Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 20

– Іване Петровичу, – звернувся Бухов до Голосова, – візьміть ямку на спектральний аналіз на предмет гуми.

– Хм, ви вважаєте?… – експерт звів голову й уважно зиркнув на слідчого.

Голосов здогадався, що мав на увазі Бухов, бо досліджував чорну смугу на сорочці Шейченка. Він перевірив кишені джинсів: кілька срібних монет і три ключі на брелоці.

Поміж дерев замиготіли дві білі постаті й синя сорочка- санітари з ношами і сержант Черняк. Поклали Біронського, накрили простирадлом. Молодець, Петро, прийшов з ними: показав дорогу і допоміг нести. Забрали, й наче тут ніхто не лежав і нічого не трапилося, тільки прим’ята трава… Присутні пожвавішали, почали голосніше розмовляти. І так завжди: смерть пригнічувала навіть людей, які не раз стикалися з нею.

Євгенові здалося, брила старого черепашнику ніби трохи зсунута вбік і нещільно притулена до схилу пагорба. Раніше вона справляла враження важкого, непорушного каменя. Євген ступив до черепашнику, прискіпливо обдивився його. Праворуч, вздовж по краю, – бліда смужка трави, мов паростки бараболі в льосі.

Постривай! Це ж її!… Він встромив пальці в глибоку виямку й потяг на себе брилу. Вона на диво легко піддалася, й під нею зачорнів продовгуватий отвір. Євгену хтось гаряче задихав у потилицю. Озирнувся – Бухов. Підійшли Носаківський, Польовий, експерти, кінолог Власенко.

– Ну, ти даєш, Євгене! – прошепотів захоплено Денис. – Всі товчемось, і ніхто… Як же ти здогадався?

– Я тут був у суботу, бачив брилу, а зараз здалось… – він зніяковів від загальної уваги.

– Треба обстежити, – сказав Носаківський. – Може, має відношення до справи.

– Дозвольте, я пошлю Факела, – запропонував Власенко. – Хай спершу він. Застрахуємося від несподіванок.

Факел, грудастий собака з чорною спиною і рудими підпалинами на боках, шмигонув в отвір. Всі прислухались… Минуло не більше хвилини, і собака поволі виліз назовні, крутнув хвостом, мовляв, все гаразд – нема чого боятися. Експерти з чемоданчиками і ліхтариками протислися в отвір.

– Бухов і Тополюк! – гукнув їх полковник Польовий.

Вони підійшли. Прокурор Носаківський співчутливо глянув на них.

– Вже друге вбивство, – сказав багатозначно, теж не вірячи у нещасний випадок із Шейченком. – Ми тут обговорили з полковником ситуацію. Чи не варто, Денисе Єгоровичу, створити бригаду? Мабуть, удвох важко провадити розслідування?

– Справді, знайти Кривого серед сотень тисяч жителів міста нам над силу, – погодився слідчий.

– А якщо він не місцевий? – зауважив Польовий, промовисто мружачи карі очі.

– Тоді б його затримали на якомусь вокзалі: автобусному, залізничному або в аеропорту чи на постах ДАІ, – відповів Тополюк. – Адже орієнтировки на нього мають всі наші працівники.

– Слушно, – погодився полковник.

Носаківський і Польовий знали про перипетії розслідування. Безумовно, їх стурбувало вбивство одного з товаришів Шейченка. Бухову і Тополюку нетерпеливилося чимшвидше натрапити на слід Кривого, зустрітися з ним віч-на-віч. Свідчення Римми Полякової і Михайла Чикирди викликали занепокоєння і тривогу. Євген остаточно переконався, і смерть Біронського довела – трійцю переслідували. За що?

– Значить, на черзі Апостолов, – роздумливо сказав Носаківський. – Або зводять з ними якісь рахунки, або прибирають як свідків, небажаних, звичайно.

– За розвитком подій – ніби так, – озвався Бухов.

– Треба попередити хлопчину, – порадив Польовий. – Нехай не потикається вечорами на вулицю.

– Зробимо, – пообіцяв Денис.

З отвору висунувся експерт Голосов, махнув рукою. Тополюк вільно, хоча й боком, увійшов усередину й обережно, боячись вдаритися головою, випростався. Очі призвичаїлись до напівтемряви. Під ногами підлога, вимощена червоними квадратними плитками, стіни і склеписта стеля викладені з червоної цегли. Вглибині, кроків за десять від входу, на стіні жовта тьмяна пляма світла і чорні, рухливі тіні постатей. Він упевнено рушив уперед і за кілька секунд вперся в тупик, вірніше – у завал із каміння і землі.

Ліворуч, звідки падало примарне світло, у грубій стіні зяяла велика дірка. Долинали голоси. Зігнувшись, Євген проліз у неї і опинився в доволі просторій, сухій кімнаті. Випростався, оглянув її: до стелі метрів зо два з половиною, стіни цегляні, підлога з чорних плит, у кутку круглий стіл з вигнутими ніжками, справжня софа, чотири крісла, комод. Дерево темне, старе і меблі наче з музею: різьблені ніжки – лев’ячі лапи, грона винограду й листя.

На стіні, напроти стола, прикріплено фару. Кімната густо обклеєна вирізками із журналів: різні групи ансамблів хард-року, спортсменів. На комоді свічник на три свічки у вигляді фігури німфи з піднятими руками, праворуч – гасова лампа, три пляшки з-під шампанського. Під столом акумулятор. Не відчувалося ні задухи, ні запаху плісняви, як у льосі чи підвалі.

– І що ви тут, Іване Петровичу, виявили цікавого? – запитав експерта Носаківський.

– Багато пальчиків і ось це, – він підняв за ріжок целофанову торбину, напхану хутром. – Чоловічі шапки. І ще… – Голосов обвів усіх хитрим поглядом. – Тайник. А де він, га?

– Ну-ну, Іване Петровичу, не примушуйте нас обстукувати стіни і повзати по підлозі, – посміхнувся Польовий.

– А ви коло нього стоїте, – сказав експерт і, ступивши до полковника, підняв дротиком у підлозі плитку.

Справді тайник: акуратно видовбана яма сантиметрів п’ятдесят завглибшки. Порожня, тільки на земляному дні відбиток кружальця.

Тополюк здогадувався, що вони виявили таємне пристанище Шейченка, Біронського і Апостолова. Але як ті натрапили на цю давню схованку? Що в тому коричневому зошиті, знайденому під паском у Біронського? Чи не за ним він приходив? І саме після похорону і допиту.

Невдовзі вони вибралися надвір. Євген примружився від сліпучого сонячного світла.

– Тут ніхто не вештався? – звернувся Польовий до Власенка, що сам залишався на варті.

– Ніхто.

Вони ретельно припасували брилу черепашнику до отвору.

– Іване Петровичу, коли дасте нам результати? – запитав експерта Бухов.

– До 18.00, проте не всі. У мене нема зразка почерку Шейченка.

– Дістанемо.

Стежкою рушили до машин. Попереду, між стовбурами дубів, замиготіла постать – біла майка, сині штани, скуйовджене волосся. Чоловік біг спотикаючись. Батько Біронського. Євген зціпив зуби. Хто йому сказав?

– Та жінка впізнала Ігоря, – пошепки мовив слідчий.

– Де він?!. Де?!. – закричав Біронський, дивлячись безтямними очима, і, знесилено вчепившись у стовбур, у відчаї запричитав: – Ні, неправда, неправда… Він живий, живий наш Ігорок…

Бухов залишився з ним.

17

Того дня трапилося ще кілька подій.

Передусім Тополюк навідався до Апостолова. Оскільки була ще тільки восьма, сподівався застати Аркадія вдома.

У дворі полюднішало. Мешканці поспішали на роботу, вели, несли і везли у візочках заспану малечу до дитсадків.

Відразу в під’їзді Євген почув музику. Чим вище підіймався, тим вона голоснішала. Знайома мелодія і голоси. Атож, ансамбль «Кісс» і несамовитий Пол Стенлі. Напевне, Аркадій увімкнув магнітофон на повну потужність. Ось і четвертий поверх, двері квартири № 57. Крізь них рвався хард-рок. Євген не заздрив сусідам Дпостолових.

Він натис на кнопку дзвінка. Дарма. Штовхнув двері – відчинились, і він переступив поріг. Квартира наче двигтіла від року, хоч затуляй вуха. Зазирнув на кухню – нікого. У вітальні ні батька, ні матері. Музика виривалася з кімнати Аркадія. А раптом?… Вистежив, коли батьки пішли на роботу, відімкнув, нишком забрався і, як Ігоря Біронського, тільки в рідній домівці… Тополюку зробилося зле. Він метнувся до кімнати.

Ох… Аркадій в самих трусах вправлявся з гантелями. Гримів магнітофон. Юнак застиг з піднятими руками, витріщившись на оперуповноваженого. Євген вимкнув магнітофон, і запала тиша. Сів на стілець.

– Де твої батьки?

– Вже на роботі, – Аркадій поволі опустив руки, його жилаве тіло лоснилося від поту.