Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 29

І тільки тоді, коли матку знаходили, наказував:

– Ну, тепер щільніше закривайте кошик – і вниз!

Один за одним всі кошики з сотами і бджолами спустили в ущелину.

Спорожнивши «пасіку девів», хлопці вузенькою стежкою пробралися до складу мисливця Каро. Меду тут і справді було багато. Наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.

Потім повернулися в печеру. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над ущелиною.

– Приймайте спадкоємця пташиного царя! – гукнув униз Камо.

Асмік підскакувала з радощів.

– Чому ви так поволі спускаєте? – не тямилась вона з нетерплячки.

Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.

Армен підв’язав клітку до сідла осла.

– Ну, що там у вас? Усе? – гукнув він угору.

– Все. Зараз і ми спустимося, – обізвався Камо.

Роботу закінчили. Арам Михайлович, Камо і Грикор присіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.

Напроти них, по той бік провалля, темною пащею зяяв вхід у печеру, яку називали «Воротами пекла».

Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчасті вершини, виглядали похмуро.

Завивав вітер в ущелинах. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер вщухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав глухий, віддалений шум.

«Чому стогне і крекче гора?» – думав Арам Михайлович. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з’ясувати їхньої причини не міг.

Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі – груба, нерівна, наче вся порізана; нижня – рівна, гладенька, навіть блискуча.

Вгледівшись, Арам Михайлович помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад[10] став тут перед скелею і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…

«Що ж це за смуга загадкова?» – думав учитель.

***

Наступного дня дід Асатур сказав у селі старим:

– Ясно, як божий день: у Чанчакарі ніяких девів нема!

В селі тільки й мови було, що про надзвичайні знахідки дітей. Лише заздрісник Артуш як і раніш був невдоволений і бурмотів на адресу Камо: «Запишався!»

В той же день учитель надіслав до Академії наук Вірменської РСР таку телеграму:

«Професорові Севяну. З печер Чанчакару здобуті у великій кількості речі середньовічного озброєння і хатнього вжитку. Прошу надіслати археологів».

Незвичайні вулики, привезені з Чанчакару, помістили в одному з куточків колгоспної пасіки.

Голова колгоспу Баграт сказав дідові Асатуру:

– Мову диких тварин найкраще за всіх знаєш ти, дідусю. Тобі я і доручаю доглядати за бджолами. Шкоди від них не буде, а користь – безумовна.

Дід Асатур розкрив кошики і випустив бджіл на волю.

Бджоли вилетіли і одразу ж оточили караси.

– Тепер кожна бджола по запаху знайде свій вулик, свою сім’ю, – сказав Арам Михайлович.

Біля відтулин глечиків виникло немало боїв, поки бджоли не розмістилися нарешті у своїх гніздах.

– Чому бджоли вибрали за житла глеки? Невже у наших предків були такі вулики? – запитав Армен Арама Михайловича.

– Твоя здогадка, що люди піднялися в печери по дереву, а потім не змогли звідти вибратися, мені здається вірною. Проте думати, що вони взяли з собою бджіл і тримали їх у глеках, було б помилкою. Просто, коли в печерах не залишилося людей, сім’ї диких бджіл, що роїлися, почали оселятися у таких вигідних квартирах, як ці глечики.

За кілька днів бджоли вже взялися за роботу і літали в поля за нектаром. Грикор учився в діда Асатура доглядати бджіл. Інколи, підстрибуючи на здоровій нозі, він підбігав до огорожі птахоферми і дратував Асмік:

– Ви тільки погляньте на її брудних пташенят!… Ти б краще бджіл розводила, щоб мед давали, солодкий мед!

КАМІНЬ З ПЕРСНЯ ПОЛКОВОДЦЯ АРТАКА

Дід Асатур доглядав свої незліченні вулики-караси, наводячи в них порядок.

Одного разу, вирізуючи ножем старі, почорнілі соти, що прилипли до стінки одного з глечиків, він наткнувся на якусь тверду, обліплену воском грудочку. Зчистивши віск, старий побачив зеленкуватий камінь завбільшки з яєчко ластівки.

«Гарний який! Я подарую його Асмік, утішу дівчинку», – вирішив дід і поклав камінь в кишеню свого архалука[11].

Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.

Дощі останніх днів оживили річку. У ставку було повно прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Вперемішку з ними у ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди на виставку.

До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який дівчинка кидала їм пригорщами.

– Ти подивись, дідусю, що вони роблять! – вигукнула Асмік, побачивши діда. – Подивись, як вони мене оточили – просто як свійські!

– Та вони й справді свої дикі звички забувають… Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, – сказав дід і простягнув Асмік камінь.

– Який гарний! – зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. – Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, я зараз повернуся! – крикнула вона дідусеві.

– Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! – сказала Асмік Арменові.

Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови:

– Це, бува, не смарагд? Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.

Дівчинка злякалася:

– Десятки тисяч?!.

– І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і літери вирізьблені.

– Літери?… Дай гляну! Справді… Що це може бути?

– Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Михайловичу, він скаже, що це таке.

Дівчинка неохоче погодилась.

Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив з радості. Оце відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини – він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.

Затиснувши камінь в кулак, Армен побіг до вчителя.

– Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! Це важлива для науки знахідка. Де ти взяв цей камінь?

– Дід Асатур подарував Асмік.

– Дід – мисливець. Він, мабуть, знайшов його де-небудь у горах.

Армен побіг до старого:

– Дідусю, де ти взяв цей камінь?

– Під порожніми сотами знайшов, у карасі.

– І нічого іншого там не було? – запитав Армен.

– Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.

Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.

– У печерах Чанчакару, безумовно, ховався полководець Артак із своїми людьми. Бо як же міг потрапити туди цей камінь? Це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках, – висловив свій здогад Камо.

– З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, – сказав Армен. – Ми, мабуть, не все там знайшли.

– Так, але всі речі, які ми знайшли, могли належати тільки простим людям. У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, – заперечив Камо.

– Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там – виходить, що там був і Артак. Ось що я думаю.

– Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери Можливо, знайдемо ще якусь річ, – запропонував Камо.