Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 64

– А як же вода, вода?… – нетерпляче запитав Камо.

– Вода буде, працюємо… Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, – сказав Сето. – Вода під ним – це зрозуміло. Проб’ємо камінь – вода фонтаном рине.

Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:

– Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.

– Власними силами ми не скоро впоралися б, – сказав Армен.

– Ми робили дірки, а потім прийшов дядько Єгор, заклав амонал, запалив усі гноти, і такий вибух був! Мало не злетіли в повітря Чорні скелі! – додав Сето.

– А чому вони зривають? А ви що ж, дивилися?… – прикро спитав Камо.

– Якби захотіли, ми й самі упорались би. – Ми з своєї волі згодились, щоб дядько Єгор підривав, – збрехав Армен, щоб заспокоїти Камо.

– Де амонал, капсулі, гноти?

– Коли ми йшли додому, майстер Єгор ховав їх у печері.

– Дуже добре! – зрадів Камо. – Знатиму.

Після того як пішли товариші, Камо довго не міг заснути. У кімнату зайшла мати:

– Що з тобою, Камо, любий? Спи, рідний, спи…

Вона обняла чорну кучеряву голову сина і ніжно поцілувала його.

Пригорнувшись до матері, Камо заспокоївся і заснув.

РАДІСНІ ПОДІЇ

Ще не настав ранок, і село Лчаван ще міцно спало.

Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною, поспішав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, наче робив щось таємно і не хотів, щоб його бачили.

Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, юнак прив’язав до нього свого коня і, взявши торбинку, поліз на скелю. Видершись на її вершину, він зупинився і глянув униз.

Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали На небі горіла тільки одна Венера.

В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершини Далі-Дагу на дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини міняло свій колір і світлішало.

Яке чудове життя! Яка чарівна природа! Як хороше жити, тішитися благами нашого чудового світу!…

Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! І ніхто, ніхто так, як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити його…

Мотузяна драбина висіла на своєму місці, прикріплена до одного з зубців скелі: мандрівки у «Ворота пекла» стали такими звичайними, що її більше й не приймали.

Юнак звично спустився по драбині і ввійшов у печеру. Серце його завмерло від щастя: плескіт води, нещодавно такий глухий, було чути дуже виразно. Стрясаючи скелю, з клекотом і дзвоном мчав десь зовсім близько, під ногами, бурхливий водяний потік.

Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут провели величезну роботу.

Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої западини, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.

***

Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.

Не встигли вони видертися на вершину, як раптом всередині її почувся вибух і з отвору печери повалив густий дим.

Діти здивовано перезирнулися. Що там таке?… Чи не сатаел знову шаленіє?… їм і на думку не спадало, що Камо, який учора ще лежав у ліжку хворий, сам уночі добрався до Чорних скель і продовжує не закінчену ними роботу.

– Вернімось, – злякано запропонувала Асмік.

– О, та чий же тут кінь стоїть?… Ну, звичайно, Камо… Це Камо там! – захоплено вигукнув Сето і побіг стежкою, що вела на гору.

– Але ж він хворий і на руках ще садна не загоїлись! – вихопилось в Асмік.

– Теж мені – садна! Що таке садна при такій великій роботі! – весело озвався Гри-кор. – Ходім!… Камо, рідненький, наводь страх на чортів, ми до тебе йдемо! – склавши рупором руки, крикнув він.

Слідом за першим на Чорних скелях почулося ще кілька вибухів.

В цю мить на стежці, що веде до Чорних скель, як укопаний, зупинився майстер Єгор. Він ішов разом з бригадою колгоспників.

– Ці чортенята що-небудь накоять, собі на голову… – пробурмотів він. – І чого ми не забрали капсулі з собою!…

– А все-таки молодці хлопці, – випередили нас! – вигукнув один з каменярів і заквапився до печер.

Цього ранку вибухи на Чорних скелях розбудили багатьох в селі Лчаван. Радісних, дуже радісних подій чекали колгоспники.

Але в сім’ї Камо ці вибухи викликали тривогу.

Мати Камо, не побачивши сина в ліжку, з криком кинулась до свого чоловіка:

– Чого ти стоїш? Камо знову пішов на Чорні скелі!…

Коваль Самсон, завжди спокійний і стриманий, вискочив з дому і побіг до Чорних скель.

– Хлопці знову пішли в ту чортячу печеру! – кричала Сона, видершись на свій дах.

Прибіг Артуш, незадоволений тим, що товариші пішли без нього, і, ні в кого не питаючи дозволу, побіг наздоганяти їх. За ним рушило ще кілька школярів.

Вийшов з дому і голова колгоспу Баграт. Слідом за ним з’явився і вчитель Арам Михайлович, як завжди у гімнастьорці, старому військовому картузі і високих хромових чоботях.

– Ходімо, Араме Михайловичу, – сказав Баграт, – подивимось, що роблять наші герої… І Асмік з ними пішла, ще на світанку. Нишком втекла… Ех, де наша молодість! – посміхаючись у вуса, говорив Баграт. – Дивлюсь я на цю молодь, на її діла, бачу, як уся її увага, всі її думки, серце цілком належать народові, як вона тільки й думає про те, щоб зробити добру справу для Радянської Країни.

Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:

– Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, – значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, – кивнув Баграт Араму Михайловичу на старого мисливця.

Учитель тільки посміхався – хіба він не знає діда Асатура.

А Сона кричала:

– Сето, Сето! Цей шибеник знову пішов в те прокляте місце!…

– Ти чого це знову розкричалась, бабо?! І дав же тобі бог голосок, – докірливо похитав головою дід Асатур. – Помовч трохи! Зараз усі підемо, подивимося, що треба робити.

І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.

***

Незабаром на вершині скелі над печерою зібралось багато сільської молоді. Сміливіші хлопці навіть спустилися по мотузяній драбині і зникли в чорній пащі «Воріт пекла».

А внизу, в ущелині, зібралися колгоспники і, задерши голови, з цікавістю поглядали вгору.

Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік: хлопці цього разу не взяли її з собою в печеру.

Побачивши діда Асатура, вона радісно кинулась до нього:

– Дідусю, а як же ми? Ми так і не підемо в печеру?

– Як – не підемо? Хіба без нас щось вийде? – щиро здивувався дід Асатур. – Ходімо!

Не встигли старий мисливець з дівчинкою дійти до вершини, як знову цього разу вже з ущелини, долинув голосний крик Сони (і вона прибігла сюди з людьми):

– Ей, синку, Сето! Агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!… Ой, сили моєї немає!

І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.

– Зажди, мамо! – гукнув він. – Рвонемо разочок, і все буде ясно: чи вода під камінням, чи пекло… Мало залишилось, почекай. Ми…

Не договоривши, Сето раптом зірвався з місця, кинувся до драбини і поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли й інші хлопці і один за одним поповзли за ним.

– Гей, агей, тікайте! – крикнув униз Грикор. – Тікайте! Зараз скеля лопне, і весь світ наповниться рогатими чортами!…