Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 14

– Одягайся, дзвонила Лашко. Мати Віталія приїхала о 15.00, – сказав Денис і сів на стілець. – Людмила зробила їй укол – ввела камфору, димедрол… Ти сьогодні загорав?

– А що вона непритомніла? – запитав Дениса.

– Ні, але їй дуже погано. З Надійкою пляжився?

– З нею з нею… – буркнув Тополюк.

– А ми ніяк не вирвемося з Тетяною, – з жалем сказав слідчий.

Поки спускалися сходами, Євген мимохіть думав про наслідки їхнього відвідування матері Віталія. Що нового вони долучать до відомих фактів?

Біля під’їзду гуртожитку стояв «Москвич». Вони рушили на проспект Миру. З важким людським горем невдовзі доведеться їм зіткнутися, і намагалися не думати про нього. Пусте: обманювали самих себе, позаяк тривожне очікування зустрічі з матір’ю Віталія не щезало. Воно сиділо у них в душі, мов наляканий птах у гнізді, щомиті готове зринути стримуваним розпачливим співчуттям. Хай йому грець! Євген досі не міг змиритися з чужою бідою.

Поминули старий цвинтар, обгороджений невисоким парканом із сірих плит, де торік наркомани у фамільному склепі купця Гавури влаштували собі «малину». Тоді вони з Буховим добряче попрацювали і надвечір знайшли і затримали їх. За чотири роки, відколи перевели Євгена в обласний центр, у нього з’явилися тут особисті пам’ятні місця, пов’язані з розшуком і різними справами, небезпечними зустрічами і засідками.

Ось і критий ринок «Колос», платна автостоянка й перші будинки проспекту Миру. Бухов повернув «Москвич» у двір.

– Зараз почнеться… – зітхнув.

На сходах Євген мимохідь подивився на стіну, на місце, де намальоване таємниче R, пронизане ламаною блискавкою. Знака не було! Замість нього – сіра пляма штукатурки. Очевидно, хтось його зішкріб.

– Денисе, ти помітив?

– Що? – слідчий озирнувся спиняючись. Тополюк показав на сіру пляму. Бухов здивовано звів брови – Хм. Чия ж це робота? Прибиральниці? Бірона з Апостолом?

– Можливо, їхня. Наче замітають сліди. Чого вони злякалися? Нагінки за ламану блискавку?

– Сумніваюсь, – неголосно відповів Денис. – R і рейдери… Напевне за тим щось криється. Чи знищені знаки на їхніх партах, у решті під’їздів?

Дісталися майданчика п’ятого поверху. Тихо. Слідчий тільки підніс руку до дзвінка квартири № 45 – і відчинилися двері, мовби за ними стежили у вічко. В коридорі стояла медсестра Лашко, заплакана, зодягнута в чорні спідницю і блузку.

– Заходьте. Я вас бачила з балкона, – мовила тремтячим, уривчастим голосом.

Вони мовчки привіталися з нею.

– Як почувається Віра Михайлівна? – запитав слідчий.

– Тримається… на ліках. Я попередила її про ваш прихід.

– Спасибі, Людмило Гнатівно, – подякував їй Бухов.

– Ще хтось є у квартирі? – поцікавився Тополюк.

– Співробітниця Віри Михайлівни – Марія Тарасівна, – Лашко сумно дивилася на них, склавши руки на грудях. – Приходили вчителі, учні зі школи…

Вони ступили до вітальні несміливо, наче у чомусь завинили. Небіжчика не було, але Євген підсвідомо відчував його присутність. На дивані, на якому лежала біла прим’ята подушка, сиділо дві жінки. Євген відразу здогадався, хто з них Шейченко: по очах, переповнених відчаєм і невимовною тугою, по губах, зсудомлених скорботою, і мовби неживих руках, що покоїлись у пелені чорної сукні. Та й уся її постать ніби здрібніла, ніби мати прагла стати маленькою.

– Товариші з прокуратури й міліції, – відрекомендувала їх Лашко. – Я вам казала про них, Віро Михайлівно.

Шейченко змученими очима поглянула на них, ворухнула сухими губами. Євген оглянув вітальню: сервант, трюмо, завішене чорною хустиною, зупинений настільний годинник, шафа, стіл і стільці, телевізор… Ліворуч, за сірими лляними портьєрами, вигаптуваними соковитими квітами, біліли двері до сусідньої кімнати. О, велике фото: батько, мати і посередині син – Віталик, у матросці, очі широко розплющені від подиву. Йому років сім – вісім.

– Віро Михайлівно, вибачте, але нам необхідно побалакати з вами, – прохально звернувся до Шейченко Бухов, теж безпомилково визначивши матір Віталія. – Така у нас робота.

– Я розумію, – ледь чутно сказала вона. – Ви сідайте.

Бухов явно не наважувався розпочати розмову. Усім було нелегко. Не скоро в цій хаті розвіється смуток, та і чи взагалі розвіється.

Поволі, слово за словом, обережно, не викликаючи у Шейченко ніякої підозри, Бухов і Тополюк розпитали її про друзів і товаришів сина, куди він ходив, з ким зустрічався, як вчився і поводився, чи не здибала вона кривого на ногу з ціпком хлопця, високого, чорнявого; скільки давала грошей Віталію, чи не було у нього недоброзичливців.

Згадуючи сина, Шейченко ніби забувала про його загибель і говорила мов про живого. її очі сухо блищали, і вона не зводила погляду з фотокартки.

– Віро Михайлівно, Віталій часом не отримував листів, телеграм, листівок? – запитав слідчий.

– Ні. І від кого? Може, коли я на роботі…

– А він не залишив записки?

– Записки? – Шейченко важко глянула на Дениса. – Якої? І навіщо йому писати? Кому?

– Ви подивіться, пошукайте, це дуже важливо.

– Я… я не заходила в його кімнату. Мені… мені там усе… – у неї засіпались губи. – Нехай вам Людмила… Людо, покажи.

Лашко неохоче звелася, ступила до дверей за сірими лляними портьєрами. Кімнату освітлювало призахідне сонце. Вона точнісінько така, як у Бірона і Апостола, і схожа обстановка: односпальне ліжко з дерев’яними бильцями, над ним килимок, поруч однотумбовий стіл з купою касет, поруч маленький столик з магнітофоном. На стіні книжкова полиця, де теж касети, пошарпані закордонні журнали, зверху – спортивні кубки, навколо вирізки джазових і рокових кумирів, золоті, срібні й бронзові медалі на стрічках за призові місця у змаганнях, під ліжком гантелі, на бильцях двох стільців штани, сорочки, легкі куртки…

На столі й на полиці серед журналів і касет не було ні листів, ні телеграм, ні листівок. Лашко вийняла одну шухляду. У ній підручники і зошити. Слідчий і капітан переглянули їх.

– Віталій грав на гітарі? – запитав Тополюк Людмилу.

– Погано: умів лише брати акорди ритму.

Людмила дістала другу шухляду. Теж підручники, зошити, самовчитель гри на гітарі. У третій, останній шухляді поламані касети, коричневі куделі порваної вузької плівки, деталі до магнітофона, клапті порізаних сторінок із журналів. Слідчий почав перебирати той мотлох і серед нього знайшов синій блокнот з алфавітом. На його першій сторінці буква R, пронизана ламаною блискавкою, далі – слова «Марго», «Варвар», «Мофа», «Їжак», «Крас», «Кулька», «Колба» і проти них номери телефонів, назви вулиць, номери будинків, квартир. Євген багатозначно перезирнувся з Денисом.

Тополюк виклав із шухляди на стіл увесь непотріб. Дно застелене старою газетою, й більше нічого вартого уваги. За виробленою звичкою Євген підняв ріжок газети подивитися, чи під нею чогось нема, і вражено закляк. Не лише він, а й слідчий і Лашко теж круглими очима втупились в шухляду! І було чого: під газетою лежали купюри вартістю сто і п’ятдесят карбованців! Оце знахідка!

– Господи, скільки грошей! – злякано прошепотіла Лашко. – Чиї вони? Невже Віталія?

Слідчий пішов у вітальню.

З’явилася Віра Михайлівна, за нею її співробітниця і Денис. Тужливий погляд телефоністки наткнувся на шухляду, й нараз мати вклякла на місці. У Марії Тарасівни витяглося лице…

– Чиї це гроші? – злякано запитала Шейченко сполотнілими губами, ну достоту як нещодавно Людмила. – Чого в шухляді?

– Вони були тут, – відповіла медсестра. – А хіба ви?…

– Тут? У Віталієвому столі? – недовірливо запитала.

– В столі, – підтвердив слідчий. – І ви не знаєте, звідки взялися? Хто їх сюди поклав?

– Я… я вперше бачу… – І знеможено сіла на ліжко. – Боже, ще якісь гроші… Віталик ніколи мені про них… Де він їх узяв?

– Коли ви купили йому магнітофон? – звернувся Тополюк до Шейченко.

– Не купляла, нема за що. Дав йому пограти Аркадій.

– Апостолов сам вам казав?

– І він, і Віталик.