Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 41

Хлопці, стомлені й розчаровані, стояли біля виритої ями і дивились, як вона поволі наповнюється водою.

Геологи вирішили обстежити протилежний гребінь гори.

– Ну, а ви, – сказав Ашот Степанович хлопцям, – прямо звідси можете повертатися додому.

Це означало, що роботу з ними він сьогодні закінчив і вони вільні.

Хлопці одійшли від джерела і прилягли в затінку скелястого виступу.

Вони були дуже стомлені. Говорити не хотілось, змагав сон.

Так минуло години півтори – дві.

Камо підвівся першим.

– Ходімо, хлопці, нап’ємося води з нашого нового джерела, вмиємось – і додому.

– Ходімо, – згодились товариші.

Вони повернулись до викопаної ними криниці. Вода в ній стала прозорою, світлою і, переливаючись через край, потекла вниз вузенькою срібною стрічкою, виблискуючи на сонці.

До чого ж було приємне стомленій спекою землі ледве чутне дзюрчання струмочка! Армен згадав рибинку, яку він одного разу витяг із сіток і пустив знову в озеро. Так само жадібно, як вона тоді, пила зараз воду і напівмертва трава цього випаленого сонцем схилу… Якби хлопці могли відчути найтонші прояви, викликані водою в рослинах, вони помітили б, як воскресають паростки, як живодайна волога, попадаючи в коріння рослин, піднімається вгору по їхніх стеблинах.

Недалеко від них на камені з’явилась куріпка. Витягнувши шию, вона дивилася на воду.

– Хлопці, адже ми, самі того не знаючи, добули воду для куріпок! – вигукнув Армен.

– Так, навіть для шулік, для соколів, для ворон… – з гіркою іронією додав Грикор.

Камо, насупившись, мовчав. Увечері, коли вони повернулися в село і розповіли дідові Асатуру про джерело, старий мисливець так зрадів, що перецілував по черзі усіх хлопців.

– Ви самі не розумієте, яку велику справу зробили! – вигукнув дід. – Таж ви врятували диких кіз Далі-Дагу!

– Як це «врятували»? – здивувався Камо. – Вони ж не гинуть від спраги? Ти казав, що вони за день можуть пройти сто кілометрів.

– В тому-то й справа, що «можуть»… Проходять – і йдуть від нас зовсім. Ну, а для чого ж тоді жити старому мисливцеві Асатуру, якщо ці схили Далі-Дагу залишаться без таких красивих тварин?

Армен, закоханий у все красиве, відразу зрозумів зміст того, що хотів сказати дід. А Грикор сприйняв його слова по-своєму.

– Звичайно, – сказав він, – дід Асатур може залишитись без шашлику.

– Та хіба ж у шашлику справа, дурню!… Чи бачив ти коли-небудь кіз, як вони одна за одною проходять гребенем гори?… Вам подивитись треба – тоді ви мене зрозумієте. Недаремно ж ашуги[14] у своїх піснях порівнюють красунь з газелями… – говорив старий, яким оволодів поетичний настрій. – Так, Камо, милий, ви велику й добру справу зробили. Молодці! Треба тільки ще грудку кам’яної солі віднести, покласти біля джерела.

– Солі?… Для чого?

– Для того, щоб кози сіль лизали, воду пили і просили для вас у неба довгого життя.

Армену захотілося обняти діда: ну й добрий же дідусь! А досі вони вважали, що дідові на полюванні – тільки б убити дичину.

– Справді, вони, бідненькі, за сіллю зовсім знудились. Раніше я щороку носив і розкладав біля струмків грудки солі, а цього року не поніс. Усі струмки пересохли. «Що ж, – думаю, – полижуть солі, пити схочуть, а пити нічого. Тільки страждатимуть від спраги…» А зараз покласти сіль біля джерела – велике діло. Зараз кози, щоб лизнути солі, ідуть на солончаки до річки Аракс, на кордон Ірану і Туреччини. Правда, там вони не залишаються, повертаються на батьківщину. А що ви думаєте? Нема жодної істоти, у якої б не було батьківщини, – з глибоким переконанням сказав старий. – Ось я й кажу: повертаються. Чи є потреба заради солі переходити сотні кілометрів? Шкода їх…

– Добре, дідусю, зроблю! – пообіцяв Камо. – Ось тільки не знаю, де взяти кам’яної солі. Але знайду неодмінно.

– У нас дома є, я принесу, – охоче запропонував свої послуги Грикор.

– От і добре, – розчулився дід.

Пішли хлопці від діда повеселілі. Тепер вони розуміли, що полювати – це не значить лише вбивати диких тварин, але й турбуватися про них…

Коли Камо наступного ранку з великою грудкою кам’яної солі на плечах з’явився на горі, він побачив куріпок, які юрмилися біля джерела. Вони набирали в дзьобики воду і, ковтаючи її, високо піднімали голову.

Камо усміхнувся. «Просять для нас у неба довгого життя», – згадав він слова діда Асатура.

ЖИТТЯ НАВКОЛО ОАЗИСУ

За кілька днів після того, як біля джерела поклали сіль, дід Асатур покликав хлопців:

– Ходімо до джерела, я вам дещо покажу.

– Що, дідусю? Скажи зараз!

– Ходімо, ходімо, самі побачите.

– Візьмемо Асмік? – запитав Камо.

– Чи піде? У неї сьогодні поганий настрій – кіт вкрав пташеня, – сповістив Армен.

– Кіт?… – обурився старий – Чому ж мені не сказали? Я б з нього шкуру спустив!

– Треба взяти Асмік, хай піде з нами, трохи розважиться, – сказав Камо.

Армен пішов на ферму. Дорогою він зупинився біля ставка, викопаного піонерами. Руда глина на дні ставка потріскалась від спеки: попаде в таку щілину курча і слідів не знайдеш…

«Коли ж він знову наповниться водою? Коли ж знову плаватимуть у ставку наші птахи?» – з сумом подумав Армен.

Асмік була в «дитячій». Одне за одним вона пропускала своїх пташенят через якийсь круглий прилад, звідки вони виходили мокрими, потім виганяла на подвір’я.

– Купаєш? – запитав Армен.

– Ні, це засіб проти паразитів. Птахи весь час сухі, а на сухих паразити дуже розмножуються, – сумно відповіла дівчинка.

– Ходімо з нами на гору, до джерела, яке ми знайшли.

– Джерело?… Вода сюди дійде?

– Ні, це тільки для диких тварин. Ходімо!

***

Опівдні усі дійшли до гребеня гори, з ущелини якого пробивалось кілька низькорослих кущів тернику. Сховавшись за ними, почали обережно спостерігати за тим, що робилось біля джерела.

– Куріпка, куріпка із своїми пташенятами! – по-дитячому радісно вигукнула Асмік і хотіла заплескати в долоні, але Камо вчасно стримав її.

Видовище справді було чудове. Куріпка-мати, перестрибуючи з каменя на камінь, повільно наближалась до джерела. За нею сіренькими пухнастими грудочками котились крихітні куріпки. Напившись, вони дибали слідом за матір’ю і зникали між камінням і сухою травою.

– Хіба можна вбивати такі істоти? – прошепотів Армен.

Дід Асатур підвів голову, сказав спокійно і переконливо:

– Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи ще не вбивав ні дитини, ні матері.

– Але ж мисливець, побачивши дичину, про все забуває! Хіба не так, дідусю? – спитав Камо. – Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні її дитини не вбивав?

– Правду сказати, один раз, в молоді роки, матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею козенятко було. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а козенятко візьму, дома вигодую». Козеняткові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався я тоді, ось як зараз, вистрілив просто в бідну матір – рука б у мене переломилась!… Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А козеня побачило, що мати лягла, подумало, що вона його годувати зібралась. Підбігло, припало до грудей і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, всередині наче вогонь запалав. Повернувся – і додому… Щоб не бачити ні козенятка, ні його вмираючої матері… – на очі у старого набігли сльози, голос затремтів. – Ось відтоді я ні дитини, ні матері не вбиваю, – закінчив він свою розповідь. – Давайте подивимось спочатку, чи знайшли кози воду і сіль.

Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились, він засяяв.

– Знайшли! – зрадів він. – Гляньте, сіль наче відшліфували.

Навколо джерела було багато козячих слідів, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося ні тріщин, ні гострих кінців.