Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 22

Його порятунок був — заскочити зараз верхи й кинутися вперед, до рідного дому, де захист і допомога. І він рвонув, схопившись за гриву чужого коня, але кінь здійнявся дибки й скинув його, і поскакав уперед, закривавлений, одним своїм виглядом розносячи погану звістку — а Джміль залишився лежати на камінні і не міг навіть ворухнутися, щоб відсунутися зі шляху сокири, що летіла, мов на плаху…

Сокира впала за дві волосинки від Джмелевої голови, причому відрубана рука, що вчепилася в топорище, іще сіпалася.

Гримнулося важке тіло. Дуже важке. Прямо на ногу. Джміль скрикнув: йому здалося, що під цією вагою переломилася кістка. Поруч заскреготіла сталь, хтось охнув, а потім почулося, як віддаляються швидкі кроки. Знову заіржав кінь. Джміль залишився на дорозі один — якщо не лічити небіжчиків.

Скавулячи, плачучи, він насилу виліз з-під важкого тіла. Той, що на нього впав, був мертвий розбійник з сокирою — неосяжні плечі, величезний зріст, такі переважно йдуть у різники…

Джміль підвівся і знову сів — ноги не тримали. Східець лежав нерухомо, відвернувши лице, ніби засоромившись. Тіло погонича в сірому плащі майже зливалося із землею. На узбіччі, осторонь від інших, валявся ще один мрець, молодий незнайомець у чистому франтівському одязі, зіпсованому зовсім трохи — дірою на грудях. Коні десь ділися; ледве чутно шумів ліс, і з кожною секундою ставало темніше…

Знову почулися швидкі кроки. Тінь виринула з-за повороту; Джміль здригнувся.

— Джміль? — уривчасто запитав знайомий голос.

— Га…

— Вставай.

Його знову взяли під пахви, наче маля, й поставили на ноги. Джміль одразу згадав сьогоднішній ранок — темряву й холод, і оцього ось незнайомця, нав’язаного йому в провідники.

— Де ти тут узявся? — незнайомець зазирнув йому в очі, хоч уже було дуже темно. — Разом з купцем? Чого ти з ними?

— Стежка, — прошепотів Джміль. — Я по стежці… короткій.

Цей чоловік мислив куди швидше за покійного торговця Східця:

— Не найкращий день, щоб ходити короткими стежками. Я вже було подумав, що тебе вбили.

Попереду, куди вела дорога, замерехтіли вогні, почулися голоси й кінський тупіт.

— Зустрічай батька, — так само уривчасто велів незнайомець. — Кінь під скривавленим сідлом — не найкращий вісник, правда?

Остаточно споночіло. Двоє тіл лежало посеред двору під рядном. Ще двоє — збоку, без накриття. Хазяїн трактиру, високий блідий чоловік, стояв над ними з ліхтарем, то піднімаючи світло, то опускаючи, наче досі не наважуючись повірити очам.

— Твій син витримав іспит, але його не взяли вчитися далі, бо він не з Макухи.

Хазяїн одірвав погляд од убитих розбійників. Подивився на Стократа, насупився, намагаючись зосередитися:

— Не взяли?

— Князь велів не брати прийшлого.

— Князь… — хазяїн знову подивився на трупи.

Його дружина стояла, вчепившись у меншого сина. На Джмелевому лиці засохла чужа кров. Два його брати повернулися зі смолоскипами, ведучи за вуздечки коней.

— В’юки тут… Усе ціле…

— Ціле, — повторив, мов заведений, хазяїн трактиру. — А ти… Стократе… де ти тут узявся?

— Не цілий же вік мені жити в Макусі. Я бурлака, якщо пам’ятаєш.

— Бурлака, — хазяїн закусив губу, прагнучи покласти край нав’язливій грі в луну.

— Але Джміль витримав іспит, і хто завгодно може це підтвердити.

— Батьку, — старший хазяїнів син зупинився поруч. — Ми… ще одного знайшли.

— Ще одного? — хазяїн здригнувся.

Середній син, сопучи, затяг у двір рядно. Каблуки лежачого в рядні залишали борозни на чорній землі.

Стало тихо.

Цей розбійник умер останній: Стократ його ледь не впустив. Догнав у напівтемряві, незвично швидкого й спритного, і зупинив, не гукаючи, не глянувши в лице…

— Це лісовик, — сказав старший син.

Стократ узяв у нього смолоскип.

Лежачий був худий і невисокий на зріст, і, мабуть, молодий. Повіки його заплющених очей були пришиті до щік вигадливим тонким швом.

— Ще ніколи не бачив лісовиків, — зізнався Стократ. — І часто вони йдуть у розбійники?

Дім, де він виріс, заслінка груби, столи й підлога, запах диму й вогкого дерева, — все, чим він жив у колишні спокійні роки, обволікало Джмеля, притупляло біль і проганяло страх. Він повернувся додому, і все, що сталося сьогодні ввечері, відсунулося й поблякло: смерть купця і його погонича, сокира, що летіла в голову, відрубана рука, що вчепилася в топорище…

Однак усе, що було в ці вісім місяців, відсунулося й поблякло теж: учнівство й життя в чужих людей, солоні таблички і вправи для чутливості язика, нарешті, надія стати майстром-мовознавцем. Джміль наче враз помолодшав, ніби життя його повернулося назад, до роздоріжжя, й пішло геть іншим шляхом.

Мати нагріла води й скупала його, наче маленького. Їй було байдуже і до мертвих розбійників, і до лісовика: менший син повернувся додому, у цьому був єдиний сенс і цінність дня. Вона була така ласкава й діловита, що Джміль зрозумів: мати ніколи й не вірила, що він досягне успіху в мовознавстві, його провал був для неї питанням часу.

— Ти весь подряпаний, ой-ой… А чого такий синець на спині?!

— Це я торбу погано склав… Кам’яна пляшечка весь час впивалася…

— Кам’яна? Що за штуки, з каміння пляшки робити — дурість!

Вона вилила ківш води йому на голову. Відчуваючи, як тече по лицю тепла вода, Джміль здригнувся — згадав загибель торговця Східця.

У Макусі ще не знають. Пундик ще не знає, що його батько нікому більше не покаже ні своєї пихи, ні гордості. А хтось же ж має принести цю звістку в Макуху…

«Тільки не я, — подумав Джміль і одночасно зрадів і засоромився. — Я не вчитимуся далі, зате мій батько живий…»

Батько й бурлака на ім’я Стократ розмовляли в обідній залі, і в порожньому трактирі якось дивно глухо звучали їхні голоси.

— Виходить, ти все-таки чаклун.

— Я бурлака.

— Чаклун-бурлака, — хазяїн трактиру ніяк не міг зупинити важкої голосної луни, що звучала в ньому десь усередині й змушувала повторювати вже сказані слова.

— Хоч би й так.

— І ти не просто проходив мимо.

Стократ зітхнув:

— Та й ти не просто так сидів у себе в трактирі й чекав проїжджих.

— Що? — хазяїн різко підняв голову.

Стократ дивився йому прямо у вічі.

— Наклеп, — хрипко сказав хазяїн трактиру. — Я людина… надійна, у мене ліцензія від князя… стільки років на одному місці, мене всі знають… А ти бурлака, ти… про тебе таке кажуть, що…

Він замовк.

— Поділили здобич і розійшлися в різні боки, — задумливо сказав Стократ. — Хтось пропав і вмер, хтось вижив і далі чинив розбій, хтось на свою частку вибився й побудував млина… чи трактир, наприклад. І пішло інше життя: сім’я, діти, господарство. Але коли раптом з’являються колишні дружки, як їм відмовиш?

— Наклеп, — прошепотів хазяїн, і голос його з хрипкого став сиплим.

— Півроку тому — були ті самі чи інші?

— Не знаю. Ти мене не забалакуй… чаклуне.

Стократ кивнув:

— Так. Допитати б їх, та пізно. Хоча…

Він витяг з піхов меча.

Хазяїн трактиру відсахнувся разом з важким кріслом, на якому сидів:

— Ти…

Й одразу вмовк. Клинок у Стократовій руці тьмяно світився, наче вузьке віконце в ледь освітлений, хиткий світ. Там, усередині, ворушилися тіні, наче водорості на дні.

— Придивися, — Стократ простяг клинок трактирникові, руків’ям уперед.

— Ні, — той сховав руки за спину.

— Придивись, хто там усередині. Може, когось упізнаєш…

— Ні!

— Дарма, — Стократ підніс клинок до очей, і на його лице впав синюватий відблиск. — Мій меч не те що любить убивць… Він просто забирає їх собі.

Трактирник видав горлом свистячий звук.

— Ось три душі, — продовжував Стократ. — Дві зрозумілі, як стерво, тупі й смердючі — кінчені. Третя неясна якась, хоч теж ясно — душогуб… От як лісовик міг зв’язатися з розбійниками? Я так зрозумів з розповідей, що лісовики ніколи не водилися з людьми.