Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 33

ПРО ОДНОГО ЗВІРКА, ЛЮБИТЕЛЯ МЕДУ

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Колгоспний пасічник Аршак пішов якось уранці поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера дув морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла віхола. Аршак старанно заткнув соломою всі щілини в сараї і ще раз обійшов його з усіх боків – чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до сарая.

Побачивши поблизу стогів діда Асатура, Аршак помахав йому кашкетом:

– Іди, діду, сюди!… Скажи, чиї це сліди? Яка погань до бджільника унадилась?

Дід схилився над слідами і хмикнув.

– Бач, мед почула!… – загадково промовив він і, увійшовши до сарая, почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

– Ти чого? – суворо запитав дід.

– От справи дивовижні! Куди це я потрапив? – удавано кліпав очима Грикор. – Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?… Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!

– Не плети дурниць! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…

Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в сарай, розламала льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.

– Ось я їй покажу, як мед їсти! – сердився дід. – Піди сповісти моїх левенят. Доженемо – здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!

Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.

– Як же вона собак не злякалася? – запитав Камо.

– Уночі хуртовина була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя! А куниця якраз такі ночі вибирає, – засмучено відповів дід. – І як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля сарая! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!… Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо, любий, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.

…За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду за пазуху, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо й Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла. Уночі випав сніг, і сліди були виразні й чіткі.

Коли вони дійшли до ущелини Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.

– Ху, як багато ходить ця звірюка! – сказав він.

– Та ще й як ходить! – підхопив дід Асатур. – Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла… А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить? Все від пристрасті до меду!… Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? – обернувся він до Грикора. – Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи його, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише вранці вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати… Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.

І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.

Хлопці ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!

– Тепер ти, люба, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, – говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.

– Що нам треба робити? – запитав Грикор.

– Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушу куницю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.

Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати вогонь, стараючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.

– Швидше, швидше затикайте щілини! – заметушився старий.

Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип, кашель. Куниця, не витримавши диму, розметала палаючі газети, вискочила і втекла…

– Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! – розгублено розмахуючи руками, кричав дід. – Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!

Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.

– Ах, проклята, бороду мені обпалила! – сердито бурмотів дід, струшуючи з себе іскри. – Щоб твоя родителька здохла!… А ви чого гав ловите? Треба було за хвіст хапати… Коли б я був молодим, не випустив би.

«Болт… бо-олт… болт!…» – заревів на Гіллі «водяник», неначе сміявся з дідової невдачі.

– На тобі ще й його! – розсердився дід. – Ось я йому зараз покажу, чого вартий мисливець Асатур.

У ті дні на околицях з’явилися вовки, і старий мисливець, на всякий випадок, взяв у голови колгоспу його бойову гвинтівку.

– Шротом її не дістанеш, – сказав старий, – високо забралась. Доведеться з гвинтівки. – Дід зітхнув. – Ех, шкода, старий я став. Треба вистрілити в голову, тоді шкуру не зіпсуєш. Але куди вже мені!… Ану, ти спробуй, – подав дідусь гвинтівку Грикорові.

Грикор зраділо потягнувся за гвинтівкою, але діл, одвівши руку, засміявся:

– Ти що думаєш – я й справді пі на що не здатний, що ти мене замінити можеш?

Грикор сторопів. Рука його так і повисла. Діти, зрозумівши, що дід жартує, розсміялися.

– Якщо помре верблюд, все одно – не носитиме осел його шкури, – загадково сказав дід і, звівши гвинтівку, націлився.

Пролунав постріл, і куниця, ковзнувши по гілках, упала на сніг так тихо, як міг би впасти кинутий на вітер сіро-коричневий жмут вати.

Камо підбіг і підняв звірятко. Він був вражений: куля вибила у куниці тільки два передні зуби. Шкурка, м’яка, ніжна, бархатиста, була непошкоджена.

– От як стріляти треба! – хвалився дід, самовдоволено погладжуючи прикріпленні до архалука значок відмінного стрільця. – Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання?… І в районі знають, який стрілець дід Асатур!

Звірятко було красиве – камінна куниця-білодушка. Її м’яка шкурка була темно-каштанового кольору, на черевці – світлішого відтінку, на шиї – велика біла пляма, хвіст пухнастий. Але в міру того як життя покидало куницю, хутро її втрачало ту красу, яка властива тільки живій істоті.

– Гляньте, в неї вся мордочка в меду, та й на голові скільки прилипло! Дай оближу, – жартував Грикор.

– Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! – обурювався Камо.

– Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує, – запропонував Грикор.

Почувши своє ім’я, Чамбар почав скімлити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.

– Це можна, – погодився старий і вийняв ніж.

Він не розрізав шкуру, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка залишилася цілісінькою, І, коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила.

Дорогою в село Камо запитав діда:

– Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?

– Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван – то я так це й залишу?

Дідова відповідь порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.

Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:

– Візьми, доню, одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.

Асмік почервоніла, але хутру – шовковистому, ніжному – вона була надзвичайно рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:

– Яке ж воно гарне, м’яке…

Камо ладен був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід.