Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід - Страница 38

— Подобаються, — мовив Томмі, — але нам з думки не сходить, що ти, мабуть, не скоро повернешся до вілли "Хованка".

— Звичайно! — радісно відповідала Пеппі. — Але нема чого сумувати. Я думаю, що на острові Химерії буде ще веселіше.

Бліда, засмучена Анніка підвела на неї очі й спитала:

— О Пеппі, доки ти думаєш там бути?

— Гм, важко сказати. Певне, до другого різдва.

Анніка жалібно застогнала.

— Хтозна, — повела далі Пеппі, — а може, на острові буде так гарно, що я залишуся там назавжди. Гей-гоп! — вигукнула вона і пройшлася в танку по кухні. — Негритянська принцеса! Зовсім непогано для дівчини, що так мало вчилася в школі.

Очі в Томмі й Анніки якось дивно заблищали, Анніка раптом схилилася на стіл і зайшлася плачем.

— Хоч, як добре все зважити, то, мабуть, нема чого залишатися там назавжди, — додала Пеппі. — Придворне життя може врешті набриднути. І я одного чудового дня візьму та й скажу: "Томмі й Анніко, як вам здається, чи не час вертатися додому, до вілли "Хованка"?

— О, як ми будемо радіти, коли ти напишеш нам так, — мовив Томмі.

— Напишу? А ви хіба глухі? Нащо мені писати? Я просто скажу: "Томмі й Анніко, їдьмо додому, до вілли "Хованка".

Анніка підвела голову зі столу, а Томмі сказав:

— Щось я не розумію.

— Чого не розумієш? Шведської мови? Чи, може, я забула сказати, що ви також їдете зі мною до Химерії? Мені здавалося, що я вам про це казала.

Томмі й Анніка посхоплювалися з місця. Їм аж дух забило з несподіванки. Але Томмі все-таки мовив:

— Ти нас дуриш! Мама й тато ніколи нас не пустять.

— А от і пускають! — сказала Пеппі. — Я вже про все домовилася з вашою мамою.

На якусь мить у кухні запала тиша. Тоді почулося два нестямних вигуки: це Томмі й Анніка скрикнули з радощів. Пан Нільсон, що сидів досі на столі й намагався намастити маслом свого брилика, здивовано глянув на них. А ще більше здивувався він, коли побачив, що Пеппі, Томмі й Анніка взялися за руки й почали несамовито витанцьовувати навколо столу. Вони так вистрибували й галасували, що відірвалася від стелі люстра і впала додолу. Тоді пан Нільсон шпурнув ножа у вікно й теж заходився танцювати.

— Невже це правда? — запитав Томмі, коли всі вони трохи заспокоїлись і посідали на ящик з дровами, щоб обміркувати майбутню подорож.

Пеппі кивнула головою.

Так, це була чистісінька правда. Томмі й Анніка мали поїхати з Пеппі до Химерії. Певна річ, усі містечкові тітки приходили до пані Сетергрен і питали:

— Невже ти думаєш пустити своїх дітей у такий далекий світ із Пеппі Довгапанчохою? Мабуть, ти жартуєш!

Але пані Сетергрен відповідала їм:

— А чого ж би я їх не пустила? Діти довго хворіли, і лікарі кажуть, що їм потрібне свіже повітря. А я знаю Пеппі, вона ще ніколи не зробила нічого такого, що зашкодило б Томмі й Анніці. Вона їх дуже любить.

— Так, але з ким — з Пеппі! — казали тітки й морщили носи.

— Саме з Пеппі я не боюся їх пускати, — заперечувала пані Сетергрен. — Може, вона й не завжди чемна, зате має добре серце.

Так ранньою весною, одного холодного надвечір'я Томмі й Анніка вперше в своєму житті кинули рідне містечко й вирушили разом з Пеппі в широкий дивовижний світ. Вони всі троє стояли на палубі коло поруччя, а свіжий вечірній вітер надимав вітрила шхуни. Всі троє? Ні, мабуть, краще сказати всі п'ятеро, бо пан Нільсон і кінь також були з ними.

Шкільні товариші Томмі й Анніки стояли на набережній і мало не плакали з туги й заздрощів. Завтра їм доведеться, як завжди, йти до школи, доведеться вчити з підручника географії острови південних морів. А Томмі й Анніці не треба вчити уроків. "Нехай школа почекає, найперше треба подбати про здоров'я", — сказали лікарі. "А острови південних морів можна вивчити на місці", — додала Пеппі.

Їхні мама й тато також стояли на набережній. Коли вони крадькома втирали хусточкою очі, в Томмі й Анніки трішки щеміло серце. Та однаково діти були такі щасливі, аж їм ставало млосно.

"Стрибуха" поволі відпливала від берега.

— Томмі й Анніко, коли будете в Північному морі, надягніть ще по одній парі штанців!.. — гукнула пані Сетергрен.

Дальші її слова потонули в прощальних вигуках дітей на березі, до яких домішувалося іржання коня, радісний крик Пеппі і ще один гучний звук — капітан Довгапанчоха саме тоді сякався.

Почалася подорож. На небі засяяли перші зірки, навколо шхуни плавали крижини, у вітрилах виспівував вітер.

— Ох Пеппі, — мовила Анніка, — в мене якось так дивно на серці. Мені починає здаватися, що я теж захочу стати морською розбійницею, коли виросту!

ПЕППІ СХОДИТЬ НА БЕРЕГ

— Попереду острів Химерія! — гукнула Пеппі одного сонячного ранку. Вона стояла на вахті зовсім роздягнена, тільки мала пов'язку навколо стегон.

Їхня шхуна пливла вдень і вночі, багато тижнів і місяців, пливла по бурхливих хвилях і по лагідній морській гладіні, зоряними, місячними ночами, і тоді, коли небо облягали грізні хмари, пливла в дощ і в спеку, так довго, що Томмі й Анніка вже майже забули, як їм жилося вдома, у маленькому містечку.

Ото здивувалася б їхня мама, якби тепер побачила їх! Наче то не в них були бліді, хворобливі обличчя. Здорові й засмаглі, вони жваво видряпувалися на ванти, не згірше за Пеппі. І чим далі посувалися вони на південь, то більше скидали з себе одягу. З неповоротких, закутаних у теплий одяг дітей, що перетинали Північне море, вони обернулися тепер на голих, гнучких засмаглих шибайголов із барвистими пов'язками навколо стегон.

— Ох, як нам гарно! — щоранку вигукували Томмі її Анніка, коли прокидалися в каюті, де вони спали разом з Пеппі.

Часто Пеппі прокидалася раніше за них і вже стояла біля стерна, коли вони виходили на палубу.

— Кращого мореплавця за мою дочку годі знайти на всіх морях і океанах, — любив казати капітан Довгапанчоха.

І це була правда. Пеппі впевненою рукою вела шхуну крізь найбурхливіші хвилі і повз найнебезпечніші підводні течії.

І ось їхня подорож доходила кінця.

— Попереду острів Химерія! — гукнула Пеппі.

Так, перед мандрівниками лежав острів, весь у зелених пальмах, оточений найблакитнішим у світі морем.

Через дві години "Стрибуха" запливла в невеличку затоку з західного боку острова. Всі химеряни, чоловіки, жінки й діти, вийшли на берег зустрічати свого короля та його руду дочку. Коли спустили трап, химеряни закричали:

— Юсамкюра кюсомкара!

Що означало: "Вітаємо тебе, наш товстий білий володарю!"

Король Єфраїм, вбраний у блакитний капітанський костюм, велично зійшов трапом, а Фрідольф, стоячи на передній палубі, зіграв на гармонії національний гімн химерян.

Король Єфраїм підняв руку, вітаючи підданців, і вигукнув:

— Муоні манана!

Що означало: "Радий знов вам слугувати!"

Позад нього йшла Пеппі й несла на руках коня. Натовп вражено охнув. Звичайно, химеряни чули про незвичайну силу Пеппі, але чути — не те, що бачити на власні очі. Томмі й Анніка, взявшись за руки, також скромно зійшли на берег, проте химеряни їх не зауважили, бо всі дивилися тільки на Пеппі. Капітан Довгапанчоха підняв дочку з конем і посадив собі на плече, щоб її краще було видно, і натовп знову вражено охнув. Коли ж Пеппі, скочивши на землю, підняла однією рукою капітана Довгапанчоху, а другою коня, буря захвату перейшла в справжній ураган.

Все населення острова Химерії нараховувало сто двадцять шість чоловік.

— Якраз стільки, скільки треба, — казав король Єфраїм. — Великим королівством керувати важко.

Химеряни мешкали в затишних хижах під пальмами. Найбільша і найкраща хижа належала королю Єфраїмові. Матроси зі "Стрибухи" також мали окремі хижі, де вони мешкали, коли шхуна стояла на якорі в маленькій затоці. І тепер шхуна мала стати на якір, тільки спершу треба було зробити невелику подорож до сусіднього острова, що лежав за п'ятдесят миль на північ, бо там була крамничка, де капітан Довгапанчоха міг купити тютюну.