Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 15

Гагік, пригнічений несподіваною подією, мовчав. Як усе обернулось? Адже він встиг підрахувати, кому яка частка дістанеться…

«А як тікав, дурень!.. Коли вже судилося йому загинути, то чи не більшою шаною було б, якби з’їли його ми?..»

Тим часом орел, вмостившись на недосяжній вершині, розкошував здобиччю, скоса поглядаючи на невдах-мисливців і, здавалося, глузуючи з них. Пригнічені хлопці довго дивилися заздрісними очима на орла, а потім поплентались назад. Побродили ще трохи по кам’янистих схилах ущелини і, нічого не знайшовши, стомлені й сумні, повернулися до печери…

Коротким був осінній день. Не встигли мисливці пополювати, як сонце вже сховалося за Араратом. Правильно казав Гагіків дід: «Сядеш вранці снідати, не встигнеш поїсти, а надворі, вже темно».

Коли хлопці зайшли в печеру, Бойнах заскавучав і кинувся до свого господаря — він був голодний. Шушик, допитливо глянувши на сірі обличчя товаришів, одразу зрозуміла, що хлопці повернулися з порожніми руками. Проте, вдавши з себе безтурботну, весело сказала:

— Гляньте, які я вам постелі приготувала!..

Для того щоб читачеві уявити ці «постелі», треба сказати, що з самого центра і до входу печера нагадувала видовбане у горах корито. Всередині корита палало вогнище, а з обох боків підводились природні лежанки. Шушик застелила краї корита сухою травою, листям, а зверху поклала мох. Полум’я піднімалося вгору і нагрівало кам’яні лежанки.

— Що ж, після полювання маємо право відпочити на кам’яній тахті. На здоров’я нам! — сказав Гагік і ліг на свою постіль. За його прикладом полягали й інші, поринувши в невеселі думки.

— Сніг розтає швидко, й половини вже не лишилося, — тихо промовив Ашот. Він, очевидно, хотів підбадьорити товаришів. — Чуєте, як капає?..

Хлопці прислухалися. Де там капає? Це десь у глибині печери лилась вода. Можливо, танув сніг, який набився в глибокі тріщини гори. Хоч надворі був вечір, але повітря було тепле й сніг у тріщинах швидко танув. «Цікаво, куди тече ця вода? Просочується в землю чи створює під скелями водоймища?» — думав Ашот.

— Хоч і розтає, але стежка не скоро відкриється. Вітер намів багато снігу і все засипав!.. — похмуро сказав Саркіс.

Ніхто не заперечив йому. Всі знали: на Диявольській стежці, в проваллях та ямах намело стільки снігу, що він і до весни не розтане. Ходити по ньому небезпечно: один необережний крок, найменша втрата рівноваги — і скотишся в провалля. А втратити рівновагу на такій стежці неважко: якщо сніг підмерзне — посковзнешся, якщо почне розтавати — провалишся. В обох випадках — кінець один. Хлопцям лишалося тільки організувати своє життя так, щоб не померти з голоду.

Яка довга ніч у листопаді! Сидячи круг вогнища, юні мандрівники тихо розмовляли, а Бойнах завзято гавкав надворі. На кого він гавкав — і сам не знав…

Асо постелив біля вогнища своє аба, висипав на нього з кишені купу шипшини і, відлічуючи ягідку за ягідкою, розділив на п’ять рівних частин.

— Звідки? — запитав Ашот.

— Зверху. Тільки небагато: ведмідь, щоб він здох, раніше за нас знайшов.

— Тут є ведмідь? — злякано спитала Шушик.

— Ні, сліди старі. Він був тут, очевидно, за кілька тижнів до того, як випав сніг, і поламав кущі. Попідбирав і жолуді, і горіхи. Жодного не залишив, клятий.

— Нічого, хай їсть, — заспокоїв Гагік. — Хай нагулює собі жиру. З гірських жолудів буває смачне сало. Хіба вам це не подобається?

Хлопці ледве посміхнулися. Шипшина тільки роздратувала голодні шлунки, і жарти Гагіка сприймалися погано.

Шушик почувала, що захворіла: все тіло в неї боліло й нило, особливо спина.

Не втрачав надії тільки Асо. Він витяг із-за пояса вирізану з клена сопілку — вічну супутницю пастуха — і почав награвати сумні курдські мелодії. Часом трохи хрипким, але приємним голосом він підтягував:

— Е, Асо, так не годиться! Про сумні речі ти співаєш, — зауважив Ашот.

Пастух добродушно посміхнувся, і на його вкритому бронзовою смагою обличчі яскраво блиснули білі зуби.

— Я, про сумні речі?.. Ви знаєте, що таке товариш? З товаришем і смерть не страшна… Це пісня Хчезаре. Вона говорить своєму коханому Сіабандо: не ганяйся за диким биком, не ганяйся. Якщо ти мисливець, твоя здобич — я. Не ганяйся за биком!.. Не послухався її Сіабандо. Молодий був, запальний. Кров у ньому кипіла. Побіг він за диким биком, випустив усі свої стріли, поранив. Але сліпа доля втрутилася: підняв його бик на роги, кинув униз, ударив об суху гілляку, що стирчала з стовбура, і проткнула вона серце Сіабандо.

Морок оповив гору Сіпан, але і в мороці знайшла Хчезарё свого коханого. Знайшла і почала плакати над ним, а Сіабандо стогне і каже їй: «Не плач, Хчезарё, не плач, моя люба…»

Відповідає йому Хчезаре:

Асо співав пісню про безталанну Хчезаре з таким натхненням, що викликав у серцях товаришів глибоку тугу. Саме тоді в печеру зайшов Бойнах. Ліг, поклавши голову на лапи, наче заслухався. Він був спокійний і байдужий: якщо хазяїн грає на сопілці й співає — то, виходить, отарі не загрожують вовки, виходить, усе гаразд…

Розділ одинадцятий

Про те, що сталося в селі Айгедзор і, коли туди прибули злощасні листи

Село Айгедзор лежить на лівому боці Араратської долини, там, де Малий Кавказ опустив свої «ноги» у води річки Аракс. Тут і дрімає в міжгір’ї село Айгедзор[10], сховане од вітрів у садах і відкрите сонцю. Невеликий гірський струмок зрошує верхні сільські сади, а канал, прокладений від Араксу, несе воду бавовниковим плантаціям, які розкинулись на рівнині перед селом.

Веселе село!.. Та й як не бути йому веселим, коли восени в льоху в кожного колгоспника стоїть по два-три караси[11] з вином! Наповнені «сонячним соком» Араратської долини, вони чекають у льохах святкових днів.

Як тільки закінчаться всі приготування до Жовтневих свят, колгоспники з глиняними глечиками в руках спустяться у свої льохи і вперше знімуть кришки з карасів.

Несвоєчасний і великий снігопад цього року перешкодив айгедзорцям зустріти свято в садах, на чистому повітрі, де вони люблять сидіти на вкритій бархатною зеленню землі. Довелося застелити столи в хатах, заставити їх всілякими стравами… Але кого ж у гості покликати, коли у всіх стояли накриті столи? Всі гостей чекають… Кому хочеться самому бенкетувати?.. v Батько Ашота Арам і батько Гагіка садовод Аршак зустрілися в центрі села уже напідпитку і почали тягнути один одного в гості.