Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 49

Сето взяв товариша за руку і повів його до старого хліва, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися грудки кам’яного вугілля.

Армен застиг від здивування.

Сето навіть не питав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його, Сето, розповіді, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухував міхом вогонь і перекидав у ньому шматок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якусь палаючу, іскрометну, тверду грудку, він урочисто показав її Арменові.

– Ось тобі й те залізо, яке ти бачив. А знаєш, скільки заліза в наших горах?… І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема!… Ось подивись…

В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінь і підняв його:

– Знаєш, що це за камінь? Це звичайний базальт. Ти б, напевне, покрутив його в руках, та й кинув, а з нього ж можна виплавляти ізолятори!

– Звідки ти це знаєш?

– Звідки? З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я так люблю його слухати!… Та хіба тільки руди є у наших горах!

Сето подивився на Армена з почуттям власної переваги і жваво вів далі:

– За Чанчакаром, трохи вище, є невелика ущелина, знаєш? Бачив, там в одному місці пробито землю і біля цієї дірки розкидано шлак?

– Бачив.

– Дід Асатур каже, що там плавили руду наші предки. Вони вміли виготовляти такі сплави, що об щити, зроблені з них, мечі ворогів кришились, як сухарі…

Сето помовчав, потім трохи засоромлено додав:

– Але, правду сказати, мене зараз ці руди цікавлять уже менше. Я там же, на Чанчакарі, знайшов такі скелі, що дух забиває: базальт, мармур, та який мармур! Білий як сніг, з рожевими жилками, чорний з жовтими візерунками – ніби квіти розкидані, зелений… Палаци можна будувати з цього каміння!

– Ну й молодець же ти, Сето! Як багато ти знаєш!

Сето зніяковіло посміхнувся:

– Теж скажеш – багато! Ще так багато є каміння, якого я не знаю. Ось поглянь на ці. Я так і не зрозумів до цього часу, що це таке. Хочу у Ашота Степановича запитати… Зажди, я тобі ще дещо покажу…

Сето порився у стійлові, знайшов у ньому невеличку торбинку, схожу на кисет для тютюну, і простягнув її Арменові:

– Як ти думаєш, що в ній?

Армен узяв торбинку. У ній було щось схоже на пісок, жовтуватий, ніби побляклий.

– Це схоже на махорку, але важке, як метал… Що це може бути?

Очі в Сето засяяли.

– Можеш собі уявити, – сказав він радісно, – золото!… Справжнє, чисте золото! Ще навесні його принесла з гір разом з піском наша річка. Але воно не блищить – мабуть, знову винне повітря, а можливо, є якась домішка, точно не знаю.

– Але ж цей пісок треба віддати державі, – сказав Армен. – Треба сказати про знахідку.

– Звичайно, віддам. Я вже сказав і Ашоту Степановичу і його товаришеві. Мені здається, що незліченні багатства є в наших горах! От я й шукаю їх. Скоро до Севану прокладуть залізницю. Чи уявляєш ти собі майбутнє нашого севанського краю! Які скарби є тут у нас!…

В чорних очах Сето світилась щаслива посмішка.

Армен задумливо мовчав. Сильне враження справили на нього розповіді Сето. Було в них щось свіже, світле. А Сето, розкривши свою таємницю Арменові, стояв тепер перед ним, як учень, що чекає на рішення свого вчителя.

Нарешті Армен заговорив:

– Знаєш що, Сето? Все це добре: ти, виявляється, був не тим, за кого ми тебе вважали. Але нічим не можна виправдати ні того, що ти тікав зі школи, ні твоїх інших недобрих, зараз зовсім мені не зрозумілих вчинків… Тепер для мене твій шлях ясний – ти будеш геологом. Але, щоб стати справжнім геологом, потрібна освіта. Для цього треба вчитись і вчитись… Ми поговоримо з Арамом Михайловичем і з нашими гостями – геологами. Ти поїдеш до Єревана, вступиш до університету, на геологічний факультет. Ашот Степанович допоможе тобі… Який ти все-таки цікавий хлопець! – закінчив Армен і так радісно й тепло обняв товариша, що той розхвилювався.

– Звичайно, я зроблю так, як ти радиш, – сказав Сето. – Неодмінно зроблю…

ВНОЧІ НА БЕРЕЗІ СЕВАНУ

Нерозлучні друзі Камо і Армен лежали на зеленому березі річки Гіллі й читали. Один з них читав «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, другий – оповідання про челюскінську епопею.

– Ну, на що ми здатні? – раптом скочив з місця Камо. – На що ми здатні? Тебе я питаю, Армене!

Молода кров кипіла в ньому, вимагала незвичайних подвигів. Сила Камо росла, думки ставали ширші, характер настирливіший, міцніла віра в те, що ніякі перешкоди не зупинять його.

Армен, навпаки, останній рік став більш мовчазним, відлюдкуватим і зосередженим. Він відзначався гарячою уявою, мрійливим характером. Спокійно світилися його лагідні, розумні очі.

– Тут треба не тільки розум, – сказав пін, – потрібні й знання. Щоб бути геологом, треба знати структуру, будову гір… Самою силою нічого не візьмеш.

– Ти знову – терпіння, терпіння!… Я не можу заспокоїтись, а тобі хоч би що! – почав хвилюватися Камо. – Як ти можеш говорити так спокійно, в той час коли поля нашого колгоспу гинуть без води?

– Не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.

– Я звідси нікуди не піду. Тут так добре, така прохолода!… Я вже сказав матері, що сьогодні не повернуся.

– Що ж, ти тут ночуватимеш?

– Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в задушливій кімнаті.

І Камо почав ламати очерет, готуючи собі «м’яку постіль».

– Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірки і слухатиму, як шумить очерет, – спокусився Армен.

Хлопці лягли і знову заглибились у свої книжки.

Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову долинув моторошний голос «водяника». В сутінках він ставав ще таємничішим і страшнішим.

– Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! – спересердя сказав Камо, закриваючи книгу.

Армен не відповів, вій дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.

Налетів вітерець, сплутав волосся у хлопців, зашумів у очеретах, вкрив брижами дзеркальну поверхню озера. З м’яким шурхотом набігли на берег дрібні хвилі, тихо зашарудів зрушений ними пісок. Одна за одною прилітали з полів качині зграї, з плескотом сідали на воду в своїх заводях і, тихо посвистуючи, засинали.

Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.

Все в природі поринуло в глибокий сон. Не спали лише жаби – все чутнішим ставав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали прибережним піском, залишаючи на ньому сліди своїх мокрих, широких лап.

Друзі розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Та нарешті сон здолав і їх…

Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися – ранок починався на них і повільно спускався вниз. Непорушно стояли навколо сплячого красеня озера, наче чекаючи його пробудження, мовчазні велет-ні-гори.

Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги, зробив кілька різких рухів руками і глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.

– Ну, пішли? – посміхнувся він до Армена.

Хлопці йшли до села дорогою, що пролягала через колгоспні поля. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Ці землі посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перегукувались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.

Окрай села їх зупинив окрик:

– Гей, хто там? Стій!

Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася на них з рушниці.