Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 36

– Давненько ти не була в нашої дочки. Пішла б та подивилась, як вона живе.

– І то правда, – згодилася стара Наргіз. – Піду провідаю.

Вона одяглась і пішла, а дід, залишившись на самоті, взяв глечик з водою, ночви, свічку і пішов до хліва. Міцно підперши двері зсередини, він засвітив свічку, витяг із стійла мішок із скарбом і, наливши в ночви води, почав змивати мед, що налип на дорогоцінностях.

Чисто вимиті, вони так блищали, такими райдужними вогниками відливало вправлене в браслети і персні дорогоцінне каміння, що старому на мить здалося, ніби йому сниться якийсь казковий сон.

Шум у дворі змусив його поспішно загасити свічку. Він завмер… Ні, нікого… Напевне, Чамбар пробіг. Від хвилювання у старого перехопило подих: такі скарби!…

Боячись, що може повернутися дружина, він наспіх зібрав усе в мішок, швидко викопав яму в темному кутку хліва і сховав туди скарб.

Вийшовши на подвір’я, дід боязко озирнувся. Ні, нікого не видно. Він замкнув двері хліва, вернувся в хату і, сидячи на тахті, в задумі курив свою люльку.

Дідові думки були зосереджені на знахідці: і радів їй і боявся. Сидів і насторожено прислухався. Здавалося, що ось-ось прийдуть і викриють його крадіжку.

«Але чому крадіжку? Чиє добро я вкрав? – роздумував дід. – Чого я боюсь?…»

Біля дверей почулися кроки. Повернулася Наргіз.

– Що з тобою? Чому ти такий блідий, тремтиш? Захворів? – затурбувалась вона.

– Постели мені, ляжу, – сказав дід і, сопучи, почав роздягатися.

Відтоді колгоспники стали помічати, що дід Асатур посумнішав, зробився роздратованим, уникає людей. Навіть на пасіку не ходить, а з рушницею між колінами просиджує весь час на колгоспному току.

Якось Грикор прибіг до Камо і злякано сказав:

– Дід Асатур збожеволів!

Вони навшпиньках підійшли до току. Сховавшись за ожередом, хлопчики почали стежити за дідом. Старий сидів, витягнувши руки і поперемінно то підіймав, то опускав їх: у нього в долонях був, здавалось, якийсь вантаж, який він зважував. Дідові губи ворушилися, наче він розмовляв сам з собою. При найменшому шумі він злякано озирався.

– Що з ним? – прошепотів Камо.

– Старіє, мабуть, тому, – зробив висновок Грикор.

– Ні, він ще міцний. Тут щось інше… Невже мій старенький дідусь захворів? – і на очах у Камо Грикор вперше побачив сльози.

– Гукнемо.

– Ні, ні… Ходімо!

Днів через два дід Асатур, поманивши до себе Армена, таємниче шепнув йому на вухо:

– Армене, якби ти знайшов золото, що б ти зробив?

– Золото?… Якби я знайшов золото – віддав би його тому, кому воно належить, – не вагаючись, відповів Армен. – А чому ти, дідусю, про це питаєш?

– А кому воно належить?

– Державі, народу!

– Як? – здивувався старий. – Заради золота всі люди ладні одне одному горло перегризти, а ти кажеш – державі?

– У нас заради золота один одному горло не перегризають. Так було в тому, твоєму старому світі, – сказав Армен. – У нас цього нема. Тільки в Америці через долари різні підлості роблять.

– Коли ти знайшов золото, то воно твоє. Для чого ж його віддавати іншому? – обурився старий. Він, здавалося, хотів заглушити в собі другий, справедливий, що заперечував йому, голос.

– Що ж, що знайшов я? Золото – власність держави. Привласнювати його ми не маємо права. Ти сам завжди говориш: «Бережіть честь дідів!» Що це з тобою раптом сталося?… І чого це ти про це завів мову, ніяк не зрозумію!

Старий знітився і, щоб приховати тривогу, закричав на хлопця:

– Не мели дурниць! Бач, цей сосунок надумав мисливця Асатура чесності вчити!

Дід, захвилювавшись, пішов додому. Увійшовши в хлів, він замкнув за собою двері і дістав мішок.

«Ні, треба берегти свою честь… Хлопець каже правду… Я ніколи не робив нічого нечесного і тепер не зроблю!» – сказав він собі і, зваливши мішок на спину, хотів віднести його до сільради. Але ноги не йшли.

Дід поклав мішок, розв’язав його і знову почав перебирати дорогоцінності.

Все своє життя, полюючи по горах за дичиною, мріяв мисливець Асатур: «Ех, де ти, бог знедолених? Допоміг би мені знайти глечик з золотом, дав би пожити трохи по-людському!»

Шістдесят років носив він у серці цю мрію. Ходив по горах, залазив у печери, шукав скарби і, зневірившись, повертався додому з порожніми руками.

В минулому, під впливом оповідань старих людей, він часто бачив сни. «Піди, – говорили йому в снах, – піди туди, де було старе село. Там, біля ярка під каменем, закопано скарб. Відкопай, візьми». Але сільські забобони не допускали здійснити цього: «Якщо підеш, перекинеш камінь, про який тобі сказали уві сні, і знайдеш золото – помре твоя дружина». Бажання знайти золою, однак, пересилювало. Скільки разів, наперекір забобонам, ходив дід Асатур місячними ночами перекидати камінь! Сни не збувалися – золота не було… «Де вже біднякові про щастя думати!» – гірко казав він і йшов ставити пастки на вовків.

Дід згадав свою молодість. Про що тільки він не мріяв, одружившись з дочкою Артина. Щоосені, як тільки випадав сніг, мисливець Асатур весело казав дружині:

– Ну, жінко, тепер ми з тобою заживемо!

– Ах ти, хвалько! Хотіла б я побачити того, хто розбагатів з полювання…

Асатур гарячився:

– А чого, давай полічимо! За шкуру куниці дають три карбованці, так? Уб’ю я за тиждень не менше двох куниць? Уб’ю. За три місяці – а в місяці чотири тижні: це дванадцять тижнів – уб’ю двадцять чотири куниці? Ось тобі вже сімдесят два карбованці. Чого тобі ще треба? Навіть корову купити можна.

Цілу зиму бродив мисливець Асатур по горах, стомлювався, відморожував руки, ноги, але завжди прогадував. За зиму йому вдавалось убити не більше чотирьох – п’яти куниць. За ведмежачі і лисячі шкури давали копійки, а м’ясо вбитих кізок і оленів він, за мисливським звичаєм, роздавав сусідам.

Так усе життя і прожив дід Асатур бідняком. Тільки при Радянській владі зажив він добре, але страх, який зібрався в ньому за пережите голодне півстоліття, не залишав його. Цей страх перед злиднями і жадібність дрібно-власника, які ще знаходили місце десь у куточку його душі, змусили старого тепер скинути мішок з плеч і закопати його глибоко в кутку хліва. «Помираючи, заповім онукам», – вирішив він.

ПРО ЩО РОЗПОВІВ СТАРИЙ ГЛЕЧИК

Дід Асатур знайшов у карасі ціле багатство. Але не менше багатство знайшов у іншому карасі Армен.

Оглядаючи його, він помітив усередині якісь чудернацькі подряпинки. Армен придивився уважніше. Сумнівів не було: чимось гострим на стінці великого, погано обпаленого глечика криво і косо були надряпані якісь літери. Деякі з них були заліплені воском.

Армен збігав по гарячу воду і ретельно відмив і одшкріб глечик усередині. Потім він узяв олівець і папір і старанно перемалював знайдений там напис. Прочитати його він не міг: літери були вірменські, але слів він не зрозумів. Лише одне слово і було йому знайоме – ім’я «Артак».

Армен помчав до Арама Михайловича:

– Я приніс вам листа від полководця Артака, – сказав вій, посміхаючись.

– Що, він вкинув його в поштову скриньку? – засміявся вчитель.

– Ні, в карас.

Учитель довго розглядав скопійований Арменом напис, але теж не міг розібрати всього, про що в ньому говорилося.

– Це, – сказав він, – старовірменська мова.

Арам Михайлович вийняв з шафи словник старовірменської церковної мови і, розбираючи слово за словом, речення за реченням, записував їх на аркуші паперу. Деякі місця напису розшифрувати було важко. Вчитель хмурився, хвилювався, але обличчя його щодалі світлішало і нарешті засяяло задоволеною посмішкою. «Скелі… скелі… – шепотів він, – скелі розкололись і поглинули Велике Джерело… І після… після… поля…»

– Ура! – нарешті закричав він. – Все… Прочитав увесь напис! Слухай, Армене, ось що сказано в ньому… – І Арам Михайлович урочисто прочитав: – «Я, Артак, Севанського краю полководець, народився під нещасливою зіркою. Гора загриміла, земля затряслась, море вийшло з берегів, скелі розкололись і поглинули Велике Джерело. Поля і ниви наші стали пустинею. І прийшов чужоземний загарбник, придушив, знищив мій голодний народ, і ріки крові потекли по всій країні. Нині, оточені ворогами в печерах Чанчакару, очікуємо на милість неба».