Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 46

А нервувати було від чого. По дорозі додому його, зупинив якийсь парубійко і гугняво протягнув:

– Е-е… начальнику, чи маю я честь говорити з Андрієм Чорнобаєм?

– Маєш, – відповів Андрій, зупиняючись.

– З вами хоче поговорити одна… поважна особа.

Андрій замислився на мить, чи варто йти, потім махнув рукою:

– Давай сюди свою «поважну особу».

Хлопець потягнув його за рукав пальта.

– Пройдіть, прошу ласкаво, сюди. – І пірнув у темне підворіття.

Після денного світла очі ще не встигли звикнути до темряви, як за спиною почувся знайомий голос:

– Андрій Чорнобай! Р-радий вас бачити у повному здоров'ї та у с-сімейному щасті.

Андрій круто обернувся і віч-на-віч стрівся поглядом з Круком.

– О, здається, ми з вами вже зустрічались! – У темряві блиснула металева фікса. – Впізнали?

– Авжеж, у мене непогана пам'ять.

– От і добре… Маю до вас невелику щиру розмову. Присядемо? – Він широко повів рукою в бік захаращеного підвіконня під забитим товстими дошками вікном.

Вони сіли і закурили, сигарети, які запропонував Крук.

– Ну так у чому ж справа? – порушив мовчання Андрій.

– Чи не могли б ви, щасливий чоловік і майбутній щасливий батько, сказати, як здоров'я вашої коханої дружини? – з якоюсь хижою посмішкою запитав Крук.

Чорнобай різко обернувся і уважно подивився на Крука. В цю мить він збагнув, що злочинець не забув богині Фроськи і ніколи не подарує йому її втрату.

– Ти, здається, погрожуєш мені?

– Ні в якому разі, начальнику! – зайорзав на підвіконні Крук. – Хто ж наважиться загрожувати такому валету! Тільки попереджаю…

– Про що? – не зрозумів Андрій.

– Про те, що твоя вельмишановна дружина і моя колишня богиня Фроська надто багато знає про мене і мої справи. Тому я й не хочу наражати її на небезпеку. Але якщо їй раптом захочеться поговорити…

– Слухай, ти! – підступив до нього Андрій. Страшенно хотілося вдарити цього жевжика межи очі. Але Андрій втримався і тільки зціпив зуби.

Крук зрозумів його настрій, інстинктивно відсахнувся і, засунувши руку в кишеню, з острахом спостерігав за Андрієм.

– Ну, от і добре, шановний, так воно буде краще, – нарешті вичавив він і сплюнув.

Андрій знову глянув на нього.

– А ти, Крук, не думай, боронь боже, що налякав мене. Я вже ляканий. А якщо з моєю дружиною трапиться щось з твоєї вини, запам'ятай: я тебе не пожалію, – і вийшов з підворіття.

Андрій в деталях переказав Василенку свою розмову з Круком, і Олексій Петрович сказав:

– Я поцікавлюся цим бандитом у карному розшуку і попрошу, щоб вжили всіх заходів перестороги. Мало що може прийти йому в голову. А ти, друже, з свого боку того… побережи Флору.

– Ну, звичайно, – запевнив з готовністю Андрій. – Я буду весь час насторожі.

За кілька днів Василенко сказав Андрію:

– Хлопці з карного розшуку добре знають цього Крука. Відтоді, як вийшов з в'язниці, на його рахунку вже два серйозних пограбування і вбивство сторожа ювелірної крамнички, його розшукують. Зараз він живе на кількох квартирах і щоночі переходить з однієї на другу. Тому його треба ще вистежити…

– Я, здається, можу допомогти, – зрадів Андрій.

– Як? – зацікавився полковник.

– Флора багато розповідала про Крука. Щомісяця одинадцятого числа він справляв свій день народження. І завжди у ресторані «Столичний». За два дні буде одинадцяте квітня. Напевне, там і можна буде його взяти!

– Що ж, сьогодні розповім про це Смєхову, нехай розробляє деталі операції, – підсумував Василенко…

У банкетному залі ресторану метушилися офіціанти. Накривалося всього кілька столів – Крук запрошував на своє «свято» тільки найближчих друзів, до того ж боявся зайвої уваги. Гості почали збиратися десь біля восьмої вечора. Більшість з них уже встигла хильнути за здоров'я іменинника і непевно трималася на ногах.

Крук гуляв. Коньяк, шампанське, вино лилися рікою. На великих блюдах лежали курчата «табака», височіли ельбруси салатів, червоніли свіжі помідори, вилискувала чорна ікра. Нарешті гості напилися й наїлися. Почалися танці.

– Уважно, товариші, – попередив Смєхова і його людей переодягнений офіціантом співробітник карного розшуку. – Крук прямує у ваш бік.

Але їм довелося ще почекати, поки Крук обійшов своїх гостей. Нарешті його розхристана постать з'явилася у дверях чоловічого туалету. Угледівши чужих, Крук підсвідомо відступив назад. Але Смєхов встиг ухопити його за лацкан піджака і втягнув до туалету.

– Шановний громадянине Крук, ви забули запросити нас на ваші іменини! – уїдливо сказав старший лейтенант. – Але ми набралися нахабства і прийшли самі. Що ви на це скажете?

Крук рвонувся і, обвівши їх червоними очима, люто сплюнув:

– Я скажу, що нам не місце на одній землі. Фроська, от шльондра, навела-таки!… А я ж попереджав…

– Ну-ну, – підштовхнув його. Смєхов до виходу. – Годі базікати.

* * *

Флора, нікуди не поспішаючи, спокійно йшла вулицею. Був сонячний і теплий день. Листя на деревах заграло вже всіма барвами осені, і здавалося, що на місто впало строкате покривало. Флора повернула в бік Стрийського парку і зайшла в тиху алею, сповнену пташиного галасу.

Відчувши легку втому, вона присіла на краєчок садової лави, підставивши обличчя сонячним променям.

Коли Флора була ще зовсім малою, тітка Маня часто приводила дітей до парку. З того часу дівчина дуже рідко бувала тут, а от після заміжжя знову почала приходити. «Звикай, – говорила вона своїй ненародженій дитині. – Ми будемо гуляти тут часто-часто…»

Посидівши трохи, Флора піднялася, згадавши пораду лікарів більше рухатися. Дійшла до глухої алеї і раптом відчула, що за нею хтось слідкує. Обернулась, але нікого не помітила і, заспокоївшись, попрямувала далі.

Заглибившись у свої думки, Флора не почула за собою легких кроків. І коли щось штовхнуло її в спину і увійшло в саме серце, вона здивовано обернулась і, осідаючи на землю, побачила якусь постать, що бігла від неї геть…

Коли оперативна бригада прибула на місце, над тілом юрмився натовп.

Флора лежала на землі горілиць, і на її обличчі закарбувався подив. «Навіщо?» – здавалось, запитували її очі…

Карета швидкої допомоги відвезла непритомну, але ще живу Флору до лікарні. По розрахунковій книжці – Флора до прогулянки ходила сплачувати за квартиру – встановили адресу потерпілої і одразу ж повідомили її чоловіка.

За півгодини Андрій і Олексій Петрович були вже у передпокої лікарні. Вони напружено чекали, боячись дивитися один одному в очі.

Нарешті двері розчинилися й на порозі постав лікар. Він відшукав очима Андрія і стримано сказав:

– Поздоровляю вас з сином!

– А мати, мати як? – ухопив той лікаря за руку.

– Матір, на жаль, врятувати не вдалося…

У передпокої запанувала важка, гнітюча тиша. Василенко, намагаючись проштовхнути клубок, що став поперек горла, підійшов до Андрія і стиха сказав:

– Тримайся… А сина виховаємо… разом!

Знахідка

– Слухай, Олексію, не можна ж так хвилюватися. Ти вже зовсім змарнів і схуд!

Старі друзі вирішили провести суботній вечір у затишній квартирі генерала Микитенка. Віталій Романович вільно сидів у низькому кріслі, закинувши ногу на ногу, взутий у м'які пантофлі, в накинутому на плечі вовняному халаті і з насолодою ковтав свою улюблену чорну каву.

Олексій Петрович примостився біля журнального столика і, зосередившись над чимось своїм, час від часу сьорбав гарячий чай.

За вікном густо синів зимовий вечір. Легкий морозець розмалював шибки химерними візерунками, а в кімнаті було тепло і навіть душно.

– Що ти пропонуєш? – запитав нарешті Василенко, і голос його злегка здригнувся. – Зрозумій мене правильно, Віталію Романовичу, Ірина Олександрівна для мене не тільки дружина загиблого друга… Все життя я любив тільки її… люблю й досі. Говориш, змарнів. Ми тут чаї розпиваємо, а вона там… без допомоги, без зв'язку… Хіба легко?