Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 62

Старий мисливець стояв, нахиливши голову, і було видно, як боляче йому слухати такі тяжкі докори.

– Я хочу звернути вашу увагу і на іншу важливу обставину, – продовжував учитель. – Зараз мене, як радянську людину, хвилює ще одна думка: як було б недобре якби у діда Асатура перемогло старе! І яка велика втрата була б для радянської науки, коли б знову залишились під землею або пропали, а може, і таємно продали б їх – просто як цінний метал – цих мовчазних свідків минулої історії нашого народу, його боротьби, побуту, культури… – Арам Михайлович узяв з купи золотих речей, що лежали на підлозі, одну монету: – Ось бачите, на ній зображено Тиграна Великого. Монета ця була вибита в ті часи, коли в нашій країні ще панувало язичество А ось союзника Тиграна Великого – Мітрідата Понтійського – зображення, вибите на золотій медалі… Тигран і іМітрідат підняли народи підвласних їм країн на боротьбу з легіонами римських завойовників. Це дуже цінні, дуже важливі знахідки для науки. Такі знахідки ховати або знищувати, перетворювати на злитки – злочин… Ну, я думаю, усього, про що тут говорили, досить для діда Асатура. Він глибоко відчуває свою провину. Асатур говорить про дідівську чесність, і чимало цієї чесності є і в нього самого. Але мені хотілося б, щоб дід Асатур сам себе запитав: як він міг забути про чесність, про людяність?

– Дід Асатур почув усе, що треба було, – сказав Баграт. – В його каяття ми віримо – воно глибоке й щире. Кінець кінцем дуже добре, що всі ці речі знайшлися. Але найбільше слід радіти тому, що знайшлася людина, що під впливом цих хлоп’ят знайшлася загублена дідом Асатуром чесність… – І він потиснув старому руку. – Я переконаний, що уряд зверне увагу на твоє каяття, діду.

Дід полегшено зітхнув. Його зблідле обличчя потроху почало оживлятись і набувати природного кольору.

Всі почали посміхатися, дехто навіть зааплодував. Дід Асатур розправив плечі, випростався. Вологі очі його блиснули, як у старого, але ще могутнього сокола.

Кінець справи більше за всіх, звичайно, потішив наших юних героїв. Вони дуже любили старого, доброго дідуся і, бачачи його страждання, теж страждали.

– Спасибі і нашим відважним хлоп’ятам! Чи не вони знайшли це золото разом з цими дорогоцінностями в печерах Чанчакару? Чи не вони своїм прикладом урятували честь старого мисливця? – промовив учитель.

Покликавшії до себе дітей, він обняв і поцілував їх по черзі.

Дід Асатур підбадьорився і, за старою звичкою, знову стиснув руків’я кинджала. Поверталося до нього колишнє почуття власної гідності.

– Ну, кінець, тепер до мене і смерть не підступиться! – сказав він і раптом, щось згадавши, повернувся до Камо: – Камо, рідненький, чи знайшли ви, що там у печері вирувало? Чи не казан сатани?

– Ні, дідусю, який там казан! Це під скелею біжить вода, – слабким голосом відповів хлопець, який ще не зовсім оклигав після хвороби.

– Справді вода? – запитав у Камо Артем.

– Так. Ясно чути, як вона біжить, вирує…

– Чого ж ти нам про це не сказав, – обернувся Артем до Баграта.

– Ми й самі ще нічого толком не знаємо… Ашоте Степановичу, діти, розкажіть, що ви сьогодні на Чорних скелях зробили? А куди пропав твій товариш, учений? – спитав Баграт.

– Сурен? Сурен не пропав. Він зайнятий дуже важливою справою: креслить карту старого річища каналу, позначає на ній ті місця, які слід закріпити цементом, – відповів Ашот Степанович. – Бо інакше вода в цих місцях – вони складені з пористої лави – буде просякати і пропадатиме, не дійшовши до ваших полів.

…В той же вечір Баграт послав колгоспний грузовик у районне управління водним господарством по цемент, а сам з учителем побував у «Воротах пекла». Вони оглянули печеру і переконались, що під нею і справді бурхливим потоком мчить вода – затворниця Чорних скель…

Рано-вранці Баграт послав колгоспників рити канал.

Селом полетіла чутка:

– Вода!… Скоро буде вода!…

Наче ліс з коріння зірвався – забігали всі: старі й малі, чоловіки й жінки. Схопивши лопати, кирки, ломи, кинулись на схил Далі-Дагу, по якому пролягало колись річище Великого Джерела царя Сардура, та сама «таємнича стежка», колишнє значення якої розгадали Арам Михайлович і Армен.

З’явились тракторні плуги. Ще не зійшло сонце, а вони вже зібрались на схилі гори, там, де стояв недавно «вішап» – «бог води», і поповзли звідти, вгризаючись у землю, вниз, до полів колгоспу. За плугами йшли колгоспники і лопатами та кирками поглиблювали річище стародавнього каналу.

ЗНОВУ ДО ЧОРНИХ СКЕЛЬ

Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора. їй було легко і радісно. Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вдяглась. їй хотілося піти до Камо, але йти так рано і самій їй здавалось незручним.

Асмік побігла до Грикора:

– Ходімо до Камо!

Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:

– Тсс! Він спить.

– Ну-ну, хай спить, йому це треба, – відповів Грикор. – А ми, Асмік, вернемося поки що до нас.

Слідом за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.

– Зайдем до Камо? – спитав Армен.

– Ні, він спить. Не будемо його турбувати.

– Добре, хай відпочиває Підемо самі. Ось тільки Артуша треба взяти, він хотів піти з нами.

І вони пішли до Артуша.

– Ти куди, синку? – крикнула мати навздогін Грикорові.

– Ми до Чорних скель. – Він знав, що мати тепер затримувати його не буде.

Взявши з собою Артуша, усі радісно рушили вперед, і перед ними знову відкрилася знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.

Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річища каналу. Широкою чорною стрічкою простягався він, спускаючись схилами Далі-Дагу до колгоспних посівів.

Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячкував:

– Ну-ну, мої любі, працюйте по-воєнному! Завдання таке – по чотири кубометри на людину. Виконав – доповідай. По-бойовому!… Необхідно якнайшвидше провести воду: будівельна бригада весь час на Чорних скелях працює.

Наче у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулося один за одним, кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвалися з печери.

– Ми запізнились! Вони випередили нас! – засмутився Армен. – Ходімо швидше!

І вони побігли.

Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, обгорілий знизу догори, стовбур його розколовся, гілки позвисали – поламані, обвуглені. Мідний глечик лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.

На вершині Чорних скель з’явилися люди, і хтось із них крикнув униз:

– Грикоре, це ти? Зміна прийшла?

– Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.

Будівельна бригада, що працювала в печері, спускалася в ущелину. На зміну їм піднімались на гору наші хлопці.

На схилі гори вони зустрілись. Майстер Єгор, не кажучи й слова, взяв у Грикора з рук мішок з амоналом, гніт і капсулі. Потім обшукав у хлопців кишені.

– Це що таке?… – образився Армен.

– Баграт наказав. Забули про вчорашній випадок з Камо?

Єгор суворо глянув на хлопців, але, побачивши їхні збентежені обличчя, ласкаво додав:

– Про вибухи і не думайте. Вам доведеться робити в камінні дірки. Я позначив крейдою ці місця. Камінь пробивайте на півметра, – сказав він і додав: – Не ображайтесь, хлопці, ідіть.

І він по-дружньому поплескав хлопців по плечах.

Важко змахуючи крилами, піднялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.

Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно й волого. Брали дрижаки. Вузький вхід у печеру поступово розширювався. Стіни й підлога були вологі і вкриті слизом. Звідкись, наче з-під землі, долинали глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, тим звуки ці ставали чутніші.

Хлопці підійшли до вузької чорної щілини – проходу в одній із стін.

Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись угору. Однак шлях був їм уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці робили перші вибухи. Будівельна бригада тут залишила ломи.