Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 9

– Водяний стовп вирвався з озера…

Вони розмовляли пошепки, наче боялися, що хтось їх почує.

А над озером спокійно злітали і знову сідали на свої гнізда птахи. На них це моторошне ревіння не справило ніякого враження: птахи, очевидно, вже звикли до нього. Лише фламінго на тому березі важко злетіли в повітря і ширяли над водою, спустивши свої довгі ноги. Для них Гіллі було випадковою зупинкою на далекому шляху, і вони ще, можливо, не були знайомі з усіма його примхами.

Запала тиша. Напружено, не зводячи очей, хлопчики дивилися в ту точку озера, де, за словами Грикора, вода відкрилася печерою Разом і цікавість, і жах охопили їх. Нестерпно довго тяглися хвилини. Кожний легкий сплеск води, кожний пташиний крик змушував дітей здригатися.

– Візьми апарат, Армене, і приготуйся.

Скинувши з себе мокрий фотоапарат, Камо дбайливо витер його сорочкою і хотів передати Арменові, але той ласкаво сказав:

– Нічого, Камо, фотографуй сам, у тебе рука не здригнеться.

Чекати довелося довго. Ніби випробовуючи терпіння дітей, «водяник» затих і причаївся. Грикор не витримав:

– Асмік залишилася там сама, їй буде страшно, – сказав він. – Ходімо!

– Вона хоробріша за тебе, – вколов його Камо. – Тебе самого, мабуть, страх бере, от і хочеш піти.

Навколо було спокійно. Здавалося, в це віддалене місце ніколи й вітер не залітає. По голубій гладіні озера плавали птахи.

І раптом знову стовпом піднялася в ньому вода, і знову щось ухнуло, загриміло, і жахливий голос «водяника» сколихнув повітря.

Грикор бігом кинувся в очерет. Армен зблід. Камо стискав у руках фотоапарат, затвор якого він усе ж таки встиг натиснути. А Чамбар шаленим гавкотом викликав на бій невидимого ворога…

Хлопці мовчки попрямували до човна, де на них чекала бліда, стурбована Асмік.

– Що бачили? Чому Грикор без сорочки?… Ти що, Камо, упав у воду? – закидала вона хлопчиків запитаннями.

Але всі були цілі, живі, і Асмік почала заспокоюватися, навіть усміхнулась. Проте захвилювалась, побачивши кров на руках у Камо.

– Чим ти руки порізав? Очеретом? І тонув, звичайно? Тому такий мокрий?… Так, я по вас бачу, що в біду потрапили, – сказала вона, допитливим поглядом обводячи схвильовані обличчя друзів.

– Їдьмо… Пізніше про все довідаєшся, відповідь тут! – Камо постукав пальцем по фотоапарату. – Як бачиш, всі ми живі, здорові, а в човні у тебе повно яєць. Чому ж ти розхвилювалась? – І Камо засміявся, хоч і не зовсім природно.

Численними протоками-коридорами і басейнами, повз хиткі очеретяні острівці просувався водяними «проспектами», «вулицями» і «провулками» цього казкового міста їхній човен назад, до рибальського будиночка. Діти знаходили шлях по тих позначках, які вони зробили вранці на очереті.

Вечоріло. Сонце сідало за обрій. Озеро щохвилини змінювало свій колір – ставало то золотисто-оранжевим, то зеленим. А очерет, освітлений променями вечірньої заграви, здавалося, палав, і по ньому пробігали яскраві вогняні язики… Зграї качок, гусей, чирок поверталися з полів до своїх гнізд на чарівні острови.

Діти не помічали краси вечірнього Гіллі, їхні думки полонило одне: що сфотографував Камо? І тому, діставшись до села і залишивши яйця в Асмік, вони одразу ж побігли до Армена.

***

Арменова мати, висока, худа, з великими чорними очима жінка, зустріла сина ласкавим докором:

– Армене, милий мій, де ж ти цілий день пропадав, нічого не ївши? Видивила очі, тебе чекаючи.

– Нічого не ївши? – втрутився Грикор. – Та хіба наші приятельки, дикі качки, могли б дозволити нам бути голодними?

– Качки?… Чим же вас качки нагодували?

– Та своїм м’якеньким м’ясцем і великими-превеликими яйцями.

Арменова мати лише похитала головою.

– Ну сідайте, сідайте, поїжте що-небудь. – запросила вона дітей до столу.

– Зараз не час, мамо. Нам треба швидше проявити знімки, – нетерпляче сказав Армен. – Ти б пішла до тієї кімнати. Тут доведеться погасити лампу.

– Спочатку повечеряйте, а потім будете проявляти. Куди ж ти поспішаєш?

– Водяника сфотографували, того, що в озері живе, – підморгнувши товаришам, відповів їй Грикор.

– Ой синку, ти що, жартуєш зі мною?

– Єй-же-єй, водяника… Ось Армен покаже – повірите. Почули б ви, як водяник загорлав від страху, коли мене побачив!

– Ну, я гашу лампу, – оголосив Армен, приготувавши у своїй «лабораторії» все необхідне.

Плівка швидко чорніла у ванночці з проявником, що слабо освітлювалась червоним вічком фотографічного ліхтаря. Одне за одним вимальовувались на плівці обриси чудесних водоймищ і очеретяних острівців озера Гіллі.

Проявивши плівки, закріпивши і нашвидку висушивши їх, Армен включив збільшувач і почав друкувати знімки.

Затамувавши подих, діти стежили за його роботою.

На одному з останніх знімків вони побачили нарешті те озеро, яке століттями зберігало таємницю «водяника».

– Погляньте тільки, як відбиваються у воді фламінго, – показав Армен на видовжені і ледь спотворені озерними брижами тіні.

– Ой, це і є озеро, де живе водяник? – вигукнула Асмік. – Дайте-но мені як слід роздивитися. – Вона нахилилась над знімком. – Скільки тут птахів!… А це що? Гнізда? Скільки ж тут гнізд!… А це очерет… Він росте навколо всього озера. І яке ж спокійне озеро!

– Спокійне?… Ось ти зараз побачиш, яке воно спокійне, – сказав Армен і опустив у проявник другий аркуш паперу. – Ні, це не той знімок, – пробубонів він. – Що це може бути, Камо? Гніздо? Який же птах гніздиться мало не на середині озера? Чи він приплив сюди?

– А ви що думали, заради чого я там своє життя наражав на небезпеку? Знаєш, який скарб цей знімок?

Діти з цікавістю розглядали плавуче качине гніздо.

– До чого ж цікаво! Неодмінно опиши все, що ти бачив, Камо, і разом з цими знімками надішли в «Пионерскую правду».

– Неодмінно, завтра ж.

– А ось і воно – чудовисько! – урочисто сказав Армен, виймаючи з ванночки нове зображення.

– Це і є той ревун, що не дає нам спокою? – запитала Арменова мати, обережно нахиляючись над фотографією.

– Він самий… його портрет.

– Дай-но поглянути… Оце так портрет! – розчарувалась Асмік. Вона сподівалась побачити щось надзвичайне, принаймні не менше за слона чи носорога. – Всього-на-всього вода здулася, і більше нічого! – знизала вона плечима.

– Еге ж, просто як великий пухир на спині в людини, – підтримав дівчинку Грикор. – А це пухир на озері… Хороший водяник!

Фотографію виривали одне в одного з рук.

– А ревіння?… А хвилі на озері? – запитав Камо. – Що це по-твоєму?

– Ревіння?… Ну, це було справжнє ревіння вішапа, – відповів йому Грикор. – Тільки ж це він на мене кричав. Знав, що я прийшов з нього шкуру здерти. Думав, налякає. Знайшов кого лякати – не на такого наскочив!

– І ти справді не злякався? – простодушно запитала Асмік.

– Коли я скажу «злякався», хіба ти мені повіриш?

– Ні, він не злякався. Він в цей час тільки про тебе й думав. Боявся, чи не злякалась ти, і хотів скоріше до тебе повернутися, – усміхаючись, сказав Камо.

– Правда. Як тільки вішап заревів, я до тебе побіг. Ну, думаю, дівчинка від страху померла.

– Оце так вішап! – розчаровано протягнув Армен. – Чи його ми сфотографували? Ні те ні се… Варто було мучитися!

– Ну, завтра побачимо. Цікаво, що Арам Михайлович скаже, а з нас на сьогодні досить, – сказав Камо. – Армене, принеси завтра всі ці знімки в школу. Виберемо місце в кабінеті краєзнавства, розвісимо їх і напишемо: «Куток юних натуралістів». І всі пояснення, звичайно, дамо. А зараз усі по домівках. Спати!

ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ПЛАН

Вранці Камо і Армен взяли знімки і пішли до секретаря сільської партійної організації, свого вчителя природознавства Арама Михайловича Акопяна. який користувався великим авторитетом у селі Лчаван. Незабаром прибіг туди і Грикор.