Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід - Страница 24

Коли Пеппі набридло підкидати бешкетника, вона впустила його на землю. Той відразу принишк і тільки спантеличено лупав очима.

— Думаю, що тепер ти підеш додому, — сказала Пеппі.

Лабан теж так думав.

— Але спершу треба заплатити за ковбаски.

Лабан підвівся, заплатив за вісімнадцять зіпсованих ковбасок і слухняно пішов геть. Відтоді він більше ніколи не бешкетував у містечку.

— Хай живе Пеппі! — загукали люди.

— Слава Пеппі! — крикнули Томмі й Анніка.

— Нам не треба й поліції, поки в нас є Пеппі, — озвався хтось із юрби.

— Так, вона вміє приборкати і тигра, і бешкетника, — підхопили інші.

— Ні, поліції треба, — сказала Пеппі, — бо хто стежитиме, щоб на вулицях не кидали будь-де машин?

— О, Пеппі, яка ти була мила! — мовила Анніка, коли вони поверталися додому.

— Так, чудова, — погодилася Пеппі і пучками підняла сукню, що не сягала їй навіть до колін. — Просто незрівнянна!

ПЕППІ ЗАЗНАЄ КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ

Щодня зразу ж після школи Томмі й Анніка мчали до Пеппі. Навіть уроків вони Не хотіли вчити вдома, а брали з собою книжки й зошити.

— Дуже добре, — мовила якось Пеппі. — Може, трохи вашої науки пристане й до мене. Вона мені не дуже потрібна, але, мабуть, не можна стати справжньою дамою, якщо не знаєш, скільки готтентотів живе в Австралії.

Томмі й Анніка прилаштувалися біля столу на кухні вчити географію, а Пеппі сіла просто на стіл, підібгавшії під себе ноги.

— Хоч уявіть собі таке, — додала вона, задумливо длубаючись у носі. — Я вивчу, скільки тих готтентотів живе в Австралії, і раптом один застудиться та й помре. Виходить, я дарма вчила і не зможу стати справжньою дамою?

Вона знов задумалася.

— Хтось повинен наказати готтентотам, щоб вони не застуджувалися, а то в підручнику буде помилка.

Коли Томмі й Анніка кінчали вчити уроки, починалися розваги. Якщо надворі було тепло, діти йшли в садок, або їздили верхи, або вилазили на дах пральні й пили там каву, або ховалися в глибокому дуплі дуба. Пеппі казала, що то чарівний дуб, бо в ньому росте лимонад. І справді, щоразу, коли діти залазили в дупло, там чекало на них три пляшки лимонаду. Томмі й Анніка не могли збагнути, куди потім діваються порожні пляшки, але Пеппі запевнила їх, що пляшки в'януть, тільки-но хтось вип'є з них лимонад. Так, Томмі й Анніка теж вважали, що цей дуб чарівний. На ньому часом виростали й плитки шоколаду. Але тільки четвергами, пояснила Пеппі, і Томмі з Аннікою не забували щочетверга зривати ласощі. Пеппі сказала, що коли вони добре поливатимуть дуба, на ньому почнуть рости і французькі булочки, і навіть телячі котлети.

Якщо йшов дощ, діти сиділи в хаті, і їм також не було нудно. Вони або перебирали чудесні скарби в шухлядах старого комода, або сиділи біля плити й дивилися, як Пеппі пече яблука й млинці, або слухали її цікаві розповіді про той час, коли вона плавала з батьком морями.

— Яка ж того дня була страшенна буря! — розповідала Пеппі. — Навіть риба захворіла на морську хворобу й хотіла якнайшвидше опинитися на березі. Я сама бачила акулу, що аж позеленіла з млості, а одна каракатиця всіма своїми щупальцями трималася за лоба, так їй було погано. Не часто бувають такі бурі!

— А ти не боялася, Пеппі? — спитала Анніка.

— Адже ваш корабель міг розбитися, — додав Томмі.

— Ну, наш корабель стільки вже розбивався, що я перестала боятися. Принаймні як починалася буря. Навіть не злякалась, коли вітер вихлюпнув з тарілки всю юшку, бо ми саме обідали. І тоді, як він видув у кока з рота всі штучні зуби. Та коли я побачила, що від корабельного кота лишилася тільки шкура, а його самого понесло голого ген на Далекий Схід, мені стало трохи моторошно.

— Я маю книжку, де написано про те, як розбився корабель, — мовив Томмі. — Вона зветься "Робінзон Крузо".

— Так, дуже цікава книжка! — підхопила Анніка. — Той Робінзон Крузо попав на безлюдний острів.

— А ти, Пеппі, ніколи не попадала на безлюдний острів, як твій корабель розбивався? — спитав Томмі, вмостившись зручніше на ящику з дровами.

— Ще б пак! — обурилася Пеппі. — Ніхто стільки не опинявся на безлюдних островах, як я. Що там ваш Робінзон! Думаю, що в Атлантичному й Тихому океанах не знайдеться й десятка островів, на які б я не попадала, коли позбивався корабель. Вони на туристських картах позначені як особливо небезпечні.

— Мабуть, дуже цікаво опинитися на безлюдному острові, — замріяно мовив Томмі. — Я теж хотів би там побувати.

— Це ж легко влаштувати, — мовила Пеппі. — Безлюдних островів є стільки, що хоч греблю ними гати.

— Так, я сам знаю один острів недалеко звідси, — сказав Томмі.

— На озері? — спитала Пеппі.

— Так.

— Чудово, бо якби він лежав на суші, то нам не підійшов би.

Томмі страшенно зрадів.

— Поїдьмо туди! — закричав він. — Негайно поїдьмо!

Через два дні в Томмі й Анніки починалися канікули, і саме тоді їхні тато й мама мали кудись виїхати на кілька днів. Отже, кращої нагоди погратися в Робінзона Крузо не могло й бути.

— Щоб корабель розбився, найперше треба його мати, — сказала Пеппі.

— А його немає, — мовила Анніка.

— Я бачила на річці неподалік старий затоплений човен, — сказала Пеппі.

— Але ж він уже розбитий, — мовила Анніка.

— Тим краще, — заявила Пеппі, — бо він уже знає, як розбиватися.

Пеппі зовсім легко було підняти з дна затоплений човен. Цілий день вона прововтузилась біля річки, затикаючи й просмолюючи його.

А другого ранку, коли йшов дощ, пішла в дровітню й витесала сокирою з дошки двоє весел. Нарешті в Томмі й Анніки почалися канікули, і їхні батьки кудись поїхали.

— Ми за два дні повернемося, — сказала їм мама. — А ви будьте чемні й слухайтеся Елли.

Елла була хатньою робітницею і тепер мала наглядати за Томмі й Аннікою, поки повернуться їхні тато й мама. Та коли діти лишилися з Еллою, Томмі сказав:

— Можеш за нами не наглядати, Елло, бо ми однаково весь час будемо в Пеппі.

— А крім того, ми самі за собою наглядатимемо, — додала Анніка. — Он за Пеппі ніхто ніколи не наглядає, то чому нас хоч на два дні не можна лишити в спокої?

Елла, звичайно, рада була мати два вільні дні, а Томмі й Анніка так довго просили і вмовляли її, щоб вона лишила їх самих, що врешті вона погодилась поїхати додому навідати свою матір. Дітям довелося пообіцяти їй, що вони будуть вчасно їсти й лягати спати і не вибігатимуть увечері надвір без теплих светрів. Томмі заявив, що він ладен надіти десять светрів, аби тільки Елла швидше їхала.

Отак усе й сталося. Елла поїхала додому, а через дві години Пеппі, Томмі, Анніка, кінь і пан Нільсон вирушили на безлюдний острів.

Було хмарне, але тепле червневе надвечір'я. До того місця, з якого видно було безлюдний острів, довелося йти досить далеко. Пеппі несла човна, тримаючи його над головою, а на коня вона навантажила великий мішок і намет.

— Що ти везеш у тому мішку? — спитав Томмі.

— Вогнепальну зброю, ковдри й порожню пляшку, — відповіла Пеппі. — Бо я вирішила, що задля початку хай це буде приємна аварія. Звичайно, раніше, коли розбивався корабель, я підстрелювала антилопу або даму і їла сире м'ясо, але, мабуть, на цьому острові немає ні антилоп, ні лам, то було б смішно загинути з голоду через таку дрібницю.

— А навіщо тобі пляшка? — спитала Анніка.

— Навіщо пляшка? І ти ще й питаєш? Звичайно, в корабельній аварії найважливіший корабель, але після нього йде пляшка. Тато вчив мене цього ще в колисці. "Пеппі, — казав він, — байдуже, чи ти не забудеш помити ноги, коли тебе запросять до королеви, але не забудь узяти пляшку, коли ти готуватимешся до корабельної аварії. Без неї краще взагалі сидіти вдома".

— Ну добре, але навіщо вона? — спитала Анніка.

— Ти ніколи не чула про пошту в пляшці? — мовила Пеппі. — Потерпілі пишуть записку, в якій прохають допомоги, кладуть у пляшку, міцно затикають ту пляшку й кидають у море. І вона пливе просто до того, хто тебе має врятувати. Бо як інакше можна врятуватися після корабельної аварії? Чи ти хочеш лишити все напризволяще? Ото гарно придумала!