Клуб Боягузів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 17

Не змовляючись, трійця порачкувала назад, углиб горища.

— Ціп-ціп-ціп! — почулося знизу, зовсім зблизька. — Я йду шукати, курочко! Скільки тут сходинок? Одна. — рип. — Друга. — рип. — Третя. — рип.

Денис Черненко оговтався першим. Він рішуче посунув до ходу, об який спиралися краї драбини. Навіть не таївся — ішов, голосно тупаючи ногами.

— Ага! — переможно закричали знизу. — Моя куріпочка таки вирішила перестати гратися в хованки? Сама злізеш, чи може, допомогти?

Денис уже стояв на краю горища, дивлячись на незваного гостя згори вниз. Той саме подолав половину шляху.

— Добрий день, — з незвичною для себе чемністю привітався Черненко. — Кого ви тут шукаєте?

— Здоров, хлопче, — реготнув молодик. — Все нормально, а я вже думав — помилився, не туди лізу. Я ж тебе знаю. Це ж тебе я в Пирятині бачив?

— Ви не помилилися, — спокійно відповів Денис. — Лізете ви справді не туди. Не треба сюди лізти.

— Такий молодий, а такий ранній, — незваний гість підняв ногу, аби переміститися на щаблину вище. — Гукни мені Клаву, і розійдемося миром.

— Але в іншому ви помилилися, — Денис говорив так, ніби не чув молодика. — Ви мене не знаєте. Ще не знаєте. І так само ще не бачили.

Рвучко присівши, хлопець хвицьнув ногою, намагаючись влучити в писок викрадачеві. Не влучив — обличчя виявилося не так близько, як хотілося. Та молодик все одно сіпнувся, не чекаючи такої рішучої атаки. На драбині, правда, втримався, простягнув руку, хапав повітря, намагаючись зловити напасника за ногу.

— Ну, ти, цуцику! Зараз за цю ратицю я тебе звідти витягну. І буде в мене повний комплект: курочка і півник.

— Назад! — попередив Денис.

— Невже? — вишкірився викрадач, піднявшись ще на один щабель. — І що далі буде?

— А ось що! — почув Черненко позад себе. Озирнутися і глянути, що задумав Білан, він не встиг. Просто на голову молодику птахом полетіла стара порошна ватяна ковдра. Коли бути точним — клапоть ковдри: хтось колись невідомо для чого розірвав її на дві нерівних частини. Саме більшу частину, оброблену до того ж за кілька років мишами, підтягнув і скинув згори Максим.

Клапоть упав незваному гостеві на голову.

Махнувши однією рукою, аби скинути порошну та смердючу шмату, він ледь не втратив рівновагу. Не змовляючись, Денис і Максим допомогли йому: схопилися руками за краї драбини і з усіх сил штовхнули.

Молодик із криком полетів на землю. На голову, заплутану ковдрою, впала драбина.

— Що там коїться? — почувся звідкілясь збоку, з сусіднього двору, стривожений голос сусідки. — Галю, кого там до тебе чорти принесли?

Молодик з несподіваною швидкістю звівся на ноги, скинувши нарешті гидотну шмату, двома стрибками досяг паркану і майстерно подолав його, перескочивши назад таким самим способом.

— Це я, тьотю Любо, Дениско! — голосно крикнув Черненко. — Ми тут гралися на горищі і драбину скинули! Може, подасте?

Синя машина швидко забиралася геть. Першу атаку було відбито.

Глава 10

Шукай серед своїх

Сусідка тьотя Люба побурчала, та все ж драбину на місце притулила.

Коли все довкола, включно з курми та собаками, стихло і заспокоїлося, Максим і Денис в один голос заявили: тут утікачка лишатися більше не може.

— Або ну його все і гукаємо міліцію, або треба ховатися десь у іншому місці, — категорично сказав Черненко. — Це зараз баби Галі і малих нема. А як він повернеться, та ще, не дай Боже, не сам... Ти знаєш, скільки їх там у цій справі?

— Скільки б не було, Денис правий, — погодився Білан. — Від чужих ти вже не сховалася. А від своїх тим більше довго ховатися не зможеш. До речі, цікаво — як цей тип нас усе ж розшукав? Може, розкажеш про нього більше? Хто він, як його звати, як узагалі все це сталося, ну, з викраденням. Ти ж наче доросла. Знаєш про те, що з незнайомцями краще не балакати на вулицях...

— Хоч ти не повчай! — відмахнулася Клава. — Все справді серйозніше, ніж ви тут думаєте. Розумієте... словом, я черговий раз посварилася з вітчимом. Сказала — більше він мене не побачить.

— У вічі сказала?

— По телефону. Він мене почав знову під себе виховувати, а я цього не люблю. Вже зараз не згадаю, з чого саме все почалося... Тинялася Києвом, ноги занесли на набережну. Стою, дивлюся на кораблики. Коли цей тип підходить: «Що, сестричко, поганий день видався? В мене теж подібна фігня». Простий такий, мені саме треба з кимось було поговорити. Знаєте, він же мене вмовив повернутися! Годину базікали — і вмовив, гад такий! Каже, сідай у машину, довезу. А потім, коли я помітила, що не туди їдемо, розігнався і каже: «Стрибай, або сиди тихо!» І я злякалася.

— Мусив же він якось назватися? — не вгавав Максим.

— Господи, ну, Федя, Вася, Коля, Шрек, Людина-павук — яка різниця? Навряд чи ім'я справжнє, погодься, розумнику!

— Тоді підбиваємо перші підсумки. Телефонував твоєму вітчиму від імені твого тата цей Федя-Вася при тобі? — Клава кивнула. — З мобільного? — Клава похитала головою. — З автомата? — Кивок. — Брав тебе з собою, аби чула? — Знову кивок. — Виходить, той, хто всю цю партію затіяв, насправді неабияк обізнаний із внутрішніми проблемами вашої родини. Зокрема, знає про те, що між тобою і, як ти його називаєш, паном Коцюбою нема згоди. Навіть спільної мови нема. А коли вже зовсім ближче до теми: хтось знав, що саме вчора ти завіялася з дому і блукала набережною! Поки що я бачу дві причини твого викрадення: просто скачати викуп із твого Коцюби чи скачати викуп плюс кинути величезну тінь на Короля. В будь-якому випадку той, хто придумав цю шахову комбінацію, — свій. Я б сказав, член сім'ї.

— Не може бути, — вперто стояла на своєму Клава.

— Додайте сюди слуг, — вставив Денис. — У багатих людей, банкірів, точно є слуги. Хіба не так?

— Помічники і працівники, — Клаву помітно дратувала ця тема. — Водій, секретарка, хатня робітниця, ще мамин водій — вітчим виділив їй персонального, вона ж у нього в центральному офісі працює. Теж начальство, причому — серйозне.

— Та ви всі серйозні люди! — відмахнувся Черненко.

Клава несподівано ляснула в долоні.

— Так, хлопці, з мене досить!

— Чого досить? — не зрозумів Білан.

— Усього! Ви пхаєте носи в наші родинні справи, лізете не в своє діло, починаєте тут моїх родичів обсмоктувати... А ми лише кілька годин знайомі.

— Е, хвилинку! — перебив її Денис. — Не забувай, нова знайомо, що це ми тобі допомагаємо. А тридцять хвилин тому взагалі врятували. Так що я вважаю — нормально, коли в такій ситуації рятівники цікавляться проблемами порятованого.

— Аби докопатися до суті і зрозуміти... — підхопив Білан, та Клава знову ляснула в долоні.

— Ось чого не треба тут, так це вашого бажання докопатися до суті! Ми самі розберемося. Дякую за допомогу, звичайно, пан Коцюба вас не забуде...

— Та ну, мільйон грошей подарує, — реготнув Черненко.

— Не перебивай, кажу! Все, я знаю, як нам усім бути, аби все розв'язати. Весь цей заплутаний вузол. Не так важливо, як цьому Феді-Васі, чи хто він там справді, вдалося вистежити вас і вирахувати мене. Важливіше інше: тепер ви двоє бачили викрадача. Ви розкажете моєму вітчиму все самі. Особливо — про напад, відбитий щойно. Дивіться: цей гад телефонував від імені мого тата. Але мій тато не знав, що я саме вчора саме в такий-то час погаркаюся з вітчимом. Хто нацькував на мене викрадача, нехай уже на місці розбирається пан Коцюба. Якщо захоче, звичайно, шукати зрадника серед своїх. Ви просто підтвердите мої слова.

— Тобто? — не зрозумів Денис.

— Мене викрали. Викрав невідомий мені тип. Ви дасте його прикмети, я теж його опишу. Ви скажете про напад, я підтверджу — було. Таким чином, Коцюба навіть думати про Короля забуде. І я додому повернуся, і на тата ніхто бочку не котитиме. Нормально?

Білан почухав потилицю, глянув на Черненка. Той знизав плечима.

— Заплутано воно в тебе все... — протягнув Максим.

— Коли вже порівнювати з шахами, то тут вийде нічия, — зауважила Клава.