Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 68

Увагу полонених привернула чимала група жінок, які скупчилися перед самим входом у табірні ворота, виглядаючи рідних і близьких. Колона ще більш уповільнила крок. Очі поранених жадібно вглядалися в жіночі обличчя. Ось майже зовсім зупинився Заремба, який за ці дні густо обріс бородою, але, підштовхнутий прикладом, знову рушив уперед. Блиснули надією очі в червоноармійця, який тікав від німецьких танків через міст, потім не уник полону. Це – київський студент Василь Солоух, який особливо сподівався на зустріч. Рідне ж бо місто!

Він раптом штовхнув ліктем сусіда в строю:

– Диви! Це ж артистка Отрадна з нашої опери…

І Василь, рівняючись з Оксаною, підняв у вітанні руку. Та вона не помітила! Стиснувши долонями щоки, Оксана стояла попереду жіночого натовпу і теж виглядала знайомих. Чим допомогти цим знесиленим, голодним людям? Вона була готова на все. І, боячись, що колона от-от ввійде у ворота, кинулася до найближчого юнака з криком:

– Милий мій, любий! – і побігла, спотикаючись, за ним уздовж дроту…

А колона тим часом втягнулася у ворота. Полонені розмістилися на великому й порожньому плаці, до глянцю витоптаному тисячами ніг. В'язні посідали на землю, і лише кілька чоловік, серед них і Заремба, кинулися до куща калини, який зберігся обіч площі. Але ягід на ньому не було. Зате поблизу куща чатував фельдфебель з перекладачем, який мав завдання одразу виділити найголодніших. Погляд німця сковзнув по Зарембі, він без слів показав на нього перекладачеві. Той підійшов ближче, наказав:

– Ей, ти, до комендатури! Швидше!

І разом з фельдфебелем пройшов далі. А Заремба, жалібно озирнувшися на колону, в супроводі солдата пішов до низенького кам'яного будинку.

З невеликого вікна вдалині видно води Дніпра, ближче – низенький барак і дротяну огорожу, вишку вартового. На стіні в кімнаті яскравий плакат: німецький солдат обіймає напівроздягнену красуню. Меблі тут зібрано поспіхом, випадково: кілька різних стільців, шкіряне крісло, невеликий «дамський» стіл. Ролінг, який сидів за ним, похмуро відсунув од себе чорнильницю, якісь папери, зручно влаштувався на стільці. Під стіною, заглибившись у газету, сидів у кріслі Міллер. Він, однак, не читав – поглядав на Зарембу, який відійшов у цю мить од столу.

Це – кабінет коменданта концтабору, а Міллер і Ролінг тут гості. Заремба – у розхристаній, брудній гімнастерці, без чобіт – пішов до дверей, втупивши зір у долівку. Ролінг терпляче почекав, доки конвоїр зачинив за ним двері, повернувся до Міллера.

– От так і виглядає ця процедура, – каже він. – Тут, по суті, немає відбору. Та він і не потрібен! Боягуз завжди готовий служити кому завгодно. Як цей, – він зазирнув у папірця, – Заремба…

Міллер потер підборіддя, гидливо примружився:

– Ну, це… не агент. Так собі, філер, дрібний шпик.

– І такі потрібні, майоре. – Ролінг розвів руками. Міллер змахнув рукою, одвернувся до вікна. Він вдивлявся в далекий силует лаврської дзвіниці, потім перевів погляд на групу полонених, що розташувалися під бараком просто неба. Знесилені, брудні люди тиснулися докупи, прагнучи зігрітися на пронизливому осінньому вітрі. Трохи осторонь, тоскно дивлячись на силует дзвіниці, сидів Василь Солоух. Пілотку він десь загубив і тепер ховав голову у комір чорної, як земля, шинелі.

– Може, досить на сьогодні, Ролінг? – позіхнув Міллер.

Ролінг охоче підвівся з-за столу, потягся:

– Як скажете, майоре… Ми сидимо з вами у цій норі вже четверту годину, а успіху поки що…

Ролінг любовно протер пальцем кришку великого старовинного срібного годинника, потім показав його Міллерові.

– Подивіться, майоре. Непоганий подарунок зробив мені щойно комендант табору. Справжній «Лонжін»…

Міллер байдуже взяв годинника в руки, клацнув кришкою. Раптом нахмурився, уважно перечитав дарчий напис, потім ще раз прочитав його – вже по-українському – Ролінгу:

– «Дорогому професорові Кіндрату Степановичу Солоуху від вдячних студентів». У кого взятий цей годинник? – запитав він Ролінга.

– Хто його зна. У якогось солдата.

Міллер потер підборіддя, замислився.

– Професора цього я знаю, лікувався у нього. Нехай мені покажуть цього солдата. Через вікно, приміром…

– Будь ласка, гер майор, – відповів Ролінг і вийшов.

Міллер вийняв з кишені записну книжечку, щось пошукав у ній, повернувся до вікна. Крізь шибку бачив, як фельдфебель підійшов до барака, щось спитав. Назустріч йому підвівся Василь Солоух. Німець підштовхнув його, повільно провів під вікном.

Нечутно увійшов Ролінг, запитав Міллера:

– Ви знаєте цього солдата? Напевно, вкрав годинника у вашого професора.

Не дивлячись на Ролінга, Міллер пояснив:

– Це син професора Солоуха. Я бачив його ще хлопчаком. Так от, Ролінг, відпустіть його додому. І годинника, до речі, поверніть.

Ролінг промимрив щось невиразне, але заперечити не насмілився. Тільки здвигнув плечима. Відпустити? Це можна, звичайно. Врятується хлопець від неминучого (Ролінг тільки сьогодні перечитував вказівки Берліна з цього приводу), але при чому тут його, Ролінга, «Лонжін»? Він цілком серйозно вважав годинника своєю річчю і тепер не бачив потреби віддати його комусь. Міллер зрозумів це, поглянувши на незадоволене обличчя Ролінга, але свого категоричного тону не змінив.

– Нічого не пояснюйте, коли відпускатимете. А втім, скажіть, що відпускаєте його до хворої матері. Нехай цінує ставлення німецьких властей. А годинника поверніть. Обов'язково.

– Охоче, майоре, тільки навіщо все це? Покличте його сюди, поговоріть, як із Зарембою, і все…

– Кажу ж вам, що знаю цю сім'ю, отже, можу й про сина судити, – усміхнувся кутиками губ Міллер. – Зробіть, як сказав, а там подивимось…

Він розгойдав перед собою годинника на ланцюжку, а потім віддав його Ролінгові. Ролінг намагався жартувати:

– Вермахт сьогодні зазнав подвійної втрати.

– Не розумію вас, – байдуже мовив Міллер.

– Ну, по-перше, один з офіцерів втратив хороший годинник, а по-друге… По-друге, зважаючи на те, що ваш професорський синок устиг в російській армії вже відростити собі чималі кучері, наше з вами відомство не дістало цінної сировини…

– Знову не розумію.

– Охоче поясню, майоре. Я привіз комендантові табору щойно одержане розпорядження начальника головного господарського й адміністративного управління СС про те, щоб усе зрізане людське волосся, добуте в концтаборах, було відповідним чином використане. От що тут написано: «Людське волосся переробляється у промислову повсть і пряжу. З розчесаного волосся виробляються для команд підводних човнів ступні панчіх з волосяної пряжі і для імперської залізниці панчохи з волосяної повсті». І далі тут одна цікава деталь: «Щоб запобігти полегшенню втеч у зв'язку з подовженням волосся, у випадках, в яких комендант знайде за потрібне, вимічати ув'язнених таким чином, щоб за допомогою вузької машинки посередині голови вистригалась волосяна доріжка». Підписано: «Глюкс, СС – бригадефюрер і генерал-майор військ СС». Дотепно і по-господарському, чи не правда, майоре?

– Не думаю… – раптом сердито сказав Міллер.

– Тобто як це так? Тепер я вже не розумію вас, майоре! – Ролінг хитрувато всміхнувся.

– Боюся, що ви й не зрозумієте, Ролінг, – холодно процідив Міллер. – Цей захід дасть грошовий прибуток і величезну, неоціненну шкоду.

– Он як! Що ж шкідливого у тому, щоб… Щоб трохи підстригти деяких більшовиків?

– Справа, звичайно, не у волоссі, Ролінг. Треба знати цю країну і цих людей. Заходи, які йдуть урозріз з так званою мораллю цієї країни, викликають тут обурення і велику небажану для нас активність. Корот, – ще кажучи, наказ генерала Глюкса лише викличе непотрібні акції місцевого населення…

– О, тепер я бачу, що перебування, особливо тривале, серед більшовиків, небезпечне не тільки можливістю арешту… – уїдливо мовив Ролінг.

– Не знаю і не хочу знати, Ролінг, на що ви натякаєте. Я більшовиків знаю краще і ненавиджу більше, ніж ви. А от боротися з ними я теж умію краще, ніж ви і…