Клуб Боягузів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 5

— Лишіть вже нас у спокої, прошу пана! — суворо ступила до кирпатого пані Люба. — Тільки зіпсували моїм гостям перші враження!

— Аби ви не подумали про нас злого, готовий вибачитися за цю прикру помилку ще раз. Мусите зрозуміти — Оля дуже злякалася, і в такому стані всяке трапляється. Помилилася, помітила це і набралася мужності визнати помилку, — кирпатий простягнув Денисові руку. — Будемо знайомі. Назар Жупанський, а це — моя донька Оля.

Якщо Черненко і вагався, то лише якусь мить — потиснув простягнуту руку.

— Мир? — запитав Назар Жупанський.

— Мир, — погодився Денис.

— Тільки це нічого не міняє — сто гривень у дівчини все ж таки нахабно вкрали, — зазначив Максим.

— З нас уже цього досить! — відмахнувся Назар Жупанський. — Хай пропадуть пропадом ті гроші, якщо через них стільки мороки гарним людям! Ще раз перепрошую всіх і щиро запрошую на каву, чай та тістечка — хто чого забажає! Тут на перший план вийшла пані Люба.

— Облиште, пане Назаре! — вона підхопила його руку, коротко труснула. — Мене звуть Люба Чепеляк, живу тут недалеко. Ви і без того нині потерпіли від злодіїв, то дуже прошу до нас. У мене і чай є, і солодке. Закріпимо наші мирні стосунки.

Ніхто не заперечував, і компанія дружно повернулася до пані Люби додому. Оксана, Мавка та пан Жупанський відразу заходилися готувати чай за методом пана Назара. Максимові з Денисом це було нецікаво, тож вони лишилися у вітальні. Дивна дівчинка Оля теж не пішла на кухню, і тепер скромно вмостилася на стільці в дальньому кутку. її присутність трошки сковувала приятелів, тому вони теж мовчали.

Так, у цілковитій тиші, повільно спливали хвилини. Нарешті Оля підвелася, рішуче підійшла до хлопців, для чогось озирнулася на двері. Крутнулася на п'ятах, підбігла до них, щільно причинила і знову підійшла до Білана з Черненком.

— Я збрехала, — коротко мовила дівчинка і потупила очі — не могла дивитися перед собою.

— Знаємо вже, — грубувато відповів Черненко.

— Ні... Я зовсім збрехала... В мене ніхто не крав тих грошей...

Хлопці перезирнулися.

— Далі говори, — не попросив — звелів Максим.

— Ну... Словом... — Оля далі не дивилася на них, говорила тихо, кожне слово давалося їй важко. — Це я взяла в тата гроші... Сама...

— Сама вкрала? — перепитав Денис.

— Можна і так сказати...

— Тю! «Можна й так...», — передражнив її Черненко. — А як ще можна? Не так? Крадіжка інакше не називається. Взяти без дозволу — не позичити, а вкрасти!

— Я розумію... Я винна... Ви татові не кажіть, добре?

— Слухай сюди, — Білан легенько взяв Олю за плечі, труснув. — Дивись на мене і слухай, — дівчинка слухняно підняла на нього очі, в яких бриніли сльозинки: — Ніхто зараз не збирається бігти до твого батька і повідомляти новину, що його донька потягла в нього сотню гривень. Ми це вже проїхали, правда, Денисе?

— Що ж з вами робити — проїхали, — махнув Черненко рукою.

— Ти вирішила зізнатися сама. Отже, совість тебе все ж гризе. Це добре, — вів далі Білан. — Але наше мовчання теж чогось коштує. Не грошей, — поспішив обмовитися він. — Просто зараз ти розкажеш, навіщо ти це зробила, як часто ти це робиш і чому вирішила оббрехати саме Дениса.

Оля шморгнула носом.

— З ним... з Денисом... справді випадково вийшло... Я не думала, що тато так швидко виявить пропажу. Не знала, як себе вести. Тому на ходу вигадала історію про подругу та напад. Хтось мене за язика смикнув бовкнути, що це сталося півгодини тому. Коли тато потягнув мене на площу шукати напасника — геть розгубилася. І вказала на першого ліпшого хлопця. Ним міг хто завгодно стати.

— Дуже цікаво, — гмикнув Денис. — Це все одно, як ти йдеш вулицею, а на тебе з даху цеглина падає.

— Такі речі трапляються, — кивнув Максим. — І я припускаю, Олю — саме тепер ти говориш чисту правду. Твоєї проблеми це не вирішило. А куди все ж поділися злощасні гроші?

— Внесок заплатила, — просто відповіла Поліна.

— Який внесок?

— Членський. Тепер я член Клубу Боягузів. Сказала — і замовкла: наспіли чай, кава і торт.

Глава 8

Випробування для боягуза

Розмову довелося перервати — всі заходилися довкола напоїв та солодощів.

Оля, зізнавшись хлопцям, помітно пожвавішала. Навіть жартувати почала, чим дуже потішила Назара Жупанського. Випивши другу філіжанку кави, він погодився з господинею: вкрадені гроші щастя злодію не принесуть. Коли він пожартував: «Тепер у нього вухо відпаде!», Оля мимоволі мацнула себе за праве вухо. Крім утаємничених хлопців ніхто цього не помітив. Максим, піднісши шматок тортика до рота, торкнувся кісточкою вказівного пальця собі до вуст. Денис змовницьки підморгнув їй. Цих сигналів та жестів теж ніхто не помітив.

За чаюванням-кавуванням пані Люба і пан Назар так розговорилися, що захопилися, навіть знайшли спільні теми та спільних знайомих. Тому коли діти нарешті піднялися з-за столу, дорослі лиш кивнули на їхнє: «Дякуємо». Це грало на руку хлопцям — можна продовжити розмову з Олею. Ось лише Оксана з Мавкою якось підозріло дивилися на їхній гурт — адже, за неписаними правилами, нова в компанії дівчина мусила спершу тягнутися до дівчат.

Ще трохи — і ця поведінка трійці змовників видаватиметься зовсім уже підозрілою. Тому Білан прийняв єдине правильне рішення: кивнув дівчатам, аби йшли за ними в бібліотеку. Оксана, добре знаючи цю парочку, зрозуміла — вони знову кудись влізли. Мавка — та взагалі нічого не знала, але перейнялася утаємниченістю інших. Причинивши на Максимове прохання двері, вона запитально подивилася на хлопців.

— Все одно від вас не сховаєшся, — пояснив свої дії Білан швидше Черненкові і дівчатам, ніж собі: — Якщо так — то й ховатися ніхто не буде. Кажи, Олю, все спочатку.

Тепер дівчинка вже зовсім освоїлася і коротко повторила історію свого злочину і того, що за цим вчинком потяглося. Мавка відразу хотіла щось сказати, та, глипнувши на Оксану, вирішила поки що помовчати. Бо і вона, і Оксана, і Денис, і Максим розуміли — це лише початок, це ще не все.

— Клуб Боягузів, — мовив Максим і перевів запитальний погляд на Мавку. — Знаєш про такий?

— Уперше чую, що подібне зібрання є у нас у Львові, — призналася Мавка.

— Скільки там членів, хто все це придумав і для чого за вступ треба платити аж сотню? — тепер Білан дивився на Олю, а решта чекала пояснень.

— Мені колєжанка про клуб розказала, — пояснила Оля. — Подруга, Софійка Немировська. Ми з нею до одної школи ходимо. Не те, щоб дружимо, просто добре знайомі. І ось одного разу Софійка каже: є Клуб Боягузів, там допомагають від усіх страхів лікуватися.

— Так і сказала — лікуватися? — уточнив Максим.

— Лікуватися, — підтвердила Оля. — Я не аж така боягузка, та часом щось таке відбувається... Мороз по шкірі... ніби заціпить... подих перехоплює... Приємного мало, одне слово.

— Та це нормальне явище, — заспокоїв її Максим. — Кожна людина чогось боїться. Навіть наш чемпіон Черненко, і той з павуками чи щурами в одній кімнаті не сидітиме!

— На себе глянь! — озвався Денис. — Хто боїться на фізкультурі через «козла» стрибати?

— Я ще висоти боюся, — погодився Максим. — Можу залізти на дерево, якщо треба... Але краще хай не буде треба. Платити сто гривень за неперевірену можливість вилікувати страхи, які мені, до того ж, не особливо і заважають...

— У тому й справа, — сказала Оля. — Мені мої страхи заважають. Я чорних котів боюся, правда. Дуже забобонна. У школі, коли на уроці викликають, через плече плюю. Це іноді помічають, починають з мене кепкувати, я ще більше починаю боятися... Взагалі, я дуже несмілива. На цьому ми з Софійкою зійшлися. Уявіть собі мою радість, коли вона недавно каже — все, Олю, нашим проблемам кінець! Тепер є учитель, який зможе кожній з нас допомогти позбавитися страху. А ніхто не хоче бути боягузом.

— Учитель? — підозріло перепитав Максим. — Хто такий, чому вчить і головне — хто і за що йому гроші платить. Не було б у цій історії вкрадених грошей, вона навряд чи була б цікавою.