Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 18

Джміль виплюнув трав’яну кашку разом зі смаком — на битий шлях.

Якби він був сильний і розумний, як герой казок — склав би для майстра питво зі змістом: «Ти мене зрадив і обдурив людей. Але я все знаю, розплата настане…» Та для такого послання потрібні рідкісні складники. І Джміль — не казковий герой, а так, хлопчисько…

Він підвівся, витер сльози рукавом і подався назад до селища.

— Це правда, що ти вбиваєш людей за гроші?

— На щастя, ні.

Князь насупився.

Це був молодий іще чоловік з дуже молодого роду. Його прадід ще сплавляв ліс, як усі в окрузі, а дід навчився військового ремесла й найнявся в чуже військо, зібрав навколо себе перевірених людей і ухитрився мечем здобути собі славу й землю. Його батько зміг утриматися при влади й зміцнити її, і от — перший у династії, хто одержав титул у спадок, приймав Стократа у своєму домі з тесаних колод і не знав, як правильно поставити себе перед незнайомцем.

— Та ну… мені донесли, що твій меч… що тобі платять за вбивства.

— Так правильніше, — визнав Стократ. — Буває, що я вбиваю вбивць і ґвалтівників. І якщо мені раптом — чомусь — платять родичі їхніх жертв, я беру цю плату.

— А, — князь повеселішав. — Тоді… А замовлення ти приймаєш?

Стократ підняв брови. Довга гнівна промова не була б така промовиста.

Князь наїжачив коротку бороду. Нікому й ніколи було вчити його приховувати почуття, як личить людині високого роду, тому все, що він думав, одразу проявлялося на лиці. Князь мовчки журився, що ідіоти-стражники впустили гостя зі здоровенним мечем на поясі. Таку варту треба бити палицями на базарному майдані, але ж іншої немає…

— Я не найманий убивця, — проговорив Стократ холоднувато, але без зухвалості. — Я бурлака. Якщо зустріну вбивцю — його не стане. Заплатять — візьму гроші. От і все.

— Ти… мандрівний вершитель справедливості? — князь криво посміхнувся.

— Я не знаю, що таке справедливість, — рівно відповів Стократ. — Думаєте, вона існує?

Князь знову засопів; Стократ зустрівся з ним очима. Князь здригнувся.

— Я просто собі подорожній, — сказав Стократ миролюбно. — Іду, куди заманеться. Світ дивлюся, звістки розношу. У Лісовому Краю, чули, цього літа аж у трьох місцях зайнялося?

— Велике лихо, — глухо відгукнувся князь.

— Чимале. Ціна на ліс повсюди зросла…

Стократ зробив багатозначну паузу.

— Ти ще й купець? — тепер уже князь чіпко глянув йому у вічі.

— Та де мені, — Стократ усміхнувся.

— Ціна зросла, торгуємо багато, — промовив князь з незрозумілим роздратуванням. — У нас же не просто ліс, у нас рожева сосна, таких у цілому Світі більше нема. Бачив, які будинки?

— Бачив.

— А оце? — Князь підхопив зі стола різьблений дерев’яний кубок, струсив на підлогу кілька крапель з дна, подав Стократові. — Скажи… це правда, — те, що про тебе балакають?

Стократ узяв у руки кубок. Рожева сосна, якщо її правильно обробити, стає прозора. Тіна, пригадав, розповідала про це довго й докладно, і Стократ цокав язиком, гладячи пальцями її дерев’яні сережки — і палаючі мочки вух.

— Що про мене балакають? — повторив він, крутячи в руках князівський кубок.

— Що ти один можеш… покласти десятьох? Озброєних? Один?

— Добра робота, — Стократ повернув кубок. — І ви вірите чуткам?

Князь роздратовано грюкнув кубком об стіл:

— Хто його знає… Ми тут майже на краю світу, з лісовиками живемо поруч, тут не схочеш — а почнеш вірити в усяке…

— І що, миритеся з лісовиками? — Стократ боявся, що в голосі його занадто промалювалася цікавість. Він був майже певен, що розмова з князем так чи так торкнеться лісовиків, і туманні розмови про «покласти десяток» матимуть продовження.

— Миримося, — крізь зуби кинув князь. — Вони тварюки спокійні, ні з ким, крім нас, не водяться, а ми в них беремо ліс за смішну ціну… Я про інше. Перевал тутешній знаєш?

— По дорозі сюди я там ночував.

— Ага… Місце недобре.

— Я нічого такого не помітив.

— Ага, — крізь зуби повторив князь. — Розбійницьке місце. Торговці, он, петицію принесли, — він стукнув пальцем по жовтому сувою на столі. — Письменний?

Не відповідаючи, Стократ розгорнув сувій. Написано було середньо-західною говіркою, «як чується — так і пишеться», у три рядки всього: «у князя торговельна Макуха просить заступництва од розбійників-душогубів три каравани вже порізали всі бояцця в місяць білої зорі торгівля стане». І стовпчик підписів.

— У місяць білої зорі, — Стократ поторкав твердий краєчок сувою. — Коли ж це було?

Князь роздратовано висмикнув сувій у нього з рук і кинув на стіл.

— Півроку тому, — сказав він уривчасто. — Я тоді з вартою з’їздив на перевал… Нікого не бачив. Але грабувати перестали.

Він обійшов навколо стола, став навпроти Стократа, вперся в стільницю кісточками пальців:

— На тому тижні знов убили три душі. Не наших, з Долини. Їхали до нас у торговельній справі. Горлянки поперерізали, гаманці забрали… Ну добре, грабуй, а горло різати нащо?!

— Щоб потім не впізнали, — сказав Стократ.

— Отже, з місцевих…

Князь помовчав. На похмурому лиці був написаний повний звіт про його почуття: він довго не хотів вірити, що розбійники на перевалі належать до числа його підданих і що його, князя, відповідальність за лиходійство таким чином подвоюється.

— Вони були озброєні? Ті, кого вбили? — допоміг йому Стократ.

— Так. Торговець з Долини їхав з грішми, з ним два охоронці в панцирах, з мечами. Їх порізали, як курчат.

— Як ви довідались?

— Ет, не має значення, — князь сів у високе крісло. — Я, може, не з золотого трону й армії не воджу, але в Макусі я князь і свою роботу знаю… Довідався та й годі. Ще на тебе, було, подумав…

— На мене?!

— …Але тих розбійників було троє, а про тебе кажуть, що ти завжди один. Та ще деякі прикмети… Отож з тебе я підозру зняв.

Стократ здивувався — і з милосердя показав свій подив князеві. Той одразу заспокоївся, залиснів, розкинувся в кріслі.

— А ти думав? Я не сліпий і не глухий. На своїй землі я все знаю!

— А в Макусі про це мовчать. Навіть у таверні.

— Бо діло таємне, — уривчасто сказав князь. — Недобре діло. Якщо розбійники повернулися — народ захвилюється по той і по цей бік гір, торгівля стане. А це великий збиток.

Стократ мовчав.

— І велика біда, — князь підвищив голос. — Людей отак різати, наче на м’ясо… Убивці без кари… А кого мені туди посилати? Вартового — то вони сховаються од варти. Самому їхати чи що? Га?

Він знов завмер, і тепер наважився подивитися співрозмовникові в очі.

— Добре, можу сходити, — повільно проказав Стократ. — Тільки вони до мене цілуватися не вискочать, я не купець… Де мені їх шукати?

— Шукати… — князь потер широкі долоні, дзенькнули один об один персні. — Ну…

Він поманив гостя пальцем, нахилився до його вуха:

— Самі знайдуть. Але не тебе. Один… торговець завтра на світанку їде за перевал. Сам. Ну, зі слугою… А торговець примітний.

— І ви його не попередите, — пробурмотів Стократ.

— Попереджу — то не поїде.

— А якщо його вб’ють?

— Багатьох убивають. Того, іншого… Годі вже.

— Але ви через цього плакати не будете.

— Може, й поплачу, — князь болісно посміхнувся. — Мені головне — розбійників знищити.

— Ясно, — задумливо протяг Стократ.

Князь сказав правду, але не всю. Стократ ще не знав, чи треба в цій справі оголювати приховане й пізнавати затаєне. Деякі таємниці не можна не розкрити. Деякі — краще не займати.

— Я… — князь кашлянув, — за душогубів… призначу нагороду.

— По нагороду не вертатимуся. Може, когось пришлю.

— Тобі не треба грошей? — князь прискалився. — Хоча правду кажуть: нащо чаклунові гроші…

— Нінащо, — легко погодився Стократ. — Завтра піду туди, а як щось станеться — ви дізнаєтесь.

Гультяї порозходились рано: сам торговець Східець підвівся з-за стола перший. Він удосвіта мав вирушати в справах за Гірську Стрілку, через перевал. Утім, Східець завжди вставав рано, і його домашні прокидалися раніше за всіх у селі, і торговець любив похвалитися в розмові: от чого я багатію, я ретельністю та працею багатію, а хто лінується — той сам собі деревна жаба.