Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 69

Я сів на траву і розговорився з хлопцями.

Найбільше мене зацікавив Сето, хлопчик з дуже своєрідним характером. Розум і думки його і справді були в горах. Дивні були і його шкільні успіхи, у нього не було, як розповіли мені його товариші, жодної трійки або четвірки – тільки двійки й п’ятірки. П’ятірки він мав з геології, природознавства, географії. Цим предметам віддає всю свою увагу, решта його не цікавить. Однак побоювання, що його не приймуть в Гірничий інститут, змушують Сето вчитися. Армен кінець кінцем висловив упевненість, що Сето складе іспити і з тих предметів, які не любить.

Добре вчиться тепер і Асмік, стала уважною, зосередженою. Не те що минулого року, коли весь час були «катастрофи» на птахофермі. Тоді вона часто кидала книги в куток і плакала.

«Мам, я нічого не розумію, я не можу примусити себе думати про те, що написано в книжці!» – гірко скаржилась вона матері.

Такі хвилини бували і в Камо. Він часто, сидячи в класі, зовсім не відчував присутності товаришів, вчителя – його думки полонили таємниці Далі-Дагу і озера Гіллі.

Лише Армен устигав усюди: і розгадкою таємниць природи цікавився і вчився добре.

– Пройшли через все це мої левенята, пройшли… – говорив дід Асатур. – Хороший був у них вчитель – навчив розуму. Вони й вішана перемогли і гніздо сатани в Чорних скелях зруйнували, а селу хліб, хліб дали!… Чи знаєш ти, що таке вода для нашого краю? Вода для нас – це бог… Недарма люди колись поклонялись воді, жертви приносили. Вода і сонце всьому життя дають… Знаєш, яке багатство дала нашому селу вода Чорних скель… Нехай життя цих хлопців дзюркотить так солодко, як вода, нехай тече так, як вода, довго!

Він розмовляв з нами спокійно, неквапливо покурюючи свою люльку, але вся його увага була прикута до річки, і жоден рух, що виникав на ній, не залишався поза його увагою. Раптом він скочив з місця.

– Гей, хлопці, а риба в сітці!… – вигукнув він і, на ходу запихаючи свою довгу бороду у складки архалука, побіг до річки.

Слідом за дідом, скинувши з себе одяг, кинулись до річки й хлопці. На лужку залишилась тільки Асмік.

Спільними зусиллями важкий невід витягли на берег, і незабаром на зеленій траві, освітлені яскравим ранковим сонцем, тріпотіли і бились сріблясті, з червоними цяточками по боках, великі красиві риби. Це були знамениті севанські форелі.

Навколо риб витанцьовував Грикор.

– Ох, ох ох!… – галасував він. – Вогнище треба розпалити.

– То ось я й кажу, – промовив дід, звертаючись до мене так, наче вів далі перервану розмову, – щоб дізнатися, що таке севанська форель, треба тут же, на березі, її зварити… і неодмінно в тій самій воді, в якій вона жила. Тільки тоді й пізнаєш смак цієї риби… А як звариш, треба вивалити рибу з казана прямо на траву. Вода стече, а риба залишиться.

Так і зробили. Розпалили багаття, рибу зварили і, коли вона вже була готова, поставили казанок на траву і перекинули його. Вода стекла, риба залишилась, з трави ми її і їли. Такої смачної форелі мені ще ніколи не доводилось їсти.

В чудовому настрої повернувся я до Єревана. В ягдташі у мене було повно дичини, і так багато чудових вражень було від зустрічі з дідом Асатуром і його «левенятами»!

ЕПІЛОГ

В одній з республіканських газет Єревана у дні, про які розповідається у нашій повісті, була надрукована замітка під назвою «Важлива знахідка». В ній повідомлялось, що юні натуралісти села Лчаван знайшли і передали державі цінний скарб.

Не минуло і кількох днів після появи цієї замітки, як по селу пройшла чутка, що Міністерство фінансів вирішило видати старому мисливцю діду Асатуру і юним натуралістам проценти, які належать їм по закону за знахідку.

Одержавши велику суму грошей, діти збентежились: що з нею робити?

– Знаєте що? – сказав Камо товаришам. – Давайте виділимо більшу частину цих грошей на будівництво птахоферми. Та не звичайної, а за останнім словом науки.

Пропозицію прийняли з радістю.

Покликали у правління колгоспу і старого мисливця. Тут він побачив на столі цілу купу грошей.

Зустрів старого сам голова колгоспу Баграт.

– Дідусю Асатур, – сказав він, потискуючи йому руку, – вітаю!… Уряд прислав тобі нагороду за знайдений скарб. Це належить тобі по закону. Дід Асатур, побачивши гроші, зовсім розгубився.

– Ого!… – здивувався старий. – Чому ж так багато? Він погладив бороду, зніяковіло подивився на Баграта і заперечливо похитав головою: – Ні, брат, не треба. Знову не спатиму. Ні, не хочу… А втім, знаєш що: вирішимо цю справу по нашому, мисливському звичаю. Адже я, брат, за все своє життя, скільки б не стріляв, собі тільки на шашлик залишав, решту віддавав сусідам. Це дідівський мисливський закон. Ну й що ж? Накажеш мені тепер цей закон забути, порушити? Ні, мисливець Асатур не такий. І це, брат, моє мисливство, а це – моя в ньому доля… – Дід простяг руку і взяв зі столу одну пачку грошей. – Це мій «шашлик», а решту розподіли між колгоспниками, школі дай, дитячому садку… Сам знаєш, кому краще, – додав старий і вийшов.

Він ішов задоволений і радісний, і так легко було йому, наче скинув з плечей важкий тягар…

***

Була погожа, сонячна осінь.

З полів прилітали зграями і, гелгочучи, крякаючи, посвистуючи, розміщувались по своїх місцях вихованці птахоферми: гуси, качки, чирки.

«Завідуюча фермою» Асмік з допомогою свого «заступника» Сето оглядала птахів, відбирала кращі екземпляри гібридів і поміщала їх в спеціально підготовлені для відправки клітки.

На пасіці Грикор виймав з вуликів наповнені золотим медом соти і голосно примовляв:

– Ну й медок!

Армен і Камо приймали соти від Грикора і діловито вкладали їх у ящики, ви^но, теж в дорогу.

Хлопці гарячково готувалися до від’їзду в Москву. їх запросила до себе в гості Центральна станція юних натуралістів.

Старий мисливець курив і говорив задумливо:

– Так, значить, завтра їдете, мої левенята?…

На другий день вранці клітки з птахами і ящики з медом діти повантажили на грузовик. Юним натуралістам голова колгоспу Баграт дав нову, блискучу легкову колгоспну машину.

Усі, хто від’їздив, поцілувались з рідними, обняли діда Асатура і сіли в автомобіль.

Сона, поцілувавши сина, підійшла до діда Асатура, цмокнула його в руку і сказала зворушливо:

– Пробач, дядьку Асатур! Нехай мої прокльони в серці твоєму не залишаться…

Раптом, обернувшись, Сона побачила рахівника Месропа, зневажливо махнула на нього рукою і вмить розкрила свій «мішок прокльонів»:

– У всьому винна ця жовта черепаха… Ця чорна душа… Щоб на нього бог коросту наслав та нігтів позбавив – щоб не було чим почухатись!…

Колгоспники весело сміялися.

Машина рушила з місця і помчала гладеньким берегом Севану, випускаючи чадний дим. Колгоспники махали вслід машині хусточками і шапками.

– Поїхали-таки? Ах ви, мої левенята, що ж я без вас робитиму? – заохкав дід Асатур і витер папахою очі…

З автомашини, що мчала берегом Севану, долинула, завмираючи в далечині, радісна пісня:

Встало сонце в вінку золотім

Над усміхненим краєм моїм.

Єреван, 1949 рік.

Примітки

1

Вішап – дракон.

2

Дев – чудовисько.

3

Нані-джан – матуся, люба.

4

Озеро Севан ділиться на дві частини: Великий і Малий Севан. Поверхня Великого Севану дорівнює 1032 квадратним метрам.