Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 43

– Ой, джейрани! – тихо вигукнула Асмік. Серце її забилось від радості.

– Шш… Кози! – пошепки поправив її дід.

Хоч вони і тихо розмовляли, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. Дві маленькі кізочки вирвалися вперед і вистрибом підбігли до води. Але мати видала звук, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи їх своїми маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняно прилягли і затихли. Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і наче закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.

Проте небезпека загрожувала їм не з боку наших героїв.

Коза, що прибігла до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому якусь загрозу, оглянулась навкруги і, побачивши величезні роги білого вожака, видала звук «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в ущелині.

– Бачили? – запитав старий. – А ви не вірили, коли я казав!

– А й справді, втекли, та ще й як! Наче від ворога, – сказав Армен, вражений тим, що бачив.

– Дідусю, як вони схожі на наших свійських кіз! – вигукнула Асмік.

– Аякже Від цих диких кіз і пішли наші свійські. І мекають вони так само, як наші.

– А я не чула, щоб свійські так пирхали.

– Дикі кози так пирхають, коли чують ворога: це їхній сигнал – сповіщають про небезпеку. Такий сигнал вони подають у цей час року і коли побачать батьків своїх дітей. Наче вовка бачать… Ану, нехай ваш Дарвін, якщо він такий розумний, скаже, що це таке? Може, і я, неграмотний, навчусь у нього чому-небудь?

Вигляд у діда був задирливий. Хлопці мовчали. Вони про таке нічого не читали.

– Ну, добре, – змилосердився дід, – сам поясню. Нехай ця таємниця вам як пам’ять про мене залишиться – інші люди її не знають. Так от: коли літом кози житимуть в одній отарі, то козенята народяться через п’ять місяців – зимою… Зимою від холоду і мати, і дитина загинуть, не виживуть.

– Отже, коли кози сходяться в одну отару в грудні або в січні, то козенята з’являються у них на світ у травні-червні? В теплі, сонячні дні? І зелені тоді багато. Як розумно влаштувала все природа! – сказав Армен, повторюючи улюблені дідові слова.

– Молодець! – похвалив Армена дід. – Правильно зрозумів. У травні козенята народжуються, а на початку літа, коли вони підростуть, козли й кози розбігаються в різні боки – так, наче їх хто розгонить. Козли ідуть на верхні схили Далі-Дагу, а кози з козенятами – вниз, на скелі.

– Чому на скелі? – здивувався Камо. – Чому козли ідуть на кращі пасовиська, а кози – на гірші? Та ще й з козенятами!…

– Верхні схили – гірські пасовиська – відкриті, там ніде сховатися. Козли – їм що. вони можуть і втекти од вовка або такого чосу дати йому своїми великими рогами – добре, коли живий лишиться! А куди втече козеня? Та чи й відпустить його від себе мати? Тому кози з козенятами і ховаються од вовків, од лисиць і від орлів в ущелинах і печерах.

– В ущелинах жарко і зовсім немає зелені, – сказала Асмік.

– Так, але що ж робити? Адже кози-матері, як і всі матері в світі, жертвують для своїх дітей усім, – закінчив дід і підвівся.

– Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! – заблагала Асмік.

– Прийдуть, люба, але не скоро, – налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці – голови болітимуть. Ходімо!… Та ви тут їм рай влаштували! – додав старий, з захопленням дивлячись на джерело. – От би кілька таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?

– Будуть, дідусю, зараз викопаємо! – скочив з місця Камо.

– Чим? Адже лопат немає!

– А кілками? – І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.

Зробивши кілки, Камо роздав їх товаришам.

– Копай тут, – сказав він Грикорові, окресливши на землі коло, на крок униз від джерела.

Ще на крок нижче від цього місця почав копати Армен, а ще нижче – Камо.

Викопавши таким чином чотири ями, хлопці вузеньким рівчаком з’єднали їх з джерелом. Вода, яка виливалася з джерела через край і розтікалася по землі надаремно, почала заповнювати викопані хлопцями ямки.

Дід сидів збоку на камені і, покурюючи люлечку, задоволено поглядав на роботу хлопців.

– Камо, любий, – сказав він, – розбий грудку солі і поклади по шматку біля кожної ямки.

Камо розбив велику грудку солі на менші.

– Ця розсипалася, – показав він одну з дрібних грудочок дідові.

– Ну, нічого, висип просто у воду, – порадив старий.

– Та й просоляться ж кози! – пожартував Грикор.

Старий Асатур, замість відповіді, показав на край одного з нижніх стрімчаків. Звідти виглядала маленька козяча голівка з двома гострими ріжками.

– Чекає, бідна, коли ми, нарешті, підемо. Змучилась від спраги… Ну, ходімо вже! – рішуче ступив дід уперед.

Вони одійшли і сховалися за виступом скелі. Звідси можна було обережно спостерігати за джерелом.

Матері-кози, заспокоївшись, зібрали своїх козенят і повели їх до води. Вгамувавши спрагу і полизавши солі, кози, легко й граціозно вистрибуючи, побігли на гребені Айцемнасара – «козячої гори».

– Як багато нового ми взнали за сьогоднішній день! – сказала Асмік, коли вони поверталися в село. – Справжня тобі наукова експедиція!

– Так, справді, багато чому навчилися ми сьогодні, – підтвердив Армен і глянув на діда.

Старий зупинився посеред дороги. З його великої лисої голови рясними струмками збігав піт. Дід витирав його своєю смушевою папахою.

Обернувшись до Камо, Армен сказав:

– Твій дід – просто скарб.

Дід Асатур, почувши це, зблід, у нього затремтіли губи.

– Який скарб? – ледве чутно спитав він.

– Це ми про тебе.

– Про мене? Звідки ж у мене скарб?

– У тебе найбільший скарб, дідусю, – ласкаво промовив Камо.

Старий збентежився ще більше. «А раптом догадались?… Пропав я, пропав!…» – з жахом подумав він і неодмінно виказав би себе, коли б Камо не додав:

– Твій скарб, дідусю, це твій характер. І також те, що ти краще за всіх знаєш природу.

– А, це… ти про такий скарб… – полегшено зітхнув старий. – Це, звичайно, скарб немалий. – Потім замислився на мить і раптом запитав: – А справді, ось ви говорите «скарб», я й подумав: що б ви зробили, якби знайшли глечик з золотом?

– Я б збудував електростанцію і за її допомогою підняв воду Севану сюди, на гору, а звідси по каналах спрямував би на поля нашого колгоспу. От би заколосилися наші посіви!… – розмріявся Армен. – Це було б для мене найбільшим щастям.

– А я б купив тисячу телят і збільшив би колгоспну ферму, – сказав Грикор.

– А я б здав золото урядові і попросив би збудувати штук п’ятдесят танків, а мене призначити командиром танкової бригади! – заявив Камо.

Хлопчики із здивуванням помітили, що старого не порадували їхні відповіді, навпаки, він став ще похмурішим.

Повернулись вони в село в доброму гуморі, але в глибині душі у кожного лежало щось тяжке, що затьмарювало їхній життєрадісний настрій. До цього часу вони не знайшли води, а немилосердна посуха тривала…

На початку липня, однак, трапився несподіваний випадок, що відразу звільнив їх від цього тягаря. Але про це потім. Поки що ми подивимось, куди це рушив невгамовний Сето.

КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕТО

Навіть тоді, коли Сето умишляв зле проти ферми, у глибині душі він не міг не відчувати незадоволення своїми вчинками.

Асмік, яка терпляче зносила всі витівки Сето, якось після одного наскоку на ферму змушена була поскаржитись на нього голові колгоспу.

– Дядьку Баграт, вгамуйте Сето! Весь час вештається навколо ферми, сміється, лає мене…

Баграт викликав до себе Сето.

– Знаєш що? – сказав він, суворо дивлячись на нього з-під густих брів. – Я не вчитель, в різних методах виховання не розбираюсь і застосовувати їх до тебе не буду. Я людина військова, я знаю одне – дисципліну! Мій метод – ось він! – Баграт стукнув по столу важким кулаком. – Як ти гадаєш: є влада у нас в селі?… Ану, – звернувся він до секретаря, – напиши прокуророві, що Сето Мартиросян веде боротьбу проти колгоспу… Прямо так і напиши. Я цього хлопця так притисну, що він одразу виправиться…