Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 44

Зараз Норт, думала Ірина, роздивляючись його, – на гребені хвилі, що несе все вперед і вперед. Про це свідчив весь його зовнішній вигляд: підтягнута фігура спортсмена, найвишуканіший костюм, бездоганний проділ у_ ледь притрушеному сивиною густому чорному волоссі, а найбільше – очі, які дивилися значуще і владно.

Поява Норта у приймальні міністра була досить інтригуючою. «Побачимо, з чим ти пожалував, прилизаний містере!» – насторожилася Ірина.

– А, ось і ви, місіс Кабардіна, радий вас бачити, – звернув нарешті на неї увагу вкрай заклопотаний помічник міністра, кругленький містер Уїлкінз. – Добридень, сер, – сухо кинув він Рочестеру і одразу ж підхопив Ірину під лікоть.

Помічник міністра, всадовивши «милу графиню» у крісло і вмостившись поруч на краєчку стола, повів зовсім невинну, на перший погляд, розмову.

– Поділіться зі мною вашими секретами, дорога графине: як вам удається зберігати свіжість і принаду? Адже вам уже… – не образьтесь, заради бога, на мою сміливість!

Ірина від душі розсміялася.

– Вам смішно, місіс Кабардіна, а я не знаю, що й робити: жодного дня не лягаю без снотворного, а про. ранкову гімнастику годі й думати! Шеф полюбляє вставати вдосвіта і працювати зі мною. І так – щодня! – кумедно розвів руками Уїлкінз.

– Не буду давати вам ніяких порад, – відповіла Ірина на не зовсім зрозумілу для неї скаргу. – Ви і без мене їх добре знаєте. Та й чого варті ці рецепти? Я й сама їх не дотримуюсь.

– О дорога графине, у вас відчувається справжня порода! – вклонився їй містер Уїлкінз. – Ви ще довго матимете струнку фігуру і свіжий колір обличчя. А що робити мені, коли всі мої предки – чесні землероби – любили добре попоїсти, а після добрячого обіду й поспати годинку-другу?

Ірина поспівчувала помічникові міністра, так і не розуміючи, до чого всі ці теревені.

– А пам'ятаєте, місіс Кабардіна, той прийом, на якому я познайомив вас з міністром? – повів далі містер Уїлкінз. – Тоді я сказав, що у мене ще буде нагода захоплюватися не лише вашою красою, а й розумом. І час довів, що передчуття мене не підвело.

– О містере Уїлкінз, вас завжди відзначало добре знання людей! – зробила комплімент Ірина.

– Не скажіть, не скажіть, але щодо вас я й справді не помилився. Знаєте, графине, одні й ті самі ідеї, якщо цього вимагає життя, можуть з'являтися одразу у кількох розумних головах. Так от, ваш інститут соціологічних досліджень…

– О, що ви, він не мій, а лорда Ессекса! – для порядку заперечила Ірина. Вона зрозуміла, що містер Уїлкінз добрався нарешті до суті, і вся напружилась, сподіваючись почути щось важливе.

– Ет! – Помічник міністра бридливо махнув рукою. – Цьому лордові пасувало б утримувати м'ясну крамницю, а не інститут. А втім, мова не про це. Ви знаєте, що тепер існує багато ідеологічних шкіл, інститутів і центрів, які працюють під безпосереднім наглядом уряду і керівництвом окремих відділів нашої розвідки.

Ірина ствердно кивнула і мимохіть кинула погляд на полковника Рочестера, який самотньо стовбичив у протилежному кутку приймальні. «Бідолаха, – пожаліла його Ірина. – Це йому б належало вести цю розмову, а не мені. Невже його відставка – справа найближчого часу? Тоді справи кепські».

Але вона відігнала цю думку й вирішила обов'язково обміркувати все після наради й слухала далі.

А містер Уїлкінз продовжував розмірковувати.

– Ваш відділ одним із перших запровадив цю практику. І результати виправдали себе. Союз ідеології і розвідки – справа нова й багатообіцяюча. Але час вимагає більшого. Це співробітництво має розгорнутися і вшир, і вглиб, і, зокрема, вам. належатиме в цьому неабияка роль. Шановна графине, сподіваюся, ви задасте тон усій роботі, яка розгорнеться після цієї наради. Особливо прошу звернути увагу на виступ містера Норта. Він вніс, на наш погляд, досить слушні пропозиції…

Угледівши в дверях приймальні міністра, містер Уїлкінз обірвав розмову.

– Джентльмени, – низьким баском звернувся міністр до присутніх і, побачивши Ірину, вклонився їй особисто, – пробачте, леді і Джентльмени, за затримку, прошу всіх до мого кабінету! – Він першим попрямував до входу. За ним потяглися й інші учасники наради.

Вийшло так, що Ірина і містер Норт сіли за великий стіл засідань поруч навпроти міністра, полковник Рочестер – ліворуч від Ірини, інші розмістилися суворо за рангами.

Тим часом міністр розпочав нараду.

– Леді і джентльмени, я запросив вас, щоб разом поміркувати про нові форми й методи вашої подальшої діяльності. За останні роки визначилися деякі нові тенденції у пропагандистській діяльності підпорядкованих вам підрозділів, спрямовані на боротьбу з поширенням червоної загрози зі Сходу. Не буду нагадувати про виключну важливість вашої роботи, бо перш за все йдеться про збереження й усталення демократичного устрою наших свобод і, нарешті, нашої ідеології.

Всі учасники наради ствердно закивали, а Ірина роздратовано відзначила: «Не може обійтися без демагогії навіть серед «своїх»…»

– Останнім часом у наших ідеологічних закладах склалися такі тенденції: підрозділи нашої розвідки, незважаючи на всю складність обставин, вивчають внутрішнє становище в червоній Росії та інших соціалістичних країнах. Наш метр доктор Блекшток, – міністр вклонився сивогривому, ставному чоловікові, що сидів поруч з ним, – у своїй талановитій праці «Стратегія повалення» обгрунтував метод інфільтрації, тобто метод планового проникнення агентів країни, яка здійснює інтервенцію, в політичні та соціальні групи країн-об'єктів. Мета такого проникнення, як мудро зазначає доктор, підрив політичної та суспільної структури країни до такого стану, коли рівень національної свідомості розкладеться й держава стає нездатною до опору.

По-друге, підрозділи розвідки здобувають тенденційну інформацію для здійснення ідеологічних диверсій. Це, загалом, парафія не державних органів та інститутів. І це, на наш погляд, цілком виправданий розподіл функцій. По-третє, форми, методи і прийоми акцій ідеологічного впливу розгалужуються стосовно стратегічних завдань у кожній окремій соціалістичній країні…

Міністр відкашлявся і якусь мить помовчав, наче збирався з думками.

– Все це, – підсумував він, – чималі наші досягнення, – і продовжив: – Нас цікавить і надалі цікавитиме буквально все: економічне життя, спосіб мислення, настрій і ступінь ідейного загартування окремих осіб і цілих груп людей відповідно до їх освітнього і професійного рівня! – Міністр перевів подих і витер хусточкою спітніле чоло.

– Всі ці аспекти діяльності нашої розвідки, яку ви представляєте, та приватних інститутів, – продовжив він, – на сьогодні здебільшого знаходяться ще в ембріональному стані і потребують дальшого розвитку. Гадаю, панове, що з цим ви не можете не погодитись.

Учасники наради схвально загомоніли, засовалися на місцях, але за мить в кабінеті знову запанувала тиша. Всі почали розуміти, що у словах міністра криється програма їхніх дій на довгі роки.

– Але сьогодні це вже не може нас задовольнити, – вів далі міністр. – Розвідслужбі належить не тільки організовувати, а й запроваджувати в життя найбільш серйозні акції ідеологічних диверсій. Звідси випливає необхідність орієнтувати наших агентів на ідеологічну обробку населення країн-противників. Тепер поряд з агентами, які збирають розвідувальну інформацію, першорядне місце відводитиметься підготовці агентів – спеціалістів з питань ідеології.

Міністр значуще обвів поглядом присутніх, немов підкреслював усю важливість сказаного.

У Ірини від почутого злегка наморочилося в голові. «Отже, відтепер, – подумала вона, – ножа, отрути і бомби замало для викоренення «червоної небезпеки». Тепер отруюватимуть свідомість людей, сіятимуть зерна зла і ненависті у самі душі».

Ірина зайорзала на стільці і раптом зустрілася поглядом з міністром Уїлкінзом. Той скоса поглядав на неї, немов нагадував про їхню попередню розмову. «А що я вам казав? – здавалося, говорили його очі. – Вам таки доведеться. попрацювати…» Ірина злегка хитнула йому головою: «Так-так, я все зрозуміла. Будемо працювати…»