуваті майстерчуки, молодші сини зубожілих батьків, шибайголови й провинні працівники тікали до нього в ліс, у ноги кланялися, просячи прийняти в зграю. Він збирав їх потроху, так, щоб поруч постійно було двоє-троє розбишак, проте надовго вони не приживалися. Кишкодер Піддахом, як його прозвали селяни, жив ненудним і небоязким життям: зупиняв обози з ярмарку, заганяв худобу з узлісь, міг наскочити серед білого дня в передмістя й пограбувати трактир. Його товариші відчували на власній шкурі всі труднощі розбійницького життя: їх кололи вилами в живіт, били камінням, вони вмирали від ран або теліпалися в петлі. Деяким, особливо стійким, Піддахом сам особисто всаджував ножа під лопатку й знову залишався сам. Він ішов далі, волочачи за собою славу, наче стару рибальську мережу. Його проклинали, на нього влаштовували облави, його труп п’ять разів виставляли на загальний глум — а він ішов далі, робив те саме й нічого не боявся, крім відкритого неба. Капелюх, пристебнутий ремінцем до підборіддя, нікому не дозволяв роздивитися його лице — тепер він не знімав його навіть під дахом.

Так минуло два роки. Володарі споряджали збройні загони його ловити, і на всіх ринкових майданах з’явилися укази, що забороняли під страхом смерті носити капелюхи з широкими крисами як чоловікам, так і жінкам. Угледівши подорожнього на дорозі, кожен купець хапався за дрюк і кричав здалеку: «Агов, ти! Зніми капелюха!»

Однак уночі, коли немає ні місяця, ні зірок, коли не горять ліхтарі й нема в запасі свічок, і коли володар з найманцями далеко — тоді кожний селянин, особливо мешканець віддаленого хутора, залишався сам на сам з темрявою й кошмарами. Багатії й бідняки, землевласники й наймити спали однаково погано, бо Піддахом не мав ні заздрості до багатства, ні співчуття до вбогості. Він убивав уже не заради грошей і навіть не заради слави, а тільки заради вбивства, і це не була примха: якщо йому траплялося втриматися від убивства хоч тиждень, небо починало шукати його, заглядати у вікна, нишпорити під мостами і в лісовій гущавині, і тоді Піддахом ціпенів з жаху.

Навесні він викрав дівчину, яка пасла овець на березі Світлої, сховав її у своїй норі посеред лісу й тримав там кілька тижнів. Дівчина спершу металася й намагалася втекти, потім утомилася й впала в заціпеніння, потім почала виявляти своєму мучителеві знаки симпатії. Вона була сирота без надії вийти заміж, і попереду її чекало коротке життя на важкій роботі — або дуже коротке, але в лінощах й відносному достатку в обіймах знаменитого розбійника.

— Чого ти ніколи не дивишся на небо?

— Не хочу. Чого ти ніколи не сідаєш у палаюче багаття?

Вона довго сміялася, почувши в його словах веселий жарт.

— Подивися вгору, спробуй! Там нема нічого страшного! Зірки дивляться, як чиїсь очі…