Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 70

– Кому запальнички? Голки для примусів…

Мовчки стоїть Дуся. На руках у неї літнє крепдешинове плаття. Ніхто ним не цікавиться, вона нікому його не пропонує. Її штовхають і повертають у натовпі. Не помітила, як підійшов Бражник.

– Дамочко, міняймося на запальничку…

Дуся привітно всміхнулася йому, а він, копирсаючись у низці запальничок, тихо сказав:

– Є приємна новина. Жорж обіцяв влаштувати тебе у ресторан. Посуд митимеш, зате сита буде, та й дітям перепаде… Він зайде за тобою сьогодні.

Дуся похитала головою:

– Не треба, я – як усі…

Бражник вийняв з-за пазухи пакуночок:

– Давай, дамочко, свою шубу. Бери, тут трохи хліба, сала та й крупи знайшлося… дітям… – і голосно, забираючи від неї плаття: – Ех, і одягну ж я свою кралю!

Він підморгнув Дусі і знову зашепотів:

– Там, під хлібом… Останні новини. Бої під Москвою…

Дуся розквітла радісною усмішкою, сховала пакунок у корзину:

– Спасибі вам! Завтра ще принесіть! Міняти будемо…

Але Бражник заперечно похитав головою:

– Е, ні, до завтра довго чекати… Ти мені сьогодні потрібна, люба. Я зараз тут по сусідству пройдуся, є невідкладна справа. А о четвертій чекай на мене біля пам'ятника Шевченкові. Одягнися тільки тепліше… Будеш?

– Звичайно, Павлику!

Дуся сказала це вже в спину Бражникові, який, відходячи, завів знову:

– Запальнички! Голки для примусів!

Він вигукує свою рекламу все рідше і тихше, поки не доходить до краю товкучки. Навпроти через вулицю – знайомий кінотеатр, до якого Бражник бігав ще школярем. Він сховав свій товар у кошик, швидко перейшов бруківку і зник у подвір'ї кінотеатру. Через кілька хвилин Павло разом з кіномеханіком дивився через крихітне віконце у зал для глядачів.

На екрані миготіла хроніка переможного наступу гітлерівців на Східному фронті. Гримів бадьорий марш, на білому полотні мчали танки вулицею окупованого міста. Усміхався Гітлер. А от розвага німецьких солдатів: на вулиці українського міста вони влаштували змагання «на саморобних колясках… У рядах, де сидять німці, чути сміх.

Бражник, який виходив, знову заглянув у будку. Він звернувся до літнього механіка і сказав:

– Все в порядку, папашо. Дуй догори!

Механік кивнув у відповідь – і додав сили звуку в залі. Пильно поглянув у віконце, ввімкнув рубильника. Бражник сказав:

– Щасливо залишатися! – і швидко вийшов, прямуючи сходами на подвір'я.

На екрані почався веселий канкан у берлінському кабаре. Хвиля оплесків у німецьких рядах навіть. заглушила веселу музику. І раптом світлий промінь, що линув через зал з кінобудки, почав якось дивно мерехтіти. Німці, які сиділи на кращих місцях, нечисленні кияни підвели голови й побачили, як у неширокий промінь прожектора звідкись потрапляли листівки, що летіли зверху.

Через мить – гучний шум у залі. Двоє гестапівців, підхопившись із стільців, швидко пішли до віконця кінобудки. Один з них голосно наказав:

– Дати світло у зал!

Наче вибух, спалахнуло сяйво великої люстри попід стелею, і всьому залові стало видно, як з великого вентилятора у стіні могутнім потоком повітря видуваються листівки. Вони легкокрилими птахами летіли й летіли в зал…

Гестапівець вистрілив у вентилятор. Марно! Листівки летіли. І тоді офіцер наказав:

– Нікого з залу не випускати! Обшукати всіх!

Та його нервовий крик не міг заглушити шепіт, який повз залом:

– Москва наша… Москва… наша!

… А ще через годину Бражник, весело насвистуючи, крокував назустріч святково одягненій Дусі. Він узяв її під руку і рушив на вулицю Кузнечну. Тут, якраз навпроти будинку номер шість, ця, за всіма зовнішніми ознаками, закохана пара завмерла в під'їзді. Чоловік прикрив широкими плечами жінку від вулиці, а вона зрідка виглядала через його плече. Дуся міцно притислася до Павла, він ласкаво гладив її волосся.

Уткнувшись у його плече, Дуся скоромовкою доповідала:

– Жінка сива, середня на зріст. З корзиною, та ще й у руках дві хлібини. Це вже втретє за годину. Напевне, вони вирішили на всю зиму запас хліба зробити? Аж смішно!

Бражник, злегка повернувшись до вулиці, усміхнувся:

– Ти не коментуй! Твоє діло – рахувати!

Ще через хвилину, глянувши на годинника, наказав:

– Стеж уважніше! Повинен прийти Жорж!

І вона радісно повідомила:

– Йде… Чуєш, як палицею стукотить?

Жорж зупинився неподалік від них І сів на сходах. Дуся розповідала Бражникові:

– Була я з Жоржем у ресторані на Хрещатику, завтра маю вийти на роботу. Познайомилася з усіма, штат там мізерний…

Але Бражника зараз це не цікавило.

– Мовчи. Стеж!

Дуся продовжувала дивитися через вулицю, розповідаючи про кожного, хто входив або виходив з будинку. Та ось очі її здивовано округлилися.

– Слухай-но… Не може цього бути!

– Що ти там бачиш?

– Заремба! Офіціант з ресторану, сьогодні мене з ним знайомили…

Бражник аж свиснув.

– Це цікаво! Дивися уважніше – може, ще когось із знайомих побачиш…

Через хвилину Дуся радісно повідомила:

– Бачу!

– Кого?

– Романа! Ой, як він вирядився!

– Мовчи. Пішов він у під'їзд?

– Так, і не один. З якоюсь жінкою. Зайшли.

– Правильно, все в порядку.

А Роман тим часом крокував поряд з жінкою. Вона відпочивала на кожній площадці, важко дихала. Поруч топтався з відром, віником та вірьовкою в руках сажотрус – Роман.

Біля шостої квартири жінка зупинилася, постукала. Клацнув замок, двері трохи розчинилися, і над ланцюжком з'явилося жіноче обличчя.

– Юлія Йосипівна! – Жінка на сходах улесливо всміхнулася. – Це я, Шинкарьова, ваш кербуд. Печі у вас в порядку? Тут. до нас сажотрус прийшов, дочекалися, з весни ніхто димарів не дивився…

З-за дверей почулося щось невиразне, вони голосно грюкнули. Але Шинкарьова не образилася. Вона пояснила сажотрусові:

– Це дуже шановані жильці у шостій, ніколи зайвого слова не скажуть… А тепер зайдемо у десяту, потім у дванадцяту…

Побачивши, що їй важко підніматися, Роман запропонував:

– Може, з горища почати? Зразу все ясно стане…

Шинкарьова глянула на нього.

– Маєш рацію. Тільки ці поверхи і горище – не для мого серця, йди сам.

Роман швиденько побіг угору. Він пильно оглянув стіни будинку, ринви, балкони. Довго шукав вікна квартири Стефанської, міркував, де вони мають бути. Та ось зупинив погляд на висохлому винограді й помітив щіточку радіоантени.

Йдучи назад, обмірковував побачене. Думки мимоволі сягнули далі… Цікаво, як поставився б до цього комісар Сенченко, побачивши його зараз на горищі? Нічого не скажеш, робота якраз для керівника підпільної групи – самому лазити по дахах, шукати антени!…

Але ж цей пошук мав принциповий і дуже важливий характер. Наявність радіоприймача у Стефанської підтверджувала підозру підпільників. У цій квартирі щось коїться! Якщо ж співставити все, що вдалося з'ясувати про цю квартиру, вимальовується дуже цікава картина – тут міститься якась таємна організація. Але яка? За усіма даними – таємна «школа німецьких агентів. Щоб упевнитися в цьому, Роман і вирішив сам вийти на розвідку. Антена – це ще один штрих у тій картині, яку малювали його люди протягом останнього місяця.

Чи мав він право йти на цей маскарад з переодяганням? Напевно, ні… Але в нього якраз сьогодні зранку був той стан, при якому бесіда і похід по квартирах разом з мадам Шинкарьовою були найкращими ліками. Напруження останніх тижнів, недоспані ночі, постійна й виснажлива небезпека, що чатувала на кожному кроці, – все це вилилося в настрій, який він сам назвав «хандрою»… Роман відчував, що назрівають важливі, можливо – головні події у боротьбі з гестапо, відчував щось подібне до страху за себе і своїх товаришів, бо діяли вони справді безстрашно і, вже призвичаївшись до свого становища, могли втратити десь пильність. У звичайних умовах потрібен був, можливо, невеликий перепочинок і йому, і групі, але в окупованому Києві такої розкоші він дозволити собі не міг і тому почав нервувати.