Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 105

4

Залишивши супутників у номері готелю «Інтурист», Длугач неквапно йшов вулицями рідного міста. Він мав намір зайти до конспіративної квартири, через хазяїна якої сподівався зв'язатися з Сірим. Звичайно, Сірий добре знає його, Длугача, і охоче зустрінеться з ним. Але спробуй знайти Сірого…

На душі у Яна Казимировича було неспокійно. Інтуїція, звірячий інстинкт хижака, оте шосте відчуття шпигуна, яким він так пишався і яке до цього часу жодного разу не зрадило йому, підказувало, що з годинникарем Яницьким не все гаразд…

Він звик довіряти йому. Тому, перш ніж зайти до будинку номер 21 на вулиці Листопада, Длугач зайшов до закусочної навпроти, звідки добре було видно всі підходи до будинку. Він замовив собі легкий сніданок, склянку сухого вина і став роздивлятися навколо.

Нараз Ян Казимирович здригнувся. За столиком біля вікна – ідеальна позиція для людини, що цікавиться парадним під'їздом будинку номер 21, – сидів спортивного вигляду юнак з газетою у руках. Досвідчене око шпигуна помітило: какао перед відвідувачем затяглося густою плівкою – отже, воно стояло давно, юнак не стільки читав, скільки пильно дивився на вулицю через газетний аркуш.

«Невже засікли?…» – з тривогою подумав Длугач і, швидко допивши вино, вийшов на вулицю.

Минувши два квартали, він зайшов до кінотеатру і просидів там півтори години, гарячково співставляючи побачене у закусочній з своїми підсвідомими тривогами.

Коли сеанс закінчився, Длугач повернувся на вулицю Листопада і зайшов до кондитерської, розташованої на тому ж боці вулиці, що і годинникова майстерня.

Длугач ясно бачив закусочну і столик біля вікна. Так воно й є! Юнак сидів у тій самій позі, перед ним стояла та ж сама склянка какао. Але що це? Відвідувач покликав офіціантку і попросив рахунок. Поки він розплачувався, до столика підійшов другий чоловік, щось запитав у першого і сів на стілець поруч. Коли той пішов, новий спостерігач пересів на його місце біля вікна.

«Змінились», – зрозумів Длугач.

Піднявши комір і на всякий випадок засунувши руку у кишеню, де лежав пістолет, Ян Казимирович подався геть.

Дійшовши до центральної частини міста і знову подякувавши богові за свою здатність відчувати небезпеку, Ян Казимирович вирішив хоч трохи відплатити чекістам. Зовсім сховавши обличчя у високий комір пальта, він покликав до себе одного з тих молодиків у модних штанах, котрі завжди юрмились біля кінотеатрів або вештались у вестибюлях готелів.

– Хочеш заробити сотню? – запитав він.

Хлопець недовірливо подивився на незнайомого, але побачив лише коричневий капелюх, низько насунутий на лоба, і такого ж кольору цигейковий комір.

– А що треба?

– Піди на вулицю Листопада, – Длугач назвав адресу Яницького, – і запитай у годинникового майстра, чи е в нього золотий «Лонжин». Ось тобі п'ятдесят карбованців, інші п'ятдесят одержиш, коли повернешся сюди з відповіддю.

Хлопець помчав. Длугач злісно посміхнувся. Нехай походять вони за цим стилягою! Це було не зовсім безпечно, але пережита тільки-но нервова напруга потребувала розрядки. А найкращою розрядкою для Длугача була бодай дрібна помста своїм ворогам…

А тепер ще один захід на випадок, якщо у годинникаря хлопця одразу візьмуть.

Високе дзеркало відділу готового одягу універсального магазину відбило постать Длугача у новому синьому пальті і такого ж кольору капелюсі.

Він вийшов з магазину з пакетом, в який було ретельно загорнуто старе пальто і капелюх, озирнувся на всі боки. «Хвостів», здається, не було – можна повертатись до готелю. Вислизнув він, звичайно, вдало, але зв'язок з Сірим відновлювати тепер буде важкувато.

Длугач помилявся. Удача не залишила його напризволяще. Коли він переходив безлюдний. провулок на шляху до «Інтуриста», чиясь дужа рука раптом затягнула його до темного підворіття і закрила за ним важку браму. Ян Казимирович схопився за пістолет, але-та ж цупка рука стисла його лікоть, і знайомий голос проказав чистою українською мовою: – Спокійно, пане Ян, це ж я, Чекані Це була дійсно удача! Чекан, особистий зв'язковий Сірого, один з найвідданіших його помічників, стояв поруч у темному підворітті і тихо підсміювався, спостерігаючи здивування і радість давнього приятеля.

– Як ти сюди потрапив? – ще не зовсім отямившись, спитав Длугач.

– А я за вами від Листопада йду, – відповів Чекан. – Бачив, як ви лякнулись у закусочній і змились. – Чекан був кримінальним злочинцем із стажем, отож не забував злодійської говірки. – Хазі у Броніслава кінець, на Листопада нам більше не ходити…

– А ти чому в місті?

– Та-а, у справах, – непевно протяг Чекан. І, помовчавши, додав: – Кепсько в нас, Яне Казимировичу, підтисли кляті… Два тижні тому так обклали нас під Липовцями, – ледве дьору дали. Думка є в Сірого, – голос Чекана, і без того негучний, став ледве чутний, – чужий у нас з'явився. Бо вже надто вдало виходять на нас. Передихнути не дають – женуть і женуть… Так Сірий тут через своїх думає знайти стукача.

– Ну, щось уже вияснили?

– Поки що нічого. Але знайдемо! Потанцює він!…

Ян Казимирович мимоволі здригнувся, така дика злість була у голосі Чекана.

– Звідки дізнались про нього?

– Поки помовчу, Яне Казимировичу. Сьогодні вночі, думаю, одержимо новини, і тоді – каюк гаду! – Чекан брутально вилаявся.

Длугач замислився. Становище ставало небезпечним. Очевидно, противник вів наступ по всіх лініях. Невдачі Сірого, пастка у Яницького – таке не могло бути випадковим збігом обставин. Погано, що провали у банді збіглися з приїздом Сєверцева: товар лицем показати не доведеться. Але врешті-решт Миколі Івановичу зовсім не обов'язково знати дійсний стан справ.

– Ось що, Чекан, – мовив він рішуче, – як мені побачити Сірого?

– Он воно що! – Чекан уважно подивився на Длугача. – Нащо ж він вам потрібний?

– Діло до нього є: прийшли гості – добрі люди, потрібні… – Длугач багатозначно примружився, – особливо зараз, коли стало скрутно.

Чекан, розмірковуючи, помовчав, а потім, хукнувши в кулак, сказав:

– З вами давно вже однією стежкою йдемо. Сірий вас часто згадує… Але ж ви далеко, у столиці. Хтозна…

– Не довіряєш? Мені? Хоча правильно… – Длугач щільніше закутав шию в кашне. – Ну, порадься з Сірим, тільки швидше, бо гості – з-за океану.

Чекан оголив у посмішці жовті зуби:

– Так би й казали зразу. Добре, передам Сірому. Я прийду з його відповіддю чи пришлю когось через два дні. А поки що говоріть, що там за гості.

Коли розмову було закінчено, Чекан міцно стис руку Длугачу і щез, мов розтанув у морозяному повітрі.

«Клас! – з повагою подумав Длугач. – Нічого дивного, що я не чув його за собою, коли йшов від Листопада».

* * *

У готелі «Інтурист» столичні гості займали два номери поруч – подвійний і одинарний. У подвійному влаштувались Длугач і Міщенко, одинарний було віддано Сєверцеву.

Микола Іванович був цілком задоволений таким розміщенням. Міщенко, звичайно, розумів, що йому не довіряють, але, здається, його це зовсім не ображало.

Його, наприклад, не залишали надовго одного. Ось вже кілька годин, як Длугач пішов, а Сєверцев не кидає його ані на хвилинку. Разом обідали, разом відпочивали у номері, а тепер Микола Іванович вирішив, бачте, трохи подихати перед сном свіжим повітрям, для чого не полінувався одягтися, і потяг Міщенка на вулицю.

«Нарешті! – подумав Міщенко. – Може, вдасться зв'язатися з Василенком. Уявляю собі, як хвилюється полковник – адже я мовчу вже другу добу…»

Вечір був чудовий. Легкий морозець пощипував обличчя, мелодійно скрипів під ногами сніг, а небо – чисте й глибоке – розвісило над головою безліч зірок, які не могла затьмарити заграва електричного світла, що палала над містом.

Міщенко неквапно йшов поруч з Сєверцевим. Той м'яв у руках цигарку. «Нервує, – скоса зиркнув на нього Василь Сергійович. -. Адже Длугача немає вже майже шість годин»…