Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 54

– Їх би… на передову!

Ролінг розсміявся:

– Ви увесь ще там, у Києві. – І доторкнувся до пачки цигарок. – Російські? Ніколи не палю. Більше люблю сигарети, особливо болгарські або турецькі…

– Звик, вони міцніші. – Міллер затягнувся цигаркою. Підскочив офіціант. Поставив дві прямокутні тарілки, розділені на секції для салату, м'яса, гарніру. Ролінг помацав виделкою м'ясо.

– Що питимете?

Міллер глянув на офіціанта:

– Чарку коньяку.

– А мені – вина, бургундського. – Ролінг підсунувся до Міллера. – Про що це ми з вами?

Але Міллер не зводить очей з офіціанта, який нахилився, розкладаючи серветки. Під курточкою випинаються погони. Помітивши погляд, офіціант виструнчився, клацнув підборами, пішов. Знає свою службу. І тоді Міллер знову глянув на Ролінга.

– Про Київ, здається… – а про себе подумав: «Чого він хоче, цей берлінський півник? Підісланий до мене? Чи просто підлабузник?»

Ролінг похапцем жує, швидко говорить:

– Так, Київ дуже цікавить мене. Адже незабаром я працюватиму там. Старшим слідчим у штурмбанфюрера Санднера. Це справді красиве місто?

Міллер хмикнув:

– Дивлячись для кого. Непогане, якщо…

– Якщо?

– Якщо в ньому не треба двадцять років оглядатися і ховатися.

– Двадцять років! – У голосі Ролінга непідробний жах. – Ви просто герой, майоре Міллер. Але тепер… О, тепер ви повернетесь туди господарем!

– Господарі там і без нас знайдуться…

– Ви про партизанів? Мій шеф тільки про них і говорить…

Міллер серйозно подивився на Ролінга.

– Ви матимете з ними чимало клопоту, Ролінг. Особливо тому, що їх цікавитиме моя школа. Мені ніколи берегти себе, я повинен готувати і перекидати за лінію фронту агентуру… Отже, увесь клопіт з радянською розвідкою, підпіллям, партизанами – ваш!

– Знаю… Ви ж бачили Пауля, завтра ще один – молодший командир міліції – летить… І в усіх одне завдання: випередити більшовиків, розкрити їхні карти сьогодні, не чекаючи завтрашнього дня.

– Думаєте, вони цього не розуміють? – Міллер посміхнувся кутиками губ. – Там треба працювати з перспективою. Отож…

– Що ви маєте на увазі?

– Знайдіть хорошого агента… Посадіть його у концтабір до російських полонених. Потім він утече. До Києва.

– Зрозумів.

– А там нехай проникає у підпілля.

Ролінг вдячно вклонився Міллерові, вийняв книжечку. Той знову посміхнувся:

– Раджу відмовитися від цієї, гм… штабної звички. Київські підпільники будуть вам дуже вдячні за кожен зайвий запис.

Ролінг зніяковів. Відсунув тарілку, замислився.

– А у вас немає на прикметі такої людини?

– Мої люди поїдуть далі Києва, – сухо відповів Міллер.

– На Урал?

– І на Урал.

Ролінг якусь мить помовчав, потім тихо промовив:

– Я інколи не вірю, що працюю у контррозвідці, і заздрю сам собі… Яку геніальну комбінацію ви запропонували, майоре! Де ще можна так тренувати розум, винахідливість?

Міллер пожував губами і по паузі:

– У нас, німців, є найстрашніший ворог – наша надмірна сентиментальність… А втім, у ваші роки я теж заздрив собі.

… Він згадав цю розмову через годину, вже сидячи у розкішному шкіряному кріслі навпроти генерала. За звичкою, Міллер пильно оглянув старовинні меблі у великій кімнаті, велетенський камін і карту на всю стіну, такого ж розміру портрет Гітлера і знову повернувся до господаря кабінету – високого, суворого, з різкими рисами обличчя. Приязна усмішка не пасувала генералові Гауссеру. «Від цього сентиментів не дочекаєшся», – подумав. Але генерал здивував його.

– Ми задоволені вами, Міллер. Ваша місія у Києві увінчалася повним успіхом. Дев'ятнадцять років серед більшовиків – це, звичайно…

– Двадцять років і один місяць, гер генерал, – спокійно уточнив Міллер.

– Так-так… Отже, готуйтеся знову, майоре. Двадцять дев'ятий і п'ятдесят п'ятий армійські корпуси ось-ось увійдуть до Києва. І з першого ж дня ваша школа вже мусить діяти.

– Це залежить від певних умов, гер генерал.

– Зрозуміло, Міллер. Ми потурбуємося. Ваше діло – розгорнути школу в Києві, негайно починати підготовку людей…

Міллер попрощався, вийшов. Генерал натиснув кнопку.

– Санднер тут? Кличте. – І, недбало відповівши на привітання штурмбанфюрера, запитав: – Що нового з Києва?

Санднер мовчки вийняв з портфеля фотографії, поклав на стіл. Сухі руки генерала потяглися до фото: кремезний чоловік переходить вулицю. Ось він кидає листа до поштової скриньки… Розглядає афішу… На базарі копирсається у купі металевого мотлоху…

– Що відомо про цю людину?

– Ще недавно він був у формі чекіста, а тепер ходить у цивільному… Це – у воєнний час.

– Ще?

– З трамвая виходить останнім, сідає теж. У прохідному дворі оглядався.

– Дрібниці… – Генерал відкинувся у кріслі, пильно поглянув на Санднера.

– У комплексі вони дещо дають. На базарі радіодеталі…

– Що ж, по-вашому, більшовики не забезпечать своє підпілля раціями?

– Забезпечать, звичайно, але ж у цього чоловіка є смак до радіосправи. Це вже важлива риса.

– Прізвище, ім'я, зв'язки, друзі?

– Вивчаємо, гер генерал, – обережно мовив Санднер. – Наш Бруно…

Генерал махнув рукою.

– Ваш Бруно – ледар. А Пауль – боягуз. Я не бачу справді цікавих матеріалів про більшовицьке підпілля. Попереджаю: за першу ж диверсію у Києві спитаю з вас, Санднер! Отож старайтеся сьогодні! Скільки, до речі, днів цим фото?

– М-м… Щось близько тижня.

– А точніше?

– Шість днів, гер генерал… Зв'язок утруднений, навколо міста – важкі бої.

– Що у вас ще є?

– Армійська розвідка запеленгувала кілька виходів у ефір, схоже на проби короткохвильових рацій у місті. Є підстави думати, що в одному з будинків у центрі міста готується запасна явка: завезено продукти, якийсь ящик, можливо, з рацією. Ведемо цілодобове спостереження за управлінням НКВС… Якщо дозволите, гер генерал, хочу запитати, чи безпечно розміщати в місті школу Міллера? Надто примітне місце…

– Саме на це й розраховуємо, Санднер. Розвідшкола в Києві – це абсолютно несподівано і тому добре! А за безпеку Міллера і його школи відповідаєте ви, Санднер.

Санднер вклонився.

Останній огляд сил

Обшарпана, густо вкрита пилюкою півторатонка, на якій ледве вміщалися три «їжаки» із рейок, сердито прогуділа під самим Романовим вухом. Він одскочив, помітивши у куряві круглі від гніву очі водія, усміхнувся. На зубах зарипів пісок, спека стала ще нестерпнішою. В очах теж різало.

Роман витер обличчя брудним носовичком, похитав головою. «Скажений… А втім, хто тут сьогодні спокійний?» Він оглянув поле на знайомій околиці міста, довгі ланцюжки жінок, стариків, дітей. Дорослих чоловіків було зовсім мало. Люди вперто вгризалися у суху землю, копаючи довгий і глибокий рів. У котрий вже раз Роман подумав і жахнувся: «Скільки поту і сил коштує кожен метр цих перешкод, а німці, можливо, обійдуть їх десь стороною». Пригадалися слова з якоїсь давньої лекції: «Війна – це насамперед піт і праця…» Роман озирнувся і придивився до кількох дівчат, які, надриваю: чись, тягли «їжака» на край рову. Перш ніж подумав, що робить, схопився за теплий, жорсткий край рейки, потяг разом з дівчатами. Вони настільки стомилися, що навіть не звернули на нього уваги, не зраділи, не пожартували…

– Не штовхай, а тягни на себе, – порадив він білявій молодиці навпроти. – От так, бачиш… – І відійшов, витираючи чоло й оглядаючи наступного «їжака».

Та в цю мить хтось боляче штурхонув у плече. Роман підвів очі і побачив знайоме обличчя Сіренка – лейтенанта з сусіднього відділу. Той нічого не сказав, лише щось пробурмотів, наче вибачався за те, що штовхнув. Але Роман і без слів зрозумів, що хотів сказати йому Сіренко: «Хіба ти тут для того, щоб «їжаки» тягати? Не забувайся, Романе…»

Вже йдучи від дівчат, збагнув, чому тут опинився Сіренко. «Це вже комісар потурбувався. Наказав оберігати мене».