Клуб Боягузів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 13

— Та поїхали вже! — роздратовано промовив Максим і першим повернувся в машину.

Білан-старший зайняв своє водійське місце. Клава Король вмостилася ззаду, поруч із Денисом.

Поїхали далі.

Глава 4

Денис хоче з'їсти буйвола

Увесь час, поки вони їхали до знаменитого пирятинського базару, на задньому сидінні відбувалося щось дивне.

Білан-старший не звертав уваги, стежив за дорогою. А Максим, якого вся ця несподівана пригода починала трошки дратувати, не дивився на дорогу, а позирав у дзеркальце назад. І відзначив цікаву закономірність.

Спочатку, хвилин п'ять, Клава і Денис сиділи мовчки, навіть на певній відстані одне від одного. Потім нова знайома обережно почала підсуватися до нього. Ще трошки — і Черненко вже нахиляється до неї, а дівчина починає щось шепотіти йому на вухо. Далі — ще цікавіше: Денис, роблячи вигляд, ніби просто крутить головою, роззираючись довкола і роздивляючись пейзажі за вікнами, почав час від часу зиркати назад. Кожного разу після того, як зиркне, нахилявся до дівчини і теж щось тихо говорив їй на вухо. А вже коли попереду був Пирятин, Клава знову відсунулася від Черненка.

Базар тут був справді величезний. Не обдурила донька Короля.

Біля синього критого павільйону вишикувалися в кілька рядів легкові машини. Трошки далі по трасі прилаштувалося кілька вантажівок. Водії та пасажири легковиків, розмістившись просто на капотах, задоволено молотили фірмову місцеву страву — тушковану в горщиках картоплю з м'ясом та грибами. Водії вантажівок поважно ходили між рядами із зовнішнього боку базару. Час від часу хтось заходив усередину, і за той короткий час, поки наші подорожні роздивлялися, що тут до чого, двоє дядьків вийшли звідти з покупками — величезним копченими лящами, пахощі від яких буквально наповнювали повітря і приємно лоскотали ніздрі.

Але як би не було цікаво стежити за всім цим бурхливим життям довкола смачної та доступної їжі, Максим усе ж більше цікавився їхньою випадковою попутницею. Хоча нічого особливого в її поведінці зараз не було. Вона якось дуже швидко подякувала Білану-старшому, який взяв із неї клятву більше ніколи не стрибати під машини, махнула хлопцям і зникла всередині критого павільйону. Погляд, яким її проводжав Денис, насторожив Максима. Причину настороженості він так і не зміг собі пояснити — просто йому ця вся колотнеча не дуже подобалася.

А далі почалося щось узагалі дивне: Денис раптом захотів їсти.

— Давайте спробуємо місцевої смаженої рибки! — подивився він на Білана-старшого, і вперше за весь час знайомства з Черненком, Максим вловив у його голосі щось подібне до благальних ноток. — Мені мама гроші дала, давайте поїмо!

— Та заспокойся ти зі своїми грішми! — зіграв праведне обурення Білан-старший. — Тепер я сам відчуваю, що тут якесь зачароване місце. Все так пахне, що в мене самого слина тече. Люди справді під Пирятином починають думати тільки про шлунок, і цей феномен, хлопчики, я неодмінно буду вивчати та досліджувати.

— Ти справді хочеш їсти? — підозріло глянув на приятеля Максим.

— Що такого? Ну, зголоднів чоловік. Навіть не рибку — цілого бика готовий зхарчити! Дайте мені бика! Навіть не бика — буйвола! — блазнювато закричав Денис. — Хочу стати чемпіоном України та світу з поїдання смажених буйволів!

Максим ніколи не помічав за шкільним чемпіоном акторських здібностей. А в тому, що зараз Черненко грав, причому грав старанно і досить успішно, у Максима сумнівів не було. Але для чого він це робить? Справді так хоче їсти, чи...

— Бика чи буйвола — то таке. Ти мене справді роздражнив, — визнав тим часом Білан-старший. — Піду гляну, чим там пригощають. Максиме, ти щось будеш?

— Тортик, — несподівано солодким голосом промовив той, дивлячись при цьому на Черненка. Тато, не відчувши жодної іронії, вирушив на кулінарну розвідку.

Щойно він відійшов, Денис відразу змінився. Обличчя стало серйозним, він злодійкувато глянув у різні боки, ступив до Максима впритул:

— Мовчи і слухай, — швидко заговорив він, чомусь стишуючи голос. — Ключі в машині лишилися?

— Для чого тобі ключі? Ти хочеш викрасти машину? — ляпнув Максим перше, що спало на гадку.

— Про викрадення ти в десятку лупиш.

— Нічого не розумію.

— Клаві потрібна наша допомога. Викрасти хочуть її.

— Хто?

— Дід Пихто! Звідки я знаю, хто! Вона так само не знає. Київська вона, наша... її насправді вже викрали, і тепер вона тікає від своїх викрадачів. Ну, що не зрозуміло?

Глава 5

Порятунок у багажнику

Максима Білана мов обухом по голові стукнули.

Враз йому здалося: базарний гамір стих. Довкола нема ні людей, ні машин. Суцільна тиша і пустка. А в ній — лише вони вдвох, і світ зупинився. Від цього стало моторошно, незатишно, і Максим мерзлякувато повів плечима.

— Ти що верзеш?

— Нічого я не верзу, — тепер Денис заговорив швидко. — її хотіли викрасти, але вона втекла. Скористалася тим, що під ранок лопух-вартовий заснув, і втекла. Тому і під машину кинулася: в неї іншого виходу не було. Не могла чекати, поки хтось зупиниться на трасі й підбере дівчисько. За нею женуться, я сам бачив. Нашу машину пасуть.

— Що? — перепитав Максим.

— Стежать за нами, «що»! — Денис знову сторожко глянув через плече. — Бачиш он ту синю «Шкоду»? Тільки не відразу обертайся, поволі.

Білан, як було сказано, обернувся не рвучко, а зробив вигляд, ніби зашнуровує кросівок. А тоді глянув з-під руки назад і справді побачив синю машину. Молодик у темних окулярах прогулювався поруч з нею, час від часу зиркаючи в їхній бік.

— Ти не звернув увагу, а Клава мені по дорозі сказала — це на неї полюють. Тепер треба, аби той мисливець думав: вона десь тут, у Пирятині, щезла. А вона тим часом поїде з нами.

— Отже, вона не тутешня?

— Звичайно, ні! Так вона все відразу і сказала!

— Чому? — навіть якщо Максим і готовий був повірити в історію з викраденням і втечею, він точно не бачив у поведінці дівчини елементарної логіки: — Ми — не викрадачі. Тато — доросла людина, до того ж має певні зв'язки в різних колах. Хіба по ньому не видно, що не босяк? Чому вона, якщо потрапила в халепу, тут же не сказала йому правду? Він би щось придумав. Як мінімум подзвонив би її батькам.

— Я сам цього не розумію, віриш? — промовив Черненко. — Але за нами стежать, і це — факт. Клава перелякана, і не помітити цього не можна. Вона чомусь не хоче, аби твій старий починав якусь справу з міліцією чи її батьками. Сказала — пізніше пояснить, а поки що її треба вивезти з Пирятина непомітно.

— Куди вивезти?

— Куди — не головне. Головне — звідки, — сказав Денис. — Думаю, спочатку треба цю справу зробити. А потім Клава нам сама все пояснить. Від нас же вона тепер нікуди не дінеться.

Максим швидко думав.

Часу на аналіз ситуації, судячи з усього, не лишалося. Черненко — не такий простий хлопець, як може здатися на перший погляд. І в одному він правий: головне — влізти в історію зсередини і дати подіям розвиватися незалежно від власних бажань. Так його навчив уже чималий досвід спільних пригод. А Максим відчував нутром: зараз знову починається якась чергова пригода. Тільки цього разу — чи не найбільш серйозна з усіх, які їм доводилося переживати.

Навіть привид у темному підвалі чи нечиста сила, з якою довелося вступити в двобій у нічному карпатському лісі, здавалися, порівняно із спробою викрасти людину, дитячими забавами. Чим вони, зрештою, і виявлялися.

— Хутко думай, бо зараз тортик твій прийде! — підсмикнув його Денис.

— Давай хоч про тортики не будемо! — шикнув Максим. — Задовбав уже своїми тортиками за всю дорогу! Буйвола свого їстимеш, придурку!

— Сьогодні, Білане, твій день, — Черненко знову озирнувся на молодика в окулярах, який старанно дивився в інший бік. — Придурка я тобі прощаю, але тільки одного.

— Ой, як страшно! Я зараз плакати буду!

— Потім поплачеш, обіцяю, — сказав Денис. — А зараз діяти треба, причому — бігом, бо батько твій он уже щось, нарешті, купує. Бери ключі, відчиняй багажник.