Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 24

Велике місто зустріло їх веселим передзвоном трамваїв, сміхом дітлахів, гамором строкатого натовпу, що його почуєш у будь-якому місті земної кулі. Вийшли на велику привокзальну площу, перейшли вулицю і попрямували вниз, під великий міст. У Кракові, щоправда, справ не було, треба їхати далі, до повіту Єленя Гура, але до потрібного поїзда залишалося кілька годин. Богун був тут вперше, тому запропонував своєму напарнику пройтися. Була у Чигрина ще одна думка: перевірити свої знання польської мови, призвичаїтися до нової обстановки.

Голуб слухняно йшов поруч, показував вулиці і площі добре знайомого йому міста. Почував себе вільно, лише застерігав Богуна, щоб той не потрапив за якусь дрібну провину на очі міліціонерові: тут, у Кракові, суворо додержувались правил вуличного руху, а зайва розмова з озброєною людиною у білому кашкеті могла викликати перевірку документів, що, безумовно, не могло входити в їхні плани.

Через годину завернули до кав'ярні. Голуб випив чарку «Виборової», став балакучішим. Копирсаючи виделкою у маленькій тарілочці традиційний краківський «татар» – сире м'ясо з міцною приправою, тихо промовив:

– Тут, друже, мало цікавого. Попоїсти, звичайно, можна, та й жити можна спокійно, але веселого мало.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Богун.

– Увечері і вночі нікуди не дінешся, лягай спати разом із півнями, – скривився Голуб. – О, якщо дасть бог, дійдемо до місця, я тебе, друже, розвеселю, йой, що ти там побачиш!

Голуб випив ще чарку і став розповідати. Назви нічних клубів, де можна добряче випити і розважитися з дівчатками, так і сипалися з вуст. Мовчазний і грубий оунівський бойовик, виявляється, ні про що так не мріяв, як про те, щоб скласти кругленьку суму і осісти на островах. Богун хотів було запитати Голуба про долю неньки України, про яку так полюбляли бідкатися оунівці, але промовчав: перед ним сидів типовий найманець, без переконань і батьківщини, який мав одну-однісіньку мету – збагатитися на своєму кривавому ремеслі і безтурботно дожити віку на Заході.

– Ти уявляєш собі місто, оповите туманом? – говорив Голуб, ковтаючи чергову чарку горілки, і сипав невідомо звідки взятими цифрами: – Кожні три хвилини там народжується дитина, а кожні шість хвилин – весілля. Через кожні вісім хвилин – пожежа, а через кожні три години зникає людина. Зникає – та й годі! І ніхто, навіть поліція, не може сказати, чи вона потонула у річці, чи назавжди поїхала кудись у теплі краї. Он як! І розважитись є де. Що не житель столиці – то гравець на скачках, або на собачих бігах, або в бінго. Ти знаєш, що таке бінго? О, то дуже файна гра!

Він нахилявся до Богуна, дихав на нього горілкою і захоплено шепотів:

– Тільки для цього потрібно дуже, дуже багато грошей! Фунти! О, то валюта! – Голуб зневажливо шарудів новенькими злотими, якими набив собі верхню кишеню. – А ще краще долари…

Очі його блищали, рот хтиво кривився:

– Президента Вашінгтона знаєш? його портрет на. одному доларі, А президент Лінкольн уже вартий п'яти доларів. Та найбільші банкноти з лицем президента Гамільтона, ті варті десяти… – Він нервово зареготав і додав: – На крайній випадок, можна і дрібними. По десять центів! Там вибито президента Джеферсона, але якщо тих президентів повна кишеня – теж непогано… – Богун відсунувся, суворо сказав:

– Верзеш казна-що… Годі! Забув, що ми тут не на екскурсії?

Голуб замовк, слухняно підвівся:

– Правда твоя, друже провідник. Ходімо.

– … Надвечір дісталися вони на старенькому трамваї до містечка Цеплиці. Походивши навколо, зайшли до непримітного будиночка у садку. Господар, напівукраїнець-напівполяк Стах Павловський, обмінявшись паролем, прийняв їх досить гостинно. Познайомив з дружиною, потім представив трьох своїх дітей:

– Оце, прошу пана, старша дочка Тереза, це – Богдан, а це – Галя.

Він раптом прислухався, спохмурнів і тихо наказав дітям іти геть. За мить він і сам пішов за ними: у дверях стояв високий чоловік у зеленому френчі. З-за його плеча виглядав вусатий товстун у вишиваній сорочці.

Стах зупинився біля виходу, вклонився у бік високого чоловіка, неголосно сказав Богунові:

– То є пан Бень, референт безпеки.

Бень ступив уперед, коротко кивнув. Вусатий теж вклонився, представився:

– Байда, зв'язковий крайового провідника Заламая. Він, мабуть, хотів ще щось сказати, але Бень нетерпляче ворухнув плечем, і Байда замовк.

– Слава героям! – сказав Богун, звертаючись до Беня.

Той стримано відповів звичною формулою привітання. Пройшов до середини кімнати, сів на стілець біля столу, розправив зморшки на скатертині. Звів на Богуна великі сірі очі, байдуже глянув на Голуба, який виструнчився в кутку, сказав:

– Поговоримо?

Богун пильно подивився в очі Беню. Якусь мить міркував. Він розумів, що настав час першого серйозного випробування. Спокійно наблизився до столу, взяв і собі стільця, неквапно сів, присунувся ближче. Дивився в обличчя Беню, а бачив перед собою обличчя генерала й полковника Василенка, друзів по Києву і Львову, згадував їх теплі прощальні побажання. Вони були з ним тут, у цій затишній кімнаті, де зараз мав розгорнутися невидимий, але запеклий двобій не на життя, а на смерть.

Повернення

Тихо. Світло настільної лампи окреслює чітке коло на столі, де великим стосом лежать товсті» й тонкі папки: сині, рожеві, зелені. Такі ж папки акуратно складено на стільцях, у кріслі, на підвіконні. За столом, підперши кулаком щоку, сидить полковник Василенко, другою рукою гортає уже, мабуть, тисячну архівну справу і час від часу присьорбує із склянки міцний чай з лимоном. Обличчя полковника стомлене, під очима різко окреслилися сині півкола, очі червоні від безсоння.

Важкі штори заколивалися від протягу. Василенко підняв голову, примружився, намагаючись розгледіти у темряві кімнати пізнього гостя.

– «Ни сна, ни отдыха измученной душе…» – продекламував Микитенко. Підійшов до столу і тихо присвиснув: – Ого! Тебе скоро доведеться шукати під цими папками.

– Не спиться, Віталію Романовичу. Здається, голову б тільки встигнути донести до подушки, а як ляжу – очі на маківці, і до сну, як до неба.

– Н-да, старіємо потроху…

– Авжеж. Чай питимеш?

– Не хочу я твого сиропу, душа не приймає. Кави б…

– Єй кава. – Василенко вийшов з освітленого кола, не розчинився. Тільки брязкіт посуду і булькання води вказували на його присутність. Полковник знав про пристрасть свого друга і начальника до міцного запашного напою і завжди для таких випадків тримав у шафі баночку кави. – Пий, Віталію Романовичу, на здоров'я.

– Спасибі, друже… – Генерал ковтнув густої рідини і блаженно відкинувся на спинку крісла. – Ну розказуй, як Німий?

– А що Німий? Мовчить, як і годиться всім бідолахам. Тільки мугикає…

– Да-а, фрукт…

Василенко суворо подивився на генерала.

– Не можу я, Віталію Романовичу; позбутися відчуття, що вже десь бачив і такі очі, і таку ж біляву чуприну. Тільки в кого?…

– Тому й гортаєш оці папери? – Микитенко знову присьорбнув із чашки.

– Подивись уважніше на нього, може, згадаєш, бо у мене вже голова іде обертом. – І Василенко простягнув генералу фото Німого.

Микитенко глянув на молоде похмуре обличчя і розхвилювався, мало не випустивши з рук чашки.

– А знаєш, Олексію, здається мені, що він як дві краплі води схожий на Довбню!

– Довбня… Довбня… Лесь Чорнобай! Зажди-но… – Василенко скочив з місця, ввімкнув верхнє світло і підбіг до підвіконня. – Є! – радісно вигукнув він за хвилину і поклав на стіл розгорнуту папку. – Дивись…

– Так і є… Навіть вираз обличчя нагадує батьківський, – сказав генерал.

– От чортівня! – почухав чуприну Василенко. – Старію-таки, не зміг зіставити такі явні прикмети і однакові прізвища!

– Та не засмучуйся ти, Чорнобай – не таке вже й рідкісне прізвище. До того ж батько загинув на Україні хтозна-коли, а синочок завітав із-за кордону. Та годі, чи не збіг це?