Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 23

Євген видобув аркуш з телефонами, прізвищами й адресами, пробіг по ньому очима – відновив у пам’яті почерк.

З приймальні вийшов невисокий чоловік років сорока п’яти в сірому костюмі, кругловидий, біляве волосся зачесане назад. Ступав твердо, впевнено, тримався прямо. Вгадувалась військова виправка. Чомусь часто у кадрах працюють офіцери запасу. В короткопалій руці чоловік тримав кілька сірих книжечок. Мабуть, звик до чіткості й точності в армії, тому відповідальна робота з документами йому до душі.

Вихованець, глипнувши на Тополюка, почав одмикати кабінет.

– Я до вас, Олександре Лаврентійовичу.

– На таксі вакансій нема, – сказав приємним баритоном.

– У мене інша спеціальність.

– Тоді заходь, – від кадровика ледь чутно пахло «Шипром».

Невеличкий кабінет, вікно загратоване, в кутку рудий сейф, на ньому графин з водою, стіл, телефон, три стільці під стіною, шафа і вішалка. Вихованець поклав у сейф трудові книжки, сів за стіл, кивнув Тополюку на стілець.

– То яка у тебе спеціальність? – І подивився на його руки.

– Я з карного розшуку, – відповів Євген без хизування й подав посвідчення, знаючи, що обов’язково попросить його показати.

– Гм, – ворухнув пшеничними бровами Вихованець, уважно прочитав посвідчення й повернув Тополюку. – Я вас слухаю, капітане.

– Мені треба переглянути особисті справи диспетчерів.

– Диспетчерів? Але ж вони не їздять…

– Саме їх, Олександре Лаврентійовичу.

– Гаразд. Зараз принесу.

Авжеж, він здивувався, бо на АТП «герої» майже всіх надзвичайних подій водії, і ними в першу чергу цікавляться працівники міліції. Одначе Вихованець тактовний: не запитав, у якій справі. Напевно, звик до відвідин Тополюкових колег. Таксисти народ неспокійний, транспорт – постійна небезпека… Ах, Євгене, не дури себе, міркуваннями не погамувати хвилювання, не відвернути уваги від головного. І настрій кепський, наче вже зазнав невдачі. А все через відголосся сну: в ямі три білі постаті…

Повернувся Вихованець зі стосиком білих папок. Поклав їх на стіл. Небагато.

– Прошу, капітане, – показав рукою на свій стілець за столом.

– Спасибі. Я ось тут, на підвіконні…

Євген переклав папки на підвіконня, присунув стілець.

На першій, що зверху, папці гарно виведено фіолетовим чорнилом: «Орєхова Валентина Олексіївна». Ну, може, пощастить. Розгорнув: особовий лист з фотокарткою, автобіографія… Ні, почерк не той. Наступна – «Гуменчук Антоніна Іллівна». Ні. «Щаслива Валерія Адамівна». Хм, Щаслива! Ні… Знову жінка. Все жінки… Євген переглянув більше половини справ – і безрезультатно. Він уже почав потроху нервувати.

Зітхнувши, взяв папку. «Заворотний Леонід Сергійович». Відкрив, і йому перехопило подих. Невже знайшов? Почерк розгонистий, літери «б», «ц» і «щ» з характерними подвійними хвостиками. Щоб остаточно переконатися, витяг з кишені записку, поклав поруч… Він! Безсумнівно! Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження, закінчив 10 класів, навчався в школі водіїв ДТСААФ, служив у армії, мав 2-й клас, працював на «швидкій», батько – шофер, мати – муляр, домашня адреса: вулиця Малиновського, 10.

Фотокартка: пишне волосся, трохи видовжене обличчя, широкі брови, уважний погляд ледь примружених очей, міцна шия, симпатична родимка на лівій щоці під оком, губи повні, тонкий прямий ніс. Кривий чи?… Тополюк глянув на Вихованця – працював над наказом: писав і закреслював, торкався лоба кінчиком білої кулькової ручки і знову писав.

– Олександре Лаврентійовичу, – Євген закрив папку, – до вас кілька запитань.

– Задавайте, – звів голову.

– Чому Заворотний працює диспетчером?

– А, Заворотний, – кадровик сумно похитав головою. – Він раніше був таксистом, і непоганим, та трапилося з ним нещастя: зламали якісь хулігани йому ногу і порвали сухожилля.

– І зараз ходить з ціпочком?

– Еге, з ціпочком.

– Коли це сталося?

– У січні цього року.

– Знайшли хуліганів?

– На жаль, капітане, ваші колеги теж працюють з проколами. Скалічили хлопця бандити. І якого хлопця! Без нього наш танцювальний ансамбль занепав. Чув, що й дівчина, з якою він мав одружитися, покинула його. Шкода Леоніда.

У Тополюка ледве не вихопилося: «Знайдемо хуліганів!», але стримався, хоч і здогадувався, від кого постраждав таксист. Не любив давати обіцянок, поки не зібрані прямі докази і незаперечні факти. Він попросив Вихованця дізнатися про роботу Заворотного 16-го і 20-го травня і на якій той сьогодні зміні. Кадровик взявся за телефон. А Євгенові вже не сиділося в кабінеті. Таємничий Кривий став реальною людиною.

– Слухайте, капітане: 16-го Леонід працював з 16.00 до 24.00, 20-го – з 8.00 до 16.00, сьогодні теж з восьмої ранку, – повідомив Вихованець.

– Він зараз тут, в центральній диспетчерській?

– Ні. У нас, крім центральної, є два пункти: на залізничному вокзалі й автостанції. Заворотний на вокзалі.

Тополюк подякував Олександру Лаврентійовичу і попросив нікому не казати про їхню розмову. Євгенові нетерпеливилося повідомити добру звістку Бухову, тому він зателефонував з найближчого автомата.

– Привіт, Денисе.

– А, ти, Євгене, – зраділо озвався слідчий. – Сиджу, мов на черені. Ну, що там?

– Є, як і думали, серед диспетчерів. Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження.

– Нарешті. Бачив його?

– Ні. Він зараз на зміні до 16.00. Тільки фото на анкеті. Подивись у коричневий зошит, чи не «тренувалися рейдери» в січні.

– Хвилиночку… – чув, Денис висунув шухляду, зашарудів папером – гортав. – Ага, ось: 5 січня на вулиці Малиновського. Почав Апостол, але не зборов хлопця, підключився Шейх – теж не здолали, поки не встряв Бірон.

– Значить, вони зламали йому ногу й порвали сухожилля.

– Н-да, троє проти одного… Я оце читаю на них характеристики. Зразкові учні, кожного хоч представляй до нагороди. Їхнє викриття для вчителів і батьків наче бомба. Яка ганьба!

– Двом уже байдуже, – гірко зауважив Тополюк. – Коли привезти тобі Заворотного?

– Після зміни. До того часу я підготуюся до зустрічі.

– До речі, Денисе, він 16-го працював з 16.00, а 20-го з восьмої ранку.

– Виходить, в години загибелі Шейха і Бірона не був на зміні, – відразу зметикував слідчий. – Все збігається, ніби хтось навмисно підтасовує факти.

– Це мене теж насторожує.

– Розберемось, Євгене. Через… шість годин ми або на коні білому, або під конем, – не дуже впевнено закінчив Бухов і квапливо, поки Тополюк не поклав трубки, додав: – Ледве не забув. Експертиза виявила у ямках біля схованки частки гуми. Вони ідентичні тим, що на сорочці Шейха. А в тайнику, в землі, частки срібла. Ти мене зрозумів?

– Про гуму – так. Але срібло… – капітан розчаровано зітхнув, бо думав – там ховали золоті імперіали.

Шість годин… За цей час Євген навідався в травматологічний пункт при 2-й міській лікарні і в реєстраційному журналі відшукав запис. Він підтвердив слова кадровика і «рейдінформбюро»: дійсно 5-го січня о 21.30 швидка медична допомога привезла гр. Заворотного Л.С., 26 років, таксиста, у важкому стані – з переломом лівої ноги в коліні й порваним сухожиллям стопи. Зі слів хворого травму заподіяли хулігани.

На коліно йому наклали гіпс й одразу відвезли у відділення, де хірург Янчук Б.В. зробив операцію – підшив сухожилля. Тополюк зустрівся з Янчуком, побалакав з ним, переглянув історію хвороби Заворотного.

Хірург його пам’ятав, бо пролежав таксист більше двох місяців. Виписався, але нога не згиналася. Медицина нічого не могла вдіяти. Надто важкий випадок.

Головний лікар сповістив райвідділ міліції про подію, і до Заворотного кілька разів приходив лейтенант, розпитував, записував… А що далі – хірург не знав: чи розшукали тих хуліганів, чи ні. Йому було шкода хлопця.

19

Ще здалеку, коли під’їжджав до привокзальної площі, Тополюк помітив диспетчерську – невеличку сіру будку. Вона тулилася на краю тротуару між двома невисокими тутовими деревцями. Поруч диспетчерської низкою вишикувались таксі. Водії стовбичили поміж машинами, теревенили. На площу безперервно прибували тролейбуси, автобуси, снували люди з валізами і клунками. Навколо гамірно і чадно від бензинових вихлопів.