Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 66

Дзюба мовчки глянув собі під ноги, його козацькі вуса звисли донизу. Роман, опустивши руку в кишеню пальта, неквапно пішов. Нарешті Дзюба підвів голову, подивився услід Романові. В його очах блиснув недобрий вогник…

* * *

Роман знову підійшов до вікна, повернувся до Марії.

– Чи насмілиться Дзюба повідомити про все це гестапівців? Одразу він тривоги не підняв, але це ще нічого не означає. Завтра може зрадити…

– Це дуже небезпечно. – Голос Марії затремтів. – Не йди на зустріч, Романе…

– Ні, це не те, Дзюба нам потрібен. – Помовчавши, твердо сказав – Ти не турбуйся. Гадаю, що все буде гаразд. Варто рискнути…

Вони помовчали, думаючи кожен про своє. Увагу Марії привернув настінний годинник.

– Пора приймати зведення.

Свідок двобою – Тарас

Готуючись до розмови з Дзюбою, Роман продумав кожне слово, кожен свій крок… Зібралися пізно ввечері у Поліщука, хоча Роман таких зборів взагалі уникав. Та надто важливою здавалася перспектива роботи із Дзюбою! Своя людина в гестапо… Навіть простою спокусою почуття і Романа, і Жоржа, і Бражника не назвеш: це була б виграна дуже важлива битва! Г кожен з них викладав найхитромудріше, що приходило в голову… План розробили до найдрібніших деталей, кожному визначали місце і роль під час цієї розмови у парку. Вирішили було відкласти зустріч на день.

– А він прийде? – спитав дід Поліщук, якого теж запросили на нараду. – Дивись, образиться і післязавтра передумає. – йдеться про надто важливі речі, щоб він змінив своє рішення. Але якщо Дзюба вирішив передати мене до рук гестапо, ми завтра це з'ясуємо. І післязавтра діятимемо впевненіше, – пояснив Роман.

Розійшлися опівночі. Роман лишився ночувати в Поліщука.

Вранці всі, крім Романа, попрямували з різних кінців до парку і терпляче чекали, поки Дзюба добре змерз на лаві й зрештою пішов. Найпильніше стеження дало підстави думати, що відважився він на серйозну розмову наодинці…

І знову ранок – імлистий, морозний. Дерева у парку густо вкрилися інеєм, наче одяглися в кришталеві шати. Порожньо в парку – хіба що лише перебіжить хтось та ще мерзне жебрак біля входу…

Та ось ще один: це сліпий Жорж рухається порожньою алеєю. Він іде повільно, постукуючи ціпком. А перед ним з незалежним видом прогулюється Роман – такий собі середнього достатку службовець якоїсь німецької фірми…

Обоє дійшли до поперечної алеї. Назустріч їм – Бражник.

– Сидить, як і вчора…

– Це добре. Один?

– Один!

Отже, шлях вільний. Ще четверо підпільників чатують навкруги парку. Роман спокійно звернув на потрібну алею, механічно фіксуючи, що хода Жоржа занадто пружна… «Нервує», – тепло подумав про нього Роман, неквапливо прямуючи до пам'ятника. Ще здаля він побачив, як, настовбурчившись, на широкій лаві сидів Дзюба. Спідлоба глянувши на Романа, трохи підвівся, церемонно привітався і знову сів. Роман теж підняв капелюха, сів поруч. Він обтрусив з пальта сніг, вмостився зручніше, пильно оглянув площу біля пам'ятника і ближні алеї.

– Я вчора не зміг прийти.

– Зрозуміло. Перевіряли, – зле всміхнувся Дзюба.

– Трохи було, – спокійно відповів Роман. – Ви вже навчені: один раз вам повірили, у сороковому році… І помилилися.

Дзюбу дещо шокувала Романова одвертість. Він нахмурився.

– Чого ви хочете од мене?

Роман якусь мить помовчав, потім цілком діловито пояснив:

– Хочемо, щоб виконали зобов'язання, яке взяли у листі до Президії Верховної Ради України…

Дзюба посміхнувся. А Роман по паузі додав:

– Тобто ми пропонуємо вам спокутувати свою вину…

Дзюба навіть відкинувся на спинку лави, грайливо примружився:

– І де ви все це говорите, товаришу слідчий? Коли? Кому? Господарі ж тут – не ви…

– Помиляєтеся, Дзюбо. Господарі тут ми. Непрошених німців викинемо. А куди ви тоді? Думали про це?

– Був час… Міркував.

– Ми, звичайно, можемо і без вас обійтися.

– Не зовсім, видно… Чого вам треба?

– Ви не повинні служити ворогам.

– Німці – ваші вороги, не мої…

– І ваші, Дзюбо. Що вони з Україною зробили?

– А що вам до України?

– Знову помиляєтесь. Так от, Дзюбо, я теж українець. Але вас, націоналістів, вони холопами зробили… для найбруднішої, кривавої роботи на українській землі… Іудами!

– Щось нове скажіть. Це вже я чув. Роман спокійно:

– Чи не від Марти?

Дзюба здригнувся.

– Від Марти? – Голос його перейшов у шепіт.

– Так.

– Від дочки моєї?

– Від неї. Вона ж правильно все розуміла.

– Дитя, що воно розуміє?

– Це дитя чотирьох наших бійців з вогню винесло… І врятувало.

Дзюба допитливо глянув в обличчя Романові. А той вів далі:

– На Зеленій у Львові хліб військовополоненим передавала.

– На Зеленій?

– Так. Вона, здається, на тій вулиці жила?

– Там…

Дзюба хотів щось сказати, але Роман його перебив:

– Все це вона робила разом із своєю подругою З Вірою Остапчук. Була в неї така подруга?

– Була… – Дзюба раптом стрепенувся. – Що з Мартою?

Тепер уже здивувався Роман.

– Ви не знаєте?

– Що? – Дзюба схопився рукою за горло, наче йому не вистачало повітря.

– Співчуваю… але вашу дочку…

Той повернувся до Романа всім тілом.

– Що? – Голос його захрип.

– Дочку вашу німці розстріляли, як заложницю. Про це мені розповіли свідки – наші товариші з Львова.

Дзюба застогнав і важко осів. Врешті глянув на Романа з ненавистю, похитав головою.

– Брехня… Копійчаний шантаж! Не на хлоп'я натрапили. Варто було Марті лише розповісти німцям про мене…

– Змовчала.

Дзюба гірко похитав головою, розвів руками:

– Схоже на неї… Жаліла. Просила, сперечалася зі мною…

– Навіть погрожувала, що піде і заявить. Адже була комсомолкою. Та не пішла. Дуже вже батька любила.

– І це знаєте?

– Аякже… Вона вірила, що одумаєтесь.

Дзюба рішуче перебив Романа:

– Як це трапилося?

– Про це – іншим разом. Кожен злочин загарбників – у нас на обліку. Ми за все спитаємо. І за вашу Марту.

– Ви… за Марту?

– Дивуєтесь? Для нас вона рідна. Але тепер так склалися обставини, що й вам ми пропонуємо це зробити. Зважте, не всім вашим дружкам таке запропонуємо.

– Що саме?

– Чесний шлях боротьби. Щоб ви спокутували свою провину, Дзюбо.

Дзюба надовго замовк, Роман його не квапив. Він дивився на далекий вхід до парку, де з шапкою в руках стояв Жорж. Від думок про своїх побратимів Романові стало тепліше. Дзюба нарешті, не підводячи голови, сказав:

– Я подумаю…

В цей час вдалині показався німецький патруль. Троє солдатів на чолі з унтер-офіцером прямували до них.

Романові очі стали щілинками. Він злегка посунув ногою, щоб зручніше було вставати. Дзюба подивився на нього, не в змозі позбутися болісної думки: «Марта… Моя Марта…» А Роман теж глянув на Дзюбу. Його мозок засвердлило запитання: «Чи повірив? А чи не він викликав сюди патруль?»

Обидва, не дивлячись на солдатів, внутрішнім зором стежили за німцями, відчуваючи кожен їхній крок серцями, усім своїм єством.

Коли патруль порівнявся, Дзюба підвів очі на німців, здригнувся й опустив голову. Ніякі слова не могли сказати Романові більше, ніж цей рух…

По тому, як патруль віддалився, Роман запитав:

– Де служите?

– У четвертому відділі гестапо. Перекладачем. Підлягаю панові Паулю.

– Хто це?

– Він працює… точніше, опікає одну спеціальну частину.

– Номер?

– Без номера, під назвою «Альфа».

– Що ви знаєте про неї?

– Майже нічого, це дуже таємно. Я лише двічі відносив пакети.

– Куди?

– Вулиця Кузнечна, дев'ять, квартира шість.

Роман задумливо подивився на Дзюбу.

– Коли ми побачимося знову?

– Зустрінемося з вами в суботу, у цей же час. І ви мені розкажете все, що знаєте, а також про те, що взнаєте за ці дні про частину «Альфа».