Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 101

– Досить ясне кредо, нічого не скажеш!

– Куди вже ясніше! Коли він зловтішно посміхається при згадці про вилучену в нього записну книжку, я відчуваю, що втрачаю самовладання.

– Погано, якщо він це помічає.

– Таке важко приховати. Тим більше від цього хитрого й спостережливого негідника. Він мені якось навіть сказав, що моє перебування у застінках гестапо не було б таким ідилічним…

– Провокує?

– Безперервно.

– Не треба нервувати… Скільки місяців ми б'ємося над розшифруванням записів?

– Близько трьох.

– А наслідки?

– Майже ніяких.

Вони сиділи в кабінеті начальника Управління Комітету державної безпеки полковника Василенка.

Був той час довгих зимових сутінків, коли всі предмети навколо розпливаються у мерехтливому мороці, а світло запалювати ще рано. За вікном сновигала заметіль, стукала зірваною з петлі кватиркою.

Полковник Василенко, і старший лейтенант Григорій Зарудний сиділи в кріслах біля круглого столу в кутку кабінету.

Василенко тихенько барабанив пальцями по столу, дивився за вікно, де роїлися сніжини в підсинених сутінках, а думки його крутилися навколо записної книжки.

Так, чесно кажучи, навіть він не чекав, що доведеться отак довго морочитися над книжкою. Згадалась сомбательська операція. Як вони тоді перехитрили досвідченого гестапівця Діля! І ось тепер, коли він у їхніх руках, ніяк не вдається відшукати ключика до його записної книжки.

Полковник зиркнув на Зарудного. Той примружив очі, на лобі зібрались зморшки. Теж напружено думає, але не гарячкує, як під час сомбательської операції. Так, багато навчила Григорія та операція. Став стриманішим, зосередженішим…

Але як все-таки підійти до розшифрування записної книжки? І Василенко, покрутивши головою, ніби йому здавив шию комірець кітеля, знову потягнувся до приміток Діля.

– Чортів Диявол, – пробурмотів він.

Довго перегортав сторінки. Нараз тицьнув пальцем у якийсь запис, і на його губах з'явилась задоволена усмішка.

– Щось знайшли, Олексію Петровичу? – нетерпляче спитав Зарудний.

– Здається, – відповів Василенко. – Але спершу оглянемось назад…

Отже, нам довелося промарнувати три місяці на те, щоб розшифрувати зміст записної книжки, вилученої у Диявола – колишнього керівника СД міста Л. Отто Діля, який переховувався у Сомбателі під ім'ям Карла Шредера. Нам необхідно виявити і знешкодити агентуру, залишену ним після вигнання гітлерівців, і ми сподівалися і сподіваємося, що відомості про неї знаходяться у записній книжці Діля. Наші припущення засновуються на тому, що, за даними Москви, Діль, зрадивши імперській службі безпеки, вирішив зберегти свою агентуру для інших хазяїв. При затриманні в нього не знайшлося ніяких інших записів, окрім зашифрованої книжки. Логічно було шукати саме в ній відомості, що так нас цікавлять.

З труднощами розшифрували записи. І про то ж ми дізнались? Якийсь силос з імен, адрес, телефонів, уривків фраз. В книжці трапляються навіть прізвища людей, що керували підпільною партизанською діяльністю в роки німецької окупації і які посідають зараз відповідальні пости. Що це? Заздалегідь розрахована провокація і спроба заплутати наш пошук? Скоріше за все так воно й є.

Ми перевіряли знайдених у записах осіб.

Деякі з них за вказаними адресами не жили і не живуть, інші знайшлися. Обласне управління не має на них будь-яких компрометуючих матеріалів. Так що важко сказати, чи є ці люди агентурою СД, чи ні.

Уривки фраз, на мій погляд, – паролі та відклики, але до кого? Як це встановити? Діль рішуче відмовляється від показань…

І ось, ще раз передивляючись розшифровані по аркушах записи, я натрапив на дещо цікаве.

В книжці є адреса: Броніслав Яницький, Листопада, 21, квартира 16. Встановлено, що за цією адресою дійсно проживає годинниковий майстер Броніслав Яницький. На сторінці 21-й книжки, що відповідає номеру будинку, зустрічається фраза: «Я можу у вас придбати золотий «Лонжин?», а на сторінці 16-й, що співпадає з номером квартири годинникаря, відповідь: «Ні, але я можу запропонувати справжній «Шаффгаузен». Виникає думка, що обидві ці фрази – пароль і відклик для зв'язку годинникового майстра Яницького з СД. – Цілком можливо! – збуджено мовив Зарудний.

– Йдучи цим шляхом, – вів далі полковник, – я зацікавився особою Яна Длугача, колишнього власника ресторану «Бристоль», адреса якого також є у книжці Діля.

– Чому саме ним?

– Тому що влітку 1943 року СД заарештувало керівників підпільної антифашистської організації саме в «Бристолі», де у них була явка. Свого часу Длугача ретельно перевіряли, встановили, що він не мав відношення до провалу підпільників, що його тоді навіть не було в місті Л. Але зараз запис в книжці Діля вносить у цю заплутану історію деякі корективи. Можливий пароль до Длугача нам відомий за встановленим мною методом. Значить, треба діяти. Але не завадило б перш за все перевірити мої міркування, – сказав Василенко, натискуючи на кнопку дзвінка. – Давайте викличемо Діля.

Зарудний ввімкнув світло. Одразу зникло народжене сутінками відчуття нереальності, і на зміну йому прийшла різка чіткість і впевненість, яка буває перед близьким вирішенням якогось складного завдання.

Коли заарештований увійшов, Василенко спитав руба:

– Хто такий Броніслав Яницький, адреса якого записана у вашій книжці?

– Я вже говорив. Це годинниковий майстер в місті Л., в котрого я ремонтував годинник.

– Він живе на вулиці Листопада, 21, квартира 16?

– Не пам'ятаю, там записано, – посміхнувся Діль і ткнув пальцем в напрямку книжки.

– Там записано ще, – так само стрімко продовжував Василенко, – що ви цікавитеся золотим «Лонжином», і, уявіть собі, інтерес цей зафіксований саме на 21-й сторінці – за номером будинку Яницького.

Якась тінь майнула по обличчю Діля, майнула і миттю щезла, але все ж її помітили дві пари пильних очей.

– Можете не відповідати, – задоволено сказав Василенко, – можете навіть не купувати замість «Лонжина» «Шаффгаузен», який запропоновано вам на 16 сторінці книжки.

Діль закліпав очима. Раптова атака примусила його на хвильку розгубитися. Та він хутко опанував собою.

– І для цих фантазій ви мене викликали? – спитав Діль, скрививши тонкогубий рот в щось мало схоже на посмішку.

– Так. І ми вам дуже вдячні за допомогу.

Коли заарештованого вивели, Василенко мовив:

– Ну, здається, ми вийшли на вірний шлях. Будемо діяти! Почнемо з Длугача. Відомо, що колишній власник ресторану «Бристоль» в місті Л. Ян Длугач зараз проживає у столиці і працює на скромній посаді товарознавця тресту їдалень і ресторанів. Я думаю, що ми можемо надіслати до нього «живий» привіт від давнього знайомого…

2

Високий плечистий чоловік у модному синьому пальті з сірим каракулевим коміром і в такій же каракулевій шапці неквапом йшов вулицею. Прихована сила вгадувалася у його трохи завеликих вилицях, різко окресленому підборідді, у всій атлетичній постаті.

Він йшов, засунувши руки у кишені, заглиблений у роздуми, не звертаючи уваги на красу морозяного зимового вечора. А вечір був справді казковий. Віти дерев, трамвайні дроти, будинки – все було припорошене сріблясто-білим снігом, який різноколірно вилискував у світлі ліхтарів.

Минувши величну будову банку, чоловік звернув у провулок, якийсь несподівано тихий в цій багатолюдній частині міста.

Оглянувшись на всі боки, він увійшов в один з будинків, піднявся на третій поверх і зупинився біля квартири номер 5. На стіні, праворуч і ліворуч від вхідних дверей, розташувались кнопки дзвінків з прізвищами мешканців, їх було чимало в цій комунальній квартирі.

Чоловік кинув оком у глибокий проліт, постояв трохи, до чогось прислухаючись, і рішуче подзвонив.

За дверима пролунали кроки.

– Хто там? – почувся стишений голос.

– Мені потрібний товариш Длугач, – відповів чоловік.

Клацнув замок, двері прочинилися.