Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 3

3

— Камо не допустив би вагання в рядах своїх друзів. Він сміливо повів би їх у пастку Барсової ущелини, — непомітно підморгнувши дівчині, сказав Гагік.

— «Камо», «Камо»! Як ви здивували мене своїм Камо… Ходімо краще!.. — запалився Ашот, і в очах його блиснули знайомі всім іскорки. Товариші зрозуміли, що тепер ніяка сила не спинить їхнього друга.

Асо слухав їх і дивувався: таке просте питання викликає стільки суперечок! Закинувши свою палицю на плече, він гукнув собаку:

— Ну, Бойнах, ходімо!

— Куди? — спитала Шушик.

— У Барсову ущелину…

— Виходить, я боягуз? Не уявляю полювання без шашлику… Ну, тоді ходімо всі. — І Гагік рішуче ступив на стежку, що вела до протилежної гори. За ним рушили інші. Внизу лишився тільки Саркіс.

— Іди, йди, сховайся у матері за спідницею! — крикнув йому згори Гагік.

Від образи й гніву сірі очі Саркіса потемніли, а на тонкій шиї здулися вени. Чи показав хоч коли-небудь свою хоробрість Саркіс? Невідомо. Але завжди, як тільки він з’являвся серед сільських хлопчаків, вони одразу ж замовкали або розбігалися. З своїми ровесниками Саркіс розмовляв владно, не любив заперечень. Рано чи пізно кожен, хто не слухав його, був покараний. Особливо (взимку: Саркіс підкладав у сніжки камінці. А на нього ніхто ніколи не наважувався підняти руку. Може, тому, що батько Саркіса, комірник Паруйр, вважався впливовою людиною в колгоспі?.. «Ця нікчема Гагік наважився глузувати з мене. Надавати йому стусанів, щоб запам’ятав на все життя?.. Та ще встигну… Що ж робити?.. Повернутися в село чи йти з цим божевільним Ашотом?.. — міркував Саркіс. — Повернешся — від самих жартів Гагіка, який обов’язково прибреше, не обберешся клопоту. Ні, мабуть, таки доведеться йти з цим фанатиком Далекого Сходу..»

Саркіс неохоче поплентався слідом за товаришами.

— Хоче прославитись… Надто честолюбивий… — бубонів він собі під ніс.

Юні мандрівники поволі піднімалися схилом гори. Діставшись верхівки скель над Барсовою ущелиною, вони зупинились мов зачаровані. Перед очима відкривався куточок невимовної краси.

Далеко внизу розкинулась долина Араксу, з двох боків оточена високими горами. Хмари і тумани дрімали на їхніх гострих вершинах. Можливо, то від порівняння з цими скелями, суворими і похмурими, земля біля їх підніжжя здавалася особливо м’якою і привітною? Чи, може, річка, що, сріблястим поясом перехопила долину, надавала цілому краю невимовної краси? Чи то стрункі персикові дерева, високі тополі, гаї і фруктові сади, серед яких мирно диміли вірменські села, прикрашали його і робили таким неповторним, затишним? А може, це птахи принесли з півночі радість, ті птахи, що цілими зграями летять сюди кожного літа з далеких берегів?

Мандрівники стояли на одному з численних пасом Малого Кавказу. Пасма ці тягнуться вниз, до Араратської долини, а сам хребет — до Ірану. Його скелясті вершини врізуються в бірюзові глибини неба і, огорнуті фіолетовим серпанком, поступово зникають десь далеко на горизонті.

Навпроти, трохи праворуч, височать вершини Великого Арарату, завжди повиті прозорими хмарками. Поряд тягнеться в блакитне небо Малий Арарат. Жодного виступу немає на цій вершині, мовби якась величезна космічна машина випрасувала її боки, надавши їм форми правильного конуса…

Прямуючи цією чарівною долиною між вкритих очеретом берегів, Аракс утворює природний кордон, який відокремлює вільний радянський світ від країн капіталу.

— Погляньте-но, скільки країн розділяє ця річка, — сказав Ашот, прикривши рукою очі від сонця. — Он там, до Малого Арарату — Туреччина. Ліворуч-Іран. Дід говорив мені, що колись і землі, і гори ці були нашими. Але турки вогнем і мечем нищили наш народ і наші домівки, а тих, що лишалися живими, гнали в Аравійську пустиню, і там вони гинули тисячами.

«Все він знає… І звідки тільки він усе знає? Мабуть, бреше?» — подумав Саркіс. Але не втримався і сказав про це вголос, не приховуючи свого ставлення до Ашота.

— Батько розповідав, — закінчив Ашот, анітрохи не ображаючись на Саркіса.

— Еге ж, ми стоїмо на південному кордоні Радянського Союзу, — серйозним, незвичайним для себе тоном додав Гагік. — Якщо добре розмахнутися, то можна закинути з рогатки камінь у капіталістичну державу… Глянь-но, Ашот, — раптом вигукнув він, — бачиш на вершині Арарату «Ноїв ковчег»[3]? Бачиш?.. А онде дряпається на гору американська експедиція. Ти смієшся, Шушик! Ану придивись краще! Бачиш, он генерал Ріджуей[4] стоїть внизу, як вкопаний, сумно дивиться у бінокль на наш соціалістичний край…

Жарт Гагіка викликав у товаришів веселі посмішки, тільки Саркіс зневажливо глянув на хлопця і похмуро одвернувся.

… Західним схилом мідно-червоних скель, що насувалися одна на одну, наче поверхи висотного будинку, звивалися гірські стежки, добре відомі лише диким козам та баранам. Серед цих похмурих скель знайшли собі притулок цілі отари диких кіз і вірменських муфлонів. Щоправда, муфлони не ховаються в печерах, як дикі кози, а живуть нижче, на травнистих схилах гірських хребтів.

Ідеш, бувало, схилом гори і ще здалеку бачиш величезну отару, яка пасеться на зеленому пагорбі. Здається, що от-от загавкають собаки і сивобородий пастух запропонує напитися свіжого молока. Але ні пастуха, ні собак не видно. Досвідчене око мисливця скоро помічає барана, яким стоїть на вершині пагорба з високо піднятою головою, пильно поглядаючи навколо. Це вожак отари. Побачивши мисливця, він пронизливо бекає і кидається бігти до інших пагорбів, і отара мчить за ним.

Про все це добре знав Ашот. Хлопцеві часто випадало ходити разом з батьком по слідах гірських баранів, і тепер він, як дорослий мисливець, розповідав товаришам про повадки вірменських муфлонів.

— А он гора Марал-Бахан. Там завжди стоїть вожак отари і дивиться на Арарат. Через те гору так і називають — Марал-Бахан, тобто «спостережний пункт» гірських баранів. — Ашот простяг руку в напрямку ущелини і сказав: — А це — Барсова ущелина. Бачите, з трьох боків її оточують неприступні скелі. З того боку, що проти нас, вона виходить до Араратської долини, але й звідти немає виходу: внизу прірва. Лише весняні води збігають там. У Барсову ущелину є тільки один вхід: оця вузесенька стежка. Всі інші зриваються в бездонне провалля, не досягши і середини схилу. Цією стежкою і ходять дикі кози… Ну, як сказав би дідусь Гагіка, у кого ще є нирки, вперед за мною!

І, плигаючи з каменя на камінь, Ашот кинувся на вузеньку стежку. Товариші рушили за ним.

Саркіс завагався. Спочатку він подумав, що краще повернутися в село. Потім, згадавши про жартівника Гагіка, й собі зробив кілька кроків по стежці. Та чи варто через дурні вигадки цього брехуна наражатися на небезпеку? Саркіс остаточно вирішив повернутися додому.

Проте коли товариші відійшли вже досить далеко, а серед голих скель, на яких чорними примарами сиділи зловісні орли, тривожно завив вітер, — хлопець злякався.

«Еге! До села теж страшно йти самому, — майнула в Саркіса тривожна думка. — Хіба я здурів, щоб вештатись між дими скелями й проваллями? Краще вже подивитися на диких кіз…»

І він побіг наздоганяти товаришів. Так, вперше випробувавши свою сміливість, відомий у селі заводій відступив.

Розділ третій

Про те, як школярі, покинувши рівні дороги, пробиралися Диявольською стежкою

Глянеш з гори на кам’яні брили, нагромаджені в ущелині, і в голові запаморочиться, такі там бездонні провалля! Високі похмурі скелі утворюють непрохідні стіни, і тільки в одній із них гірські потоки прорили невелику щілину. Саме через цю щілину Ашот впевнено провів своїх товаришів.