Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 89

– То йдіть додому, відпочиньте. – Генерал м'яко всміхнувся, відкидаючись у кріслі.

Рита вклонилася, вийшла. Вибігши на вулицю, розгублено зупинилась: «Куди йти? Як його попередити?» Вона оглянулася і раптом побачила Дзюбу. Він стояв на східцях біля сусідніх дверей і, помітивши Риту, хотів підійти до неї.

Та Дзюбу випередила Нанетта.

– Риточко, ви чули про наше нещастя?

Не відповідаючи, Рита швидко пішла по тротуару. Та побігла поруч, заглядаючи Риті у вічі.

– Яке нещастя? – запитала байдуже Рита.

– Оксану взяли! Треба швидше повідомити Романа, – каже їй Нанетта.

– Якого?

Нанетта облизала висохлі губи.

– Невже ви не знаєте? Оксана лише про нього й говорила. Де його знайти?

Тепер Рита зрозуміла. Вона взялася руками за лоба, зітхнула:

– Ах, я нічого не знаю… Залиште мене, – і швидко пішла.

Нанетта постояла, вона не знала, що робити, куди йти. І все ж таки рушила за Ритою, йдучи на відстані, побачила, як Дзюба рішуче відчинив дверцята автомобіля і сів. Машина рушила. Ще нічого не знаючи, він повільно вів автомобіль за Ритою. Куди це вона так поспішає?

… Легко перестрибнувши через каміння,» Жорж заглибився в руїни спаленого міського кварталу. Зупинившись, прислухався до кроків Заремби, до його нерівного дихання і знову поспішив уперед. Але раптом прийняв якесь рішення. Метнувся в зруйноване вікно, вибрав зручне місце, присів. Нервово погладив свою палицю й почав чекати Зарембу.

… А той поспішав. Він нетерпляче заглядав між руїн, шукаючи Жоржа. В руці – пістолет. Тільки-но розігнався, щоб перестрибнути ямку, як перед ним виникла Жоржева постать. Влучний кидок – і важка палиця боляче вдарила в бік. Та водночас гримнув і постріл. Через мить пістолет був уже в руках Жоржа. Він зморщився від болю, на його руці виступила кров.

– Таки влучив, гад. Але це твій останній постріл у житті.

Жорж з трудом сів, зручніше вмостився.

– Ну що ж, жабо, поговоримо… Ти думаєш, ми про тебе нічого не знаємо, Зарембо?

Заремба трохи підвівся, йому не вистачало повітря, очі були виряченими. Вони невідривно стежили за пістолетом. Жорж, кусаючи від болю губи, наблизив своє обличчя до Заремби.

– Рідну землю продав, іудо! – Постріл хльоснув повітря, неначе батіг. Заремба звалився лантухом. А Жорж, важко спираючись на палицю, почав видиратися з руїн. Він виглянув якраз у той момент, коли повз нього пробігали двоє солдатів з унтер-офіцером. Коли ті зникли за стіною, Жорж незграбно ступив на вулицю.

В цю мить до нього підбігла Рита. Вона притиснулась до Жоржа, потім підхопила під руку і потягла через бруківку. За ними обома жадібно стежила Нанетта. Здаля мчав Петер. Розмазуючи руками, він щось кричав. Треба будь-що взяти сліпого живим! З руїн вискочили троє. Один із солдатів підняв автомат. Петер шалено стрибнув просто на нього. Але не встиг. Прозвучала коротка автоматна черга. Рита раптом спіткнулася, почала повертатися на місці. Жорж, не цілячись, вистрілив в унтер-офіцера. Той упав.

Упав на каміння і Петер, але через мить трохи підвівся. Побачивши автомашину, тихо покликав:

– Дзюбо…

Гримнув постріл. Це Дзюба послав кулю в спотворене від жаху і подиву Петерове обличчя.

Сковзнув по бруківці останній промінь Сонця. Десь близько загавкала вівчарка. Жорж нахилився над Ритою. Піднявши її голову, ласкаво провів пальцями по волоссю.

– Біляночка моя, – прошепотів.

– Йди звідси, милий… – устигла сказати, перш ніж голова безсило впала на каміння.

Солдат гарячково почав відстібувати з повідка вівчарку.

Дзюба, не звертаючи уваги на пса, підхопив Жоржа. Машина рвонула з місця і помчала вниз по шосе.

Бій на світанні

Хоч душу краяла невимовна тривога за Жоржа, Роман не міг не замилуватися красою цієї ночі. Такі звичні вдень, руїни в місячному сяйві здавалися старовинною тьмяною гравюрою. Мимоволі у пам'яті чомусь спливла довоєнна, ще під час студентських років, екскурсія до музею. Урочиста тиша в залах, дзеркальна підлога, смішні сукняні капці на ногах і чіткий, добре поставлений голос екскурсовода – чорнявої дівчини в строгому костюмі, при появі якої затихли найвідчайдушніші інститутські парубки. Як усе це далеко тепер!

Вони поспішали, шукаючи в мерехтливому місячному сяйві безпечний шлях. Роман обережно підтримував під руку професора Солоуха, час від часу казав:

– Будь ласка, трохи швидше, Кіндрате Степановичу…

– Роки вже не ті, молодий чоловіче, – бурчав у відповідь професор. – Я б радий швидше, та не можу. Далеко ще нам отак шкандибати?

– Та ні, зараз. – Роман на мить зупинився, прислухався. Здаля долинало якесь ледве чутне гудіння – настирливе й невтомне.

… Величезний німецький дизель з солдатами незграбно пересувався розбитою дорогою, його рівне й потужне гудіння раз у раз перекривали вибухи бомб. Попід хмарами нишпорили яскраві леза прожекторів.

У кабіні, поруч з шофером і Ролінгом, сиділа Нанетта. Голова в неї була перев'язана, рука – теж. Змучена й перелякана, вона міцно тримала за руку Ролінга і благально дивилася на нього. А він щось видивлявся попереду, прислухаючись до грізного ревіння пікіруючого радянського літака…

Шофер загальмував. Ролінг до Нанетти:

– Куди далі?

Вона поморщилась від болю, силкуючись згадати.

– Не знаю… Де ж ця церква?

Ролінга душила злість. Він з огидою глянув на неї, але змовчав – настільки у Нанетти був жалюгідний вигляд. Та ось на фоні чорно-сірого неба у світлі короткого спалаху виник і зник силует невеличкої церковки…

– … Обережно, – прошепотів Роман.

Коли підійшли до церкви, з темряви виникла сіра постать. Це був Дзюба.

– Все тихо, – доповів він.

– Залишайтеся тут, Гнате Яковичу. Постережіть нас…

– Де поранений? – нетерпляче запитав Солоух, оглядаючись.

Роман і Дзюба нахилилися до могильної плити і з трудом відсунули її убік. У чорному квадраті промінь ліхтарика вихопив драбину.

– Прошу вас, Кіндрате Степановичу…

Незабаром хід розширився, звідкись з'явилася смужечка світла. Через хвилину вони зайшли в досить просторе підземелля, де на саморобному ліжку, розпластавшись, лежав Жорж. Над ним, схилившись, сиділа Дуся, – змінювала саме на голові компрес. А в кутку, біля великого ліхтаря, притиснулися одне до одного хлопчик і дівчинка – Дусині діти.

Жорж застогнав. Професор Солоух нахилився.

– Його треба врятувати, професоре…

Професор підвівся, почав витирати окуляри.

– Врятувати? А навіщо його рятувати? Буде живий і здоровий… От лише кулю вийняти треба.

– Непритомний він, – боязко мовила Дуся.

– Опритомніє, – заспокоїв Солоух і раптом запитав: – Це ваш чоловік?

– Ні, – Дуся опустила вії. – Товариш.

– А-а! – Професор уважно глянув на неї, потім на дітей. Усміхнувся хлопчикові, підняв руку: – Здоров, друже…

– Здрастуйте, – серйозно відповів хлопчик. – А ви хто будете? Партизанський лікар?

– Твоя правда, друже, партизанський, – погодився Солоух і почав викладати з своєї валізки інструменти. – Води… І ближче світло.

Роман мовчки спостерігав, як хазяйнував професор, потім перевів погляд на Жор, жеву руку, в якій той навіть зараз гарячково стискав палицю. Професорові вона явно заважала, і він сердито поглянув на неї. Тоді Роман обережно її забрав.

Починало світати. Дзюба сидів за плитою, уважно поглядаючи навколо. І раптом здалеку долинуло гудіння. Дзюба підняв голову: «Може, літак? Ні, щось не схоже…» А гудіння ставало все ближчим і чутнішим. Незабаром до потужного дизельного ревіння приєдналося верескливе торохтіння мотоциклів. Дзюба прислухався, потім підвівся й побіг до отвору в могилі. Він вбіг у підземелля саме в той момент, коли на маленькій спиртівці починала кипіти вода.

– Товаришу Роман! – нахилившись, пошепки доповів. А професор тим часом ще раз оглянув рану, повернувся:

– Доведеться повозитися… На жаль, без наркозу.

Роман кивнув. Потім покликав Дусю. Спокійно сказав: