Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 75

Гарно співала Оксана. Але Санднера це не хвилювало. Він дивився на неї, жував губами, наче хотів уголос спитати те, що думав:

«Хто ви, артистко? Випадково ви навели генерала на розповідь про те, що «фердинанди» – це нові самохідні гармати? Випадково чи ні?…»

Санднер раптом рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він поспішав до себе, в управління.

… У колишньому кабінеті комісара державної безпеки Сенченка майже нічого не змінилося. Лише на стінах замість портретів висіли німецькі карти й додалося кілька телефонів. На столі перед розлютованим Санднером – велика попільниця-раковина, яку він гнівно крутив у руках.

«Якби ця раковина могла розповісти те, що чула в цьому кабінеті перед вступом наших доблесних військ у Київ! Тоді б мені не довелося сьогодні червоніти перед Ебергардом…»

Він поставив раковину на стіл, сердито розправив зім'яту листівку і показав її Ролінгові:

– Ролінг, це може будь-кого схвилювати! Справа не тільки в цих листівках, що летять з вентилятора. Просто дотепна витівка якогось підпільника. Точніше – того кіномеханіка, який утік від вас, Ролінг!

Ролінг мовчав, дивлячись на свого шефа. Санднер ще більше розсердився:

– Справа в тому, що у них є чудовий зв'язок з російською авіацією! Розумієте? Вони ведуть активну розвідку! Звідки їх льотчики знають, що оперний театр треба бомбити саме в той час, коли там зібрався увесь цвіт офіцерства гарнізону, та ще й на чолі з генералом Ебергардом?!.

Ролінг мовчав. Санднер вів далі:

– Це, звичайно, непогано, що під час нальоту ви зуміли своєчасно помітити світлові сигнали в районі опери… Оперативно попередили генерала і мене. Але цей наліт взагалі! А залізничний вузол у Дарниці? Вірніше, те, що лишилося від цього вузла…

Санднер нервово забігав по кімнаті.

– Все це не жарти, Ролінг. Ми дочекаємось, коли генерал Ебергард поскаржиться на мене в Берлін. І не думайте, що тоді кара мине і вас, Ролінг!

– Я саме так і розумію, шеф, – вставив, нарешті, слово Ролінг.

Санднер сів і по паузі вже спокійніше наказав:

– Попросіть Берлін прискорити операцію з Петером. Можливо, вам доведеться самому туди злітати і все зробити. Нехай Петер тікає з табору. Пора влазити у це підпілля по-справжньому!

– Слухаю, гер штурмбанфюрер…

Коли Ролінг вже було взявся за ручку дверей, Санднер раптом повернув його:

– Стривайте… Мені потрібен один документ: розпорядження генералкомісара Києва про заборону німецьким керівникам вести будь-які розмови на політичні та військові теми в присутності українців… Пункт про обмін думками! Сьогодні цей документ мені хотілося б перечитати!

– Зараз знайду, шеф.

Кубрак у Києві?

На подвір'ї Києво-Печерської лаври до «святого» колодязя підходили якісь бабусі, хрестилися, набираючи воду. Дехто з них навіть тут же її пробував.

Пахло весною, хоча сніг ще лежав попід деревами, біля старовинних монастирських стін.

Одного такого дня обіч стежки, протоптаної до колодязя, на великому камені сидів сліпий Жорж, вклоняючись богомольцям. У шапці перед ним лежало кілька дрібних монеток, ложка, шматочок цукру, цибулина, окраєць хліба. Професійним жестом жебрака він обмацував свої скарби, щось вдячно бубонів…

Підійшов із вузликом у руках Роман. Набрав у бляшану кружку води, випив. Потім рушив до Жоржа, сів поруч, почав розв'язувати свій вузлик. Жорж дивився просто перед собою, хрестився і тихо говорив:

– Дані Дзюби підтверджуються. «Альфа» у Києві, керівник – майор Міллер. Живе у Стефанської, на вулиці Кузнечній.

– Ясно. Там радіоприймач і, мабуть, чимало жильців. У всякому разі, харчів носять туди чоловік на вісімдесят…

Роман покопирсався у своєму вузлику, запитав:

– Що нового про Кубрака? Повернувся до Києва?

– Цікавого нічого… Сусіди його не бачили. Відомо тільки, що він лікувався у професора Солоуха…

Роман ласкаво глянув на сліпця:

– Дурню, оце так нічого цікавого… Через цю хворобу ми й знайдемо Кубрака, аби він у Києві з'явився. Я, до речі, вже цікавився Солоухом, знаю, що він сам лікував Кубрака.

Романова вдячність цілком реальна: він кинув у шапку Жоржеві хліб і гроші. Коротко мовив:

– Починаємо готувати операцію «Пауль». Продумай, де і коли можемо його взяти… Порадься з Дзюбою, операцію почнете удвох.

– Зрозумів. – У голосі Жоржа забриніла неприхована радість, плечі його розправились.

Роман підвівся, обтрусив одяг.

– Спокійно, божий чоловіче… Кортить тобі!

– Аякже! З хорошою людиною приємно буде побесідувати, – сказав Жорж і почав перекладати милостиню в кишені. – Поліщук доповів: до Дусі прийшов чоловік.

– Політрук? Звідки?

– Втік з табору полонених, аж з Німеччини, і не один… Якийсь хлопець з ним, з Волги начебто родом. Переховуються обидва в Дусі, мріють зв'язатися з партизанами…

– Думка Поліщука?

– Старий молиться на кожного нашого, тому й ці хлопці йому до душі. Просить допомогти їм.

– Хіба я проти? Але невчасне це діло для нас, Жорже. До того ж людей треба перевірити. Хто їх зна?

– Так це ж рідний Дусин чоловік, – заперечив Жорж.

– З ним, звичайно, простіше… А його друг? Хто він такий?

– Друг її чоловіка. Це вже дещо…

– Можливо. Але… Хатинку Дусі треба нам звільнити, там не схованка для них. Гаразд! Ти більше не займайся цією справою, я доручу Бражникові.

Повз Романа і Жоржа дві жінки пронесли носилки з битою цеглою. Друзі помовчали, потім Роман запитав:

– Що це вони роблять?

– Хіба ти не знаєш? Розбирають зруйновані храми. А головне – полюють за міддю. Вже з місяць, як німці наказали зібрати всю листову мідь. Кажуть, до десятка тонн вже вивезли звідси. До речі, Романе, маю передати тобі один документ. Зміст такий: комендант охоронної поліції Богданівського району запрошує колишніх кваліфікованих робітників з'явитися до поліції під загрозою смерті. Буквально сказано так: «Вам належить з'явитися з власним інструментом до Богданівського району поліції на Пушкінську, 38. Коли не з'явитесь, то за законом військового часу будете покарані смертю…» Вдалося встановити, звідки, як то кажуть, тут ноги ростуть. Штадткомісаріат наказав міськуправі організувати, як сказано в наказі, «добровільний виїзд» на роботу до Німеччини мешканців Києва віком від 16 до 55 років у кількості не менше двадцяти тисяч осіб. Відправка щодня, не включаючи свят. Відправляються з Львівської вулиці, 24. Може, використаєш для листівки?

– Звичайно. У тебе все?

– Все, Романе. – Жорж перехрестився.

– Бувай, божа людино. – Роман усміхнувся. – Я сьогодні маю зустрітися з Оксаною Отрадною.

– З артисткою?

– Так.

– Щасти тобі, Романе. Підстраховувати не треба?

– Ні, ти тут потрібен. А от о третій будь біля майстерні Гая. Вкрай важлива зустріч з ним, він має привести професора Солоуха…

Роман повільно пішов від сліпого, а Жорж нахилився над своєю шапкою. А Роман йшов, міркуючи над тим, як провести важливу розмову з Отрадною. Не хотілося б її засмучувати, але треба… Необхідно!

… За вікном – весняна відлига. У кімнаті Оксани велике дзеркало, багато фотографій, афіші, ваза з розкішним букетом живих квітів. Зручно влаштувавшись в кріслі, Оксана читає книжку.

Хтось тихо постукав у двері. Оксана натягла теплу хустку на ноги, неголосно відгукнулась. Потім підвелася, поклала книжку – оповідання Джека Лондона – і пішла до дверей.

Мовчки, з інтересом дивилася на Романа. Вони привіталися без слів, і тепер Оксана чекала, поки Роман щось скаже. Нарешті не витримала:

– Це ви? Мене попередили про ваш прихід. Сідайте. Правда, холодно?

Роман глянув на книжку, потім на Оксану, чемно вклонився:

– Вам казав… барон Мантейфель?

Оксана сіла, знову закутала ноги у хустку.

– Тобто пан Ковальчук?

– Якщо хочете – так… – усміхнувся Роман. – Але, коли точніше, товариш Ковальчук…

Оксана відкинулась у кріслі. Її очі радісно блиснули. Вона одверто зраділа своєму гостеві. Як довго чекала такої зустрічі!