Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 21

– Крім мисливця Каро? – посміхнувся Армен.

– Так, тільки Каро і наважився, за що й був покараний.

– Бідний Каро! – з болем вигукнула Асмік.

– Так, з девами справу мати – це вам не жарти!

– До чого тут деви? – розсердився Камо.

– Як до чого? – обурився дід. – А хто скинув Каро в провалля?

– А хто був з Каро? – запитав Армен.

– Хто?… Нікого не було.

– То хто ж може сказати, що Каро деви скинули, а не сам він упав, через власну необережність?

Дід незадоволено пожував губами:

– Смієтесь?… Ну, погляньте-но сюди – а це чия справа?

Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик, його ручка глибоко врізалася у гілку дерева, неначе зрослася з нею. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.

– Що це, дідусю? – запитав Камо. – Як глечик потрапив туди?

І не встиг дід відповісти, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.

– Куди, внуче?… Не лізь! І до дерева цього, і до глечика не можна доторкатися – проклятенні вони! – захвилювався дід.

Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.

Глечик був старий, зелений від дощів, від сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Мабуть, багато-багато років висів він на цій гілляці.

– Зараз зніму його і кину вам! – гукнув Камо з дерева.

Але зняти глечик не вдалося. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднів ніби шрам від старої рани, що давно зажила.

Камо зліз із дерева.

– Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? – запитав він.

– Я ж сказав – сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудрий був Мукел – земля йому пухом! – все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була засуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого севанського краю багато хто втік у Казах – на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке засуха. Змучені, виснажені голодом люди насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.

З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Коли вона йшла полем, трава шанобливо давала їй дорогу, а квітки перешіптувалися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй своїх пісень. Та ще краще співала вона сама. Коли Каріне починала пісню, все замовкало навколо. Люди називали її гірським соловейком…

Взяла Каріне великий мідний глечик – останнє, що залишилось їй на пам’ять про покійну матір, – спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям. Підбадьорюючи їх ласкавими словами, повела вперед.

Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було жодної краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил, і вона була голодна, а дорога була далека… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.

Наші діди говорили, що там пекло, що там стоїть на вогні великий мідний казан, в якому киплять душі грішників. Це він шумить, вирує і клекоче… А ця дівчина, Каріне, рукою махнула: «Хіба мало чого кажуть. Яке там пекло! В скелі, мабуть, гурчить вода. Піду погляну. Знайду воду і дітей напою, врятую». І ця відважна дівчина взяла глечик і видерлася на Чорні скелі.

«Не ходи, не ходи туди – там пекло!» – кричали услід їй жінки. А Каріне не слухала: смілива була, та й не давали їй спокою діти- пити хотіли, плакали.

А в печері – дев… Побачив дев Каріне, заскреготав зубами:

«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»

«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших дітей, що вмирають… Дозволь, дуже прошу тебе!» – сказала Каріне.

Тоді дев заклацав зубами і зареготав. Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно.

«Ось я зараз покажу тобі воду!… Ти мої таємниці взнати хочеш? Зажди-но, я тебе на поталу орлам віддам!» – заревів на неї дев І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Це йому дуже легко зробити. Захоче – рукою небо дістане.

Жінки, які сиділи під деревом, схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця. На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити – це не в млин!…

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шепотіла схвильовано:

– Яка смілива Каріне, яка добра!…

– Ні, дідусю, про пекло і говорити нема чого. Яке пекло, що це ти вигадав? – похитав головою Армен. – По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Століття тому по нашій країні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, а населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево росло і все вище піднімало глечик. І, коли люди нарешті побачили його, він був уже старий і негодящий, а дуб – високий, як зараз.

– Так воно й було! – весело заплескала в долоні Асмік. – І дев тут ні до чого.

– Як це – ні до чого? А це що? Бачиш, як він розсердився? – І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над Чорними скелями.

Небо, як це часто буває в горах, одразу потемніло, зібралися чорні хмари, загримів грім. Ущелини подесятерили і гулко повторили його.

ПІД СТРІМЧАКАМИ ЧОРНИХ СКЕЛЬ

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони сховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку ущелини по Чорних скелях виступало кілька паралельних довгих карнизів, ніби зморшки на лобі у старої людини.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

– Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

– Стежечка ця посередині скелі обривається. А он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів.

– Ну, тоді за мною! – скомандував Камо і легко, як дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним рушили Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

– Не йдіть, діти, потрапите чортам у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? – з переляку закричав дід і побіг вперед, намагаючись зупинити дітей.

– Дідусю, ти межу переступив, межу! – вдаючи переляканого, підвів руки Грикор.

Всі засміялися.

Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його дрижали, і він міг лише вигукнути услід дітям:

– Вниз не дивіться – голова запаморочиться! Не дивіться вниз!

Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки зустрічалося багато впадин і печер – притулків диких кіз.

Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх: ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.

Асмік перелякалася:

– У мене серце мало не вискочило!

– Нога моя, негідниця, заважає, – сумно виправдувався Грикор.

– Іди обережніше, – просила його Асмік. – А то за ручку поведу.

Що далі вони йшли, то вужчою ставала ущелина. Чорні скелі і скелі Чанчакару все зближалися і нарешті майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий – руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.

Діти зупинились і прислухалися.

З глибини Чорних скель до них долинали дивні звуки, справді схожі на глухий стогін, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.