Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід - Страница 20

— Цікаво, — мовила вчителька.

— Ще й як цікаво! — сказала Пеппі. — То чудесна школа. Одна з найкращих в Австралії. Але вона дуже далеко звідси.

— Думаю, що далеко, — сказала вчителька. — Проте в нашій школі тобі так весело не буде.

— Шкода, — мовила Пеппі. — Якби я знала, що ми трохи пострибаємо, то, може, зайшла б на хвилину.

— Почекай, поки ми підемо на прогулянку, тоді настрибаєшся, — сказала вчителька.

— То мені справді можна буде піти з вами? — вигукнула Пеппі і з радощів перекрутилася на гілляці. — Я неодмінно напишу про це до тієї школи в Австралії. Хай не хваляться своїм гранням. Бо прогулянка ще цікавіша!

ПЕППІ ЙДЕ 3 ШКОЛЯРАМИ НА ПРОГУЛЯНКУ

На дорозі стояв галас — діти тупотіли, сміялися, кричали. Томмі ніс на спині рюкзак, Анніка одягла новісіньку сукенку. Разом з ними йшла вчителька і всі діти з їхнього класу, крім одного хлопчика, в якого саме того дня заболіло горло. Попереду їхала верхи Пеппі, а позад неї на коні сидів пан Нільсон і грався люстерком. Він пускав сонячні зайчики й дуже радів, коли йому щастило пустити його у вічі Томмі.

Анніка була твердо впевнена, що сьогодні неодмінно піде дощ. Така впевнена, що наперед сердилась на погоду. Але буває, що часом щастить, навіть якщо йдеш на прогулянку. Отак і сьогодні: на небі не було ані хмаринки. Анніка йшла дорогою в новісінькій сукенці, і серце в неї радісно стукотіло. Та й решта дітей раділи не менше за неї. Вздовж канави сріблилися на лозах котики, а в одному місці жовтіла велика латка первоцвіту. Діти вирішили, що коли вертатимуться додому, то наріжуть цілу в'язочку котиків і нарвуть великий букет первоцвіту.

— Світить, світить ясне сонце, — заспівала Анніка й зітхнула, глянувши на Пеппі, що сиділа на коні гордо, мов генерал.

— Атож, так гарно, як нині, мені було хіба ще того дня, коли я змагалася з боксерами важкої ваги в Сан-Франціско, — мовила Пеппі. — Хочеш трохи покататися?

Звичайно, Анніка хотіла покататися, і Пеппі посадовила її поперед себе на коня. Але тоді й решта дітей також захотіли покататися. Пеппі почала їх садовити на коня по черзі. Правда, Томмі й Анніка їхали трохи довше. Потім одна дівчинка намуляла ногу і вже до самого лісу не злазила з коня. Зате пан Нільсон весь час смикав її за коси.

Ліс, до якого вони йшли, називався Страшним лісом, бо там було страшенно гарно. Коли діти були вже під самим лісом, Пеппі скочила з сідла, поплескала коня по спині й сказала:

— Ти так довго нас віз, що, мабуть, стомився. Не можна, щоб хтось один весь час мучився.

Вона підняла коня своїми дужими руками й понесла його на галявину, де вчителька звеліла їм спинитися.

— Ходіть сюди, всі страховиська, й побачимо, хто дужчий! — гукнула Пеппі.

Вчителька пояснила їй, що в лісі немає ніяких страховиськ. Пеппі дуже розчарувалася.

— Страшний ліс без страховиськ! Чого тільки люди не вигадають. Скоро вони придумають пожежу без вогню і різдвяні свята без ялинки. А все через те, що скупі. Але як вони заведуть ще й кондитерські без цукерок, то я вже до них візьмуся. Ну що ж, доведеться бути самій страховиськом, бо іншої ради я не бачу.

Пеппі так пронизливо заверещала, що вчителька затулила вуха, а кілька дітей справді перелякалися.

— Гратимемось у страховисько! — вигукнув Томмі й радісно заплескав у долоні. — Пеппі буде страховиськом!

Всім сподобалася така гра. Страховисько сховалося в печеру, бо страховиська звичайно живуть у печерах. А діти застрибали біля входу й почали дражнити його:

— Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене!

Роздратоване страховисько вискакувало з печери й бігло за дітьми, а вони тікали й ховалися хто куди. Тих, кого страховисько ловило, воно вело до печери, щоб зварити на обід. Та коли воно знов гналося за дітьми, полонені тікали й вилазили на великі камені. Лізти було важко, часом доводилося довго намацувати ногою якийсь виступець, щоб упертися в нього. Але гра захопила дітей, їм здавалося, що вони ніколи ще не грались так цікаво. Вчителька лежала на траві, читала книжку й тільки час від часу позирала на дітей.

— Зроду не бачила такого шаленого страховиська, — промурмотіла вчителька сама до себе.

І, мабуть, вона казала правду. Бо страховисько вистрибувало, верещало, ловило по троє-четверо дітей, перекидало їх собі через плече її несло до своєї печери. Коли треба було, воно спритно, як мавпа, видиралося на найвищі дерева, перескакувало з гілки на гілку або й сідало на коня і гналося за здобиччю. А коли наздоганяло дітей, то схилялося з сідла, ловило їх на бігу, клало впоперек коня і, мов вітер, мчало до печери, вигукуючи:

— Зараз я зварю тебе на обід!

Дітям було так весело, що вони й не думали кінчати гру. Але раптом запала тиша, і коли Томмі й Анніка прибігли до печери глянути, що сталося, вони побачили, що страховисько сидить на камені й засмучено дивиться на щось у долоні.

— Гляньте, воно здохло, зовсім мертве, — мовило страховисько.

На долоні лежало мертве пташеня. Воно, мабуть, випало з гнізда і вбилося.

— Бідне, — пожаліла пташеня Анніка. Страховисько кивнуло головою.

— Ти що, плачеш, Пеппі? — раптом запитав Томмі.

— Я? — обурилася Пеппі. — Та я ніколи не плачу!

— А чого в тебе червоні очі? — не здавався Томмі.

— У мене червоні очі? — Пеппі позичила в пана Нільсона люстерко й глянула на себе. — І це, по-твоєму, червоні очі? Видно, що ти не був зі мною і моїм татом у Батавії. Там в одного чоловіка були такі червоні очі, що поліція заборонила йому виходити на вулицю.

— Чому? — здивувався Томмі.

— Тому, що на перехресті всі думали, ніби то червоне світло, і весь транспорт спинявся. А ти кажеш, що в мене червоні очі! Та й чого плакати через пташеня, — докінчила Пеппі.

— Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене! — загукали діти, підбігаючи до печери.

Страховисько обережно поклало пташеня на м'який мох.

— Якби я могла оживити тебе! — сказало воно й зітхнуло. Потім дико верескнуло й кинулося на дітей: — Зараз я тебе зварю на обід!

А діти з веселим криком сипнули між кущі.

У тому класі була одна дівчинка, на ім'я Улла, що мешкала неподалік від лісу. І Уллина мама дозволила їй запросити до себе після прогулянки вчительку, всіх дітей і, звичайно, Пеппі. Вона приготувала їм соку й печива і накрила в садку стіл. Тож коли діти награлися досхочу в страховисько, налазились по камінні, коли їм уже перехотілося пускати по воді човники з кори і стрибати з високих круч, Улла вирішила, що пора кликати їх до себе на сік. На той час учителька дочитала свою книжку. Вона зібрала дітей і вивела з лісу.

Дорогою вони зустріли чоловіка, що віз повну підводу мішків. Мішки були важкі, а кінь старий, тому він насилу тяг воза. А тут, як на лихо, одне колесо попало в глибоку вибоїну. Чоловік-до речі, його звали Блюмстерлюнд, — дуже розсердився. Він вирішив, що то кінь винен, схопив батога й почав періщити його по спині. Кінь натужувався, шарпався, але ніяк не міг витягти воза. А Блюмстерлюнд ще дужче лютував і батожив коня. Учительку обурила така жорстокість, вона пожаліла бідолашного коня.

— Навіщо ви його так мучите! — сказала вона Блюмстерлюндові.

Той так здивувався, що на мить опустив батога, потім плюнув і сказав:

— Не втручайся не в своє діло, а то ще й ти скуштуєш цього батога.

Він ще раз плюнув і знов замахнувся батогом. Нещасний кінь тремтів усім тілом. Раптом, мов блискавка, з-поміж дітей вилетіла маленька дівчинка. То, звичайно, була Пеппі. Ніс у неї побілів — певна ознака, що вона страшенно люта. Томмі й Анніка добре знали про це. Пеппі підбігла до Блюмстерлюнда, схопила його за пасок і підкинула високо вгору. Тоді спіймала на льоту й підкинула ще раз. Блюмстерлюнд літав угору і вниз, ніби м'яч, і не міг зрозуміти, що з ним діється.

— Рятуйте! Рятуйте! — з переляку закричав він.

Останній раз Пеппі не спіймала його, і він важко гепнув на землю. Батіг ще раніше випав у нього з рук. Пеппі стала над Блюмстерлюндом, узяла руки в боки й твердо сказала: