Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 59

– Номер не забули?

– Тисяча вісімсот двадцять один!

– Добре. З своєю біографією ознайомтесь по картці. До коменданта звертатися зайвий раз не раджу, хіба що в разі гострої потреби. Все це може викликати підозру…

– Якби ж тільки підозрою кінчалося, – втрутився комендант. – У таких випадках навіть я не зможу врятувати вам життя, любий друже… Російські в'язні нещадні із зрадниками.

– Петер це розуміє, – зауважив Санднер. – Що вам ще сказати? Ми всі з нетерпінням чекатимемо вас у Києві і, сподіваюся, ще плідно попрацюємо… Хайль Гітлер!

– Хайль!

Коли двері за Петером зачинилися, Міллер закопилив губу:

– А знаєте, Санднер, цей режим не для нормального німця. Він потрібен у Києві живий і здоровий.

– Згоден з вами, колего, але іншого виходу нема. До речі, ця операція провадиться за вашою ж порадою, і я сьогодні маю доповідати про неї генералові. Що ж до Петера… Вважайте, що він перекинутий через фронт і почав працювати серед росіян. Чим важче йому доведеться тут, тим зліший він буде в Києві! В усякому разі, вважаю, що ми сьогодні почали розставляти небезпечну пастку для більшовиків!

Через кілька годин, входячи до знайомого кабінету, Санднер не міг приховати виразу торжества на обличчі. Генерал, поклавши руки на стіл, пильно дивився йому в очі. Санднер доповідав з піднесенням:

– Осмілюся підкреслити: останній тиждень вдалий, гер генерал… Наші люди успішно попрацювали. Кожна передача з Києва мене радує.

– Оцінки потім, Санднер. Факти!

– Шоста армія на дільниці Трипілля – Київ – Коростень у зв'язку з шаленим опором противника припинила наступ. Дії тут набрали позиційного характеру…

– Нічого сказати, відмінний успіх, Санднер! – Генерал поморщився. – Це просто тактичний маневр…

– Звичайно, гер генерал! Саме так і я розумію… Однак у нас є нові й цінні дані про будівництво другої лінії оборони Києва. Тридцять вісім кілометрів рубежів, сімсот п'ятдесят дзотів…

– Точні координати є?

– Ось вони, гер генерал!

Не дивлячись на карту, генерал наказав:

– Передайте армійській розвідці. Що нового про підпілля?

– Людину, яка нас цікавить, – Санднер погордливо посміхнувся, – звати Гаврилюк. Ось ще одне його фото.

– Так, непогано.

– Зафіксовано дві явочні квартири, одну рацію, склад продовольства.

– А це хто?

– Фото, на жаль, невдале… Це людина, з якою двічі зустрічався Гаврилюк. Прізвище – Горбенко, за нашими даними – чекіст. Зараз вивчаємо його докладніше.

Генерал підвівся, пройшовся по кабінету. Надовго зупинився біля вікна, вдивляючись у щось невидиме.

– Не подобаються мені ваші дані, Санднер.

– Осмілюся запитати, гер генерал, чому?

– Ні, не подобаються… І ось чому. Чи не забагато їх за такий короткий строк?

Генерал підійшов до столу, постукав олівцем по дзеркальному склу.

– Ви, звичайно, поясните це талантом і сміливістю Бруно й Пауля… А мені спадає на думку інше: чи не морочать нам голову більшовики? Сенченко вміє. Отже, потрібна ще одна перевірка даних по Києву. Нехай цим займеться ваш «міліціонер».

– Гуго? Ми викидаємо його сьогодні, і він завтра ж зранку зв'яжеться…

– Не поспішайте його зв'язувати з Бруно і Паулем. Нехай працює паралельно.

– Слухаю, гер генерал. Дозвольте доповісти про операцію «Петер»?

– Він уже в таборі?

– Так. Я щойно звідти, там усе в порядку. Петер акліматизується, починаємо готувати його втечу.

– Не поспішайте, Київ ще не наш. Нехай тікає не один, а з якимось більшовиком, бажано – киянином. Разом хай прийдуть до Києва, тоді Петеру легше буде влаштуватися і проникнути в підпілля…

– Слухаю. Згідно з планом, який ви затвердили, ми також почали обробляти жителів Києва німецького походження. Сподіваюся, це нам стане у нагоді в боротьбі з підпіллям.

– Не забувайте, що є серед цих німців і більшовики. Недарма ж вони стільки прожили в Росії. Кожну кандидатуру перевірте особисто…

– Слухаю. Добором займається слідчий Ролінг, а я, звичайно, перевірю.

А Ролінг в цей час сидить на дивані у затишній кімнаті. Поруч з ним – молодий чоловік у формі німецького льотчика. Граючи перснем на пальці, Ролінг тихо говорить:

– Ми з вами, колего, ведемо неофіційну бесіду… Але, звичайно, обидва ми, як офіцери великої Німеччини, повинні насамперед піклуватися про її інтереси. Фатерланд – над усе!

– Звісно! – ніяково усміхається льотчик. Ролінг теж приємно всміхнувся.

– Фюрер чекає від кожного з нас жертв… До речі, колего, ваші батьки, здається, жили в Росії? І повернулися потім до фатерланду? А хто з рідні лишився там?

Льотчик подумав, невпевнено сказав:

– Здається, сестра матері, тітка Ельза, уроджена Швальб…

– А за чоловіком?

– Бренер. У них була ферма під Одесою, потім вони переїхали до Києва…

– Що далі?

– Точно не знаю. Листування не було, моя мати померла десять років тому, і відтоді…

– Нам відомо, що ваша тітка також померла. Льотчик здивовано глянув на Ролінга.

– Вам… відомо? Чому вам?

– Юначе, не ставте дурних запитань. У вас в Києві є двоюрідна сестра, яка багато років жила десь в Сибіру, а нещодавно повернулась у це місто. Маргарита Бренер. Чули про неї?

– Чув, але… ніколи…

– Ви діяли цілком правильно, що не підтримували стосунків з жителями «більшовицької Росії. Але зараз – інша річ! Вам потрібно з нею побачитися…

– Побачитися? Але ж я…

– Що? Служите? Ми допоможемо вам побувати в Києві, зустрітися з сестрою. Голос крові і таке інше… Про вашу згоду не питаю. Я певен у «ній. Чи не так?

– Ну, звичайно. Якщо треба…

«І це мине…»

Рита любила свою кімнату. Зі смаком обставлена, вона радувала зір господині затишністю і скромною вишуканістю. Вузький диванчик, що правив за ліжко вночі, маленький письмовий стіл біля балкона, невеличка шафа з ретельно добраною бібліотечкою – Толстой, Лермонтов, Роллан, Маяковський… Кожна з цих книжок мала свою історію, викликала у Рити певні спогади й асоціації. От, приміром, проза Лермонтова. Покійний батько казав, що кращого посібника для вивчення російської мови не знайдеш у всій російській літературі. Батько був німець, інженер-будівельник, і тихими зимовими вечорами любив згадувати, як колись будував Шатурську електростанцію, як зустрічався і розмовляв з Леніним. Про Леніна він розповідав якось незвичайно, по-особливому тепло і людяно – наче про близького родича.

Рита, приходячи до школи, дивувала вчительку історії тим, що понад програму знала якісь цікаві подробиці про Ілліча – його манеру розмовляти, про загнуті угору носки черевиків… Крім цих спогадів, від батька лишилося ще кілька книжок – стареньких, пошарпаних, надрукованих на грубому жовтому папері: статті Леніна, план ГОЕЛРО, брошури Кржижановського та інших авторів. Рита ці книжки берегла, як живу згадку про теплі руки і хрипкий, на все життя застуджений голос батька.

Ще були книги, які краяли їй серце згадкою про чоловіка, – географічні брошури про Урал і Сибір, історія Японії, підручник японської мови. Мало хто знав, що Рита зовсім юним дівчиськом вийшла заміж за набагато старшого за неї, суворого і різкого чекіста, разом з ним мандрувала по країні, аж поки на Далекому Сході не поховала… Ніколи й нікому не розповідала про ці кілька років щастя з любимою людиною. Вона пам'ятала, як шанували, любили, але майже боялися його підлеглі і як тільки їй, юній дівчині, не боявся він розкривати своєї звичайної, людської слабкості, не могла забути, яким був він ніжним і палким у коханні… Вже пізніше, після переїзду до Києва, Рита дивувала знайомих: вродлива, струнка, з короткими, непокірними білявими кучерями, вона чемно, але суворо і беззастережно відхиляла будь-які залицяння. Скільки їх було, отих претендентів на її «руку і серце», як любила гірко жартувати сама з себе Рита! Але кожного, навіть найкращого, вона терпіла біля себе лише до тієї миті, коли мимоволі, а інколи й свідомо (особливо, коли починав їй подобатися) порівнювала свого нового знайомого з передчасно померлим чоловіком…