Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід - Страница 22

Томмі й Анніка не могли не погодитися з нею. Бо Пеппі начорнила сажею брови, намастила червоною фарбою губи та нігті і вбралася в гарну бальну сукню до п'ят, з великим викотом на спині, крізь який видно було червоний ліфчик. З-під сукні виглядали її великі чорні черевики, теж прикрашені, бо Пеппі начепила на них зелені банти, які носила тільки на свято.

— Я так вважаю: коли йдеш на ярмарок, то вберися, як справжня дама, — сказала вона й пішла вулицею так граційно, як тільки можна було ходити в її великих черевиках. Вона притримувала край сукні і весь час манірно вигукувала: — Чудова! Просто незрівнянна!

— Хто чудовий? — спитав Томмі.

— Я! — вдоволено відповіла Пеппі. Томмі й Анніка вважали, що все чудове, бо почався ярмарок. Чудово було сновигати людними вулицями, ходити по ринковій площі від ятки до ятки й роздивлятися на виставлені товари. Пеппі купила на згадку про ярмарок шовкову хустку Анніці, а Томмі — кашкета, якого він давно хотів і якого мама не захотіла йому купити. В іншій ятці Пеппі купила ще два скляні дзвіночки, повні цукерок — рожевого й білого горошку.

— Яка ти мила, Пеппі, — сказала Анніка, стискаючи в руці свій дзвіночок.

— О так, чудова. Просто незрівнянна, — погодилася Пеппі, трохи піднявши обома руками краї сукні.

Люди валом валували на край містечка. Пеппі, Томмі й Анніка подалися й собі туди.

— Як тут весело! — захоплено вигукував Томмі.

І справді там було весело — грала катеринка, крутилася карусель, гомоніли й сміялися люди. Біля тиру юрмилися ті, хто хотів похвалитися, як він уміє стріляти.

— Ходімо й ми поглянемо, як там стріляють, — запропонувала Пеппі й потягла Томмі й Анніку до тиру.

Саме тоді там ніхто не стріляв, і жінка, що подавала рушниці й брала гроші, невдоволено супилася. Діти, на її думку, не були варті її уваги. Але Пеппі не збентежилась і почала зацікавлено розглядати ціль, у яку треба було стріляти. То був смішний картонний чоловічок у синій куртці, з круглими щоками. Посеред обличчя вирізнявся великий червоний ніс. І саме в той ніс треба було влучити. А якщо не в ніс, то хоч поблизу носа — все інше не рахувалося.

Жінці нарешті урвався терпець, їй треба було клієнтів, які б стріляли й платили гроші, а не дітей. Вона обернулася до них і сердито сказала:

— Ви ще й досі тут стовбичите?

— Ні, ми гуляємо по ринку й лузаємо горіхи, — відповіла Пеппі.

— Чого вам треба? Чекаєте, поки хтось прийде стріляти?

Саме тієї миті до тиру зайшов якийсь поважний добродій з золотим ланцюжком посеред живота. Він узяв рушницю і зважив її в руці.

— На початок п'ять пострілів, — сказав він. — Тільки щоб прицілитися.

Він озирнувся навколо, шукаючи глядачів. Але побачив тільки Пеппі, Томмі й Анніку.

— Дивіться, діти, як треба стріляти!

З цими словами він приклав рушницю до плеча. Перший постріл — мимо, другий — також, третій і четвертий — знов мимо. П'ятий постріл попав чоловічкові в бороду.

— Хіба з такої пукавки стріляють! — сердито крикнув добродій і кинув рушницю на прилавок. Тоді Пеппі взяла її і націлилась.

— Спробую і я, а коли не попаду, то навчусь у дядька.

Бах! Бах! Бах! Усі п'ять куль влучили чоловічкові в ніс. Пеппі простягла жінці золоту монету й пішла далі.

Карусель була така чудова, що Томмі й Анніці аж дух забило з захвату, коли вони її побачили. Чорні, білі й гніді дерев'яні коні зі справжніми гривами, осідлані, з вуздечками, були як живі. І можна було вибрати собі якого хочеш коня. Пеппі купила квитків на цілу золоту монету — їх виявилося так багато, що вони насилу влізли в її великий гаманець.

— Якби я дала ще одну монету, то мала б цілу котушку з квитками, — сказала вона Томмі й Анніці, що чекали на неї.

Томмі вибрав собі чорного коня, Анніка — білого, пана Нільсона Пеппі посадила також на чорного, що був на вигляд найдикіший. Пан Нільсон відразу почав перебирати йому гриву — мабуть, шукав бліх.

— Хіба пан Нільсон теж кататиметься на каруселі? — здивувалася Анніка.

— А чому ж ні, — мовила Пеппі. — Я вже жалкую, що не взяла й коня. Йому також не завадило б розважитись. А для коня найкраща розвага — покататися на коні.

Тільки-но Пеппі скочила на гнідого коня, як карусель закружляла, а катеринка заграла:

"Пам'ятаєш милі дні нашого дитинства?"

Томмі й Анніці здавалося, що немає нічого кращого, як кататися на каруселі. Пеппі також сподобалася ця розвага. Вона стояла на голові, впершись руками в сідло. Бальна сукня опала їй на шию, і люди, що дивилися збоку, бачили тільки червоний ліфчик, зелені штанці й довгі тонкі ноги — одну в чорній, а другу в коричневій панчосі, — якими Пеппі грайливо вимахувала в повітрі.

— Ось так справжня дама катається на каруселі, — сказала Пеппі, коли скінчився перший сеанс.

Діти не злазили з каруселі цілу годину, та врешті Пеппі заявила, що в неї вже голова йде обертом і вона бачить не одну карусель, а цілих три.

— І мені важко зважитись, на котрій кататися, — мовила вона. — Тому краще ходімо далі.

Решту квитків — цілу купу — вона роздала дітям, що тільки дивилися на карусель, але не катались, бо не мали грошей.

Поблизу перед балаганом стояв чоловік і вигукував:

— За п'ять хвилин почнеться нова вистава! Поспішайте подивитися чудову драму "Вбивство графині Аврори, або Хто скрадається в кущах"!

— Якщо там хтось скрадається в кущах, то нам треба якнайшвидше дізнатися, хто це, — сказала Пеппі. — Ходімо!

Коли діти підійшли до каси, на Пеппі раптом напала скупість.

— А не можна купити квитка за півціни, якщо я пообіцяю, що дивитимуся тільки одним оком? — спитала вона.

Та касирка навіть чути не хотіла про таке.

— Щось я не бачу ані кущів, ані того, хто в них ховається, — невдоволено буркнула Пеппі, коли вона з Томмі й Аннікою сіла спереду, перед самою завісою.

— Бо вистава ще не почалася, — пояснив Томмі.

Тієї миті піднялася завіса, і всі побачили графиню Аврору, що сумно ходила по сцені і з відчаю заламувала руки. Пеппі хвилину напружено стежила за нею, а тоді сказала:

— У неї якесь горе! Може, розстібнулася десь брошка й коле її?

А в графині таки справді було горе. Вона закотила очі й почала нарікати:

— Немає в світі нещаснішої людини, ніж я! Дітей у мене забрано, чоловік десь пропав, а сама я оточена розбійниками, що хочуть мене вбити.

— Ох, яке лихо! — вигукнула Пеппі, і очі в неї почервоніли.

— Краще б я була вмерла, — казала далі графиня.

Пеппі не витримала.

— Люба тітонько, не кажи так! — крізь сльози мовила вона. — Тобі буде краще. Діти повернуться, а чоловіка можна знайти іншого. Адже на світі повно чоло... чоловіків, — схлипнула вона.

Раптом з'явився директор театру — той, що стояв на дверях і запрошував глядачів на виставу, — підійшов до Пеппі й прошепотів, що, коли вона не сидітиме тихо, її негайно виведуть із зали.

— Я спробую сидіти тихо, — відповіла Пеппі й витерла очі.

П'єса справді була цікава. Томмі з хвилювання крутився на стільці і м'яв кашкета, Анніка міцно стискала кулаки. В Пеппі блищали очі, вона ні на секунду не зводила їх з графині Аврори. А ту, бідолашну, зовсім прибило горе. Вона вийшла в садок, не передчуваючи лиха. Враз почувся зойк. Це Пеппі побачила, що за деревами причаївся якийсь підозрілий чоловік, і не змогла стриматись. графиня, звичайно, також почула якийсь шурхіт, бо злякано крикнула:

— Хто там скрадається в кущах?

— Я тобі зараз скажу! — відразу озвалася Пеппі. — Там причаївся якийсь бридкий чоловік з чорними вусами. Дуже страшний. Тікай швидше до хати!

Директор знов підійшов до Пеппі й сказав, щоб вона негайно вийшла з зали.

— Як я залишу графиню Аврору в таку тяжку хвилину! Ні, ти мене не знаєш, — відповіла Пеппі.

А тим часом вистава йшла далі. Бридкий чоловік вискочив з кущів і кинувся на графиню.

— Ну, тепер настала твоя остання година, — прошипів він крізь зуби.

— Це ще хтозна, чия! — крикнула Пеппі, одним скоком опинилася на сцені, схопила напасника за стан і кинула додолу. Сльози не переставали текти у неї з очей. — Як ти міг напасти на графиню! — мовила вона, схлипуючи. — В неї забрали дітей, і чоловік також пропав. Вона ж сама як палець!