Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 62

– Впізнав? – запитав Жорж, витягаючи важкого пакета з машини і йдучи поруч з Бражником. – Без тебе нам сюди йти нема чого, а треба ж завезти вантаж сьогодні…

– Чого так спішно? – розсердився Бражник.

– Значить, треба, друже, – посерйознішав Жорж. – Роман наказав цієї ночі все перевірити, все доробити… Цейтнот!

Бражник похмуро дивиться на друга, з яким не раз сидів за шахівницею. «Нестача часу? – подумав він. – Отже, наближається…»

І, мовчки взявши пакет з рук Жоржа, залишив того під деревом, тихо постукав у двері низенького будиночка. У відповідь оглушливо заревів лев.

… Синько, наглядач левів, акуратно поправив затемнення на вікні, підсунув Бражникові стільця і голосно гукнув кудись у глибину приміщення:

– Цезар, я тут… Цезар, спокійно!

Вгамувалася тварина. А Бражник сів, поклав-пакунок на коліна, запитав:

– Хвилюються звірі?

– Звісно, і їм спокою нема… Бомби їх не так дратують, як ота сирена.

– Бомба? А якщо сюди влучить?

– Біда буде… Голодні ж вони, на базі у нас нікого вже не лишилось. Я один на весь зоопарк. Бігаю немов навіжений, чим можу, годую звірят… Я тут, тут, Цезар! – підвищив голос Синько.

Бражник сказав:

– Отже, першу партію я приніс… – і подав пакунок Синькові.

– Що тут? – поцікавився той.

– Тут? Лимони тут… Вітаміни, дорогий друже. Для голодних левів. А точніше – гранати. Де покладеш?

– Влаштую як слід…

– А все ж таки? Я повинен знати…

– Від твого знаття користі ніякої. Ти не візьмеш. У клітці Цезаря сховаю.

– Підходяще! Я не візьму, отже, й ніхто не візьме.

– Це так.

– Я пішов, товаришу Синько. Прощавай, чекай, як умовились.

– Може, дощ перебудеш? – запитав господар.

– Ні, злива нам сьогодні якраз потрібна…

Бражник вийшов, застебнув плаща, бо дощ і справді знову припустив… Під деревом зустрів Жоржа:

– Влаштував?

– Так! У клітці лева сховає… Коли забиратимеш, скажеш, крім пароля, що прийшов за вітамінами…

– Вітаміни? Хіба ж левам вони потрібні?

– Виходить, що так…

Мета – частина «Альфа»

Роман глянув на годинника, підвівся з трави і крізь кущі попрямував до порожнього шосе. Віддалік темніли корпуси якогось заводу, по дорозі підняла хмарку пилюки автомашина. Роман не звернув на неї уваги. Він повільно і байдуже йшов обіч кювету, коли його наздогнала сіра емка. Стишила хід, зупинилася. Не кажучи й слова, він відчинив дверцята, сів. Лише тепер повернувся убік, міцно потиснув руку комісарові Сенченку. Той привітно усміхнувся:

– Здрастуй, Романе. У тебе, друже, непоганий вигляд. Загорів…

Автомашина вискочила на берег Дніпра, промчала під мостом, виїхала на околицю міста. На розі – вимушена зупинка: провулком повільно йшов артилерійський підрозділ. Неквапно рухалися біля великих коней загорілі до чорноти бійці, байдуже обминаючи емку. Сенченко й Роман мовчки дивилися на їх стомлені обличчя, думаючи про одне: «Як важко в ці страшні дні нашій армії!» Це був не жаль – це було співчуття і розуміння солдатів, які самі знають ціну нелегкому воєнному трудові… І, наче відчувши провину за те, що сидять на зручному сидінні без діла, повернулися один до одного.

– Отже, Бражник вже домовився про все з Гаєм, – тихо промовив комісар. – Радься частіше з Сергієм Павловичем, не соромся просити допомоги та й сам, чим можеш…

– Ясно, товаришу комісар.

– Так. Є цікаві новини, Романе. Цілком можливо, що німці, увійшовши до Києва, розмістять тут таємну школу диверсантів. Звідси їх перекидатимуть через фронт. Отже, твоє завдання конкретне: знайти школу, розкрити її, попереджати нас про кожного підготовленого в ній агента. Назва школи – частина «Альфа». Ясно?

– Так.

– Потрібні дані про агентів гестапо та СД, націлених проти партійного підпілля. Дещо ми підготували й для тебе. – Сенченко нахилився вперед, наказав шоферові:- Поверни зараз праворуч…

Машина проїхала вулицею Горького. Сенченко ледве помітно вказав Романові на будинок:

– Ось тут, у шостій квартирі, проживає одна стара полька, Стефанська Юлія Йосипівна… Полька вона така, як я. Думаємо, що німкеня. Однак поки що не чіпаємо, а ти поцікався її поведінкою…

Роман ще раз озирнувся на будинок.

– Зрозумів.

– Відомо, наприклад, що друзів у неї майже не було, якщо не рахувати одного. Це Кубрак, Микола Павлович, років за п'ятдесят, очі сірі, волосся ріденьке, зовнішність невиразна. Характерний жест: любить потирати підборіддя лівою рукою… – Роман узявся за підборіддя лівою рукою. – Це інтересний для нас суб'єкт, недавно ми дійшли висновку, що, мабуть, зв'язаний з німецькою розвідкою… Та він зник з Києва. А Стефанська лишилася. Отже, орієнтуйся.

– Ясно, товаришу комісар.

Автомашина пропустила трамвай, звернула в завулок.

– Паралельно з тобою лишається ще одна група. Керівник – Ковальчук, він же барон Мантейфель. – Сенченко показав Романові фотографію. – У нього своє завдання, але можеш розраховувати на допомогу, його координати…

– Запитання можна?

– Давай.

– А група Горбенка? Я чув, що й вона залишається… – Роман пильно глянув на Сенченка.

– Хіба я тобі не казав? – Сенченко всміхнувся. – Тримайся, друже, далі від Горбенка…

– Ми так і робимо.

– Правильно дієте, його завдання – особливе. Тепер докладно розкажи про свою групу. Про кожного окремо: як підготовлений, який настрій…

… Машина помчала широкою вулицею швидше, завернула на околицю. Слухаючи розповідь Романа, Сенченко уважно дивився навколо. Раптом торкнув за плече водія.

– Зачекай-но… – Комісар показав Романові у вікно.

Озброєні лопатами, четверо дівчат вели міліціонера у пошматованій, брудній формі. Це був Гуго. Вигляд у нього жалюгідний, петлиці напівобірвані, під оком – великий синяк… Одна з дівчат – тендітна, білява – не приховуючи боязкості, несла у витягнутій руці кобуру з наганом. Хоча й одібрала у диверсанта, але ж лячно тримати близько таку штуку! Зате дівчина в штанах, яка командувала групою, була дуже рішучою. Крокувала впевнено, швидко.

– Ану, стій! – наказала вона і звернулася до Гуго! – Свисток тобі не забули покласти?

Сенченко з інтересом прислухався до розмови і навіть опустив скло в кабіні. Машина стояла під деревом, і дівчата її не помітили. Роман зробив рух до дверей, але Сенченко застережливо поклав йому руку на коліно.

На запитання дівчини Гуго зневажливо одвернувся.

– Ти не задавайся… – розсердилася дівчина і зняла з плеча лопату. – Ану, свисни! Виклич собі підмогу! Мерщій!

Гуго презирливо закопилив губу.

– Галько, ану, покажи йому нагана… – скомандувала дівчина в штанах.

Галька лякливо простягла, руку з наганом ще далі від себе. І тоді дівчина в штанах передумала й піднесла над головою лопату:

– Давай, свисти!

Гуго повільно тягнеться рукою до кишені на грудях, двома пальцями витягає свисток. Прикладає його до вуст, свистить. Дівчата стежать за ним, а Галька навіть почала усміхатися.

– Ще! – гнівно закричала дівчина в штанах.

Гуго знову засвистів.

З-за парканчика раптом вискочив молоденький міліціонер, зупинився, приголомшений.

– Ви що?! – заволав він на дівчат. – Як же це? На представника Радянської влади?

– Не кричи, – спокійно порадила йому дівчина в штанах. – Одержуй свого представника… З посагом!

І вона витягла з мішка зібганий парашут. Міліціонер якусь мить дивився на купу шовку, потім повернувся до Гуго, почав його ретельно обшукувати.

– А тепер пішли, – сказав, закінчивши обшук.

Сенченко засміявся. Засміявся й Роман. Комісар на хилився вперед, наказав:

– До наркомату, швиденько. От тільки Романа висадимо тут недалеко… До речі, Романе, ти нічого не розповів про ремонт дачі над Дніпром. Та я вже й так знаю. Дача вдала, – а ще вдаліший, на мій погляд, дід Поліщук.

– Ми й будиночок його з садом на Пріорці освоїли, товаришу комісар. Там думаємо радиста розмістити. А дід Поліщук наче народився розвідником. От послухайте, яку комбінацію він запропонував… Якраз зараз Дудкін пішов до міліції, почав готувати, – і Роман почав розповідати.