Ловці манекенів - Тимчук Віктор - Страница 11

9

З тренером Кондруком Тополюк зустрівся на стадіоні в парку культури і відпочинку. Він проводив заняття з молодшою групою дзюдоїстів. Василь Львович виявився невисоким, оцупкуватим сорокалітнім чоловіком з голеною – «під Котовського» – головою, одягнутий в синій спортивний костюм.

Вони сиділи на лавці. На очі тренера навернулися сльози. Він уже знав про загибель Шейченка – дзвонили зі школи. Був пригнічений смертю свого вихованця. Розповів, що прийшов Віталій у секцію дзюдо одинадцятилітнім хлопчиком, невдовзі після похорону батька. Вірніше, привела його мати, напевне, не хотіла залишати сина самого і без чоловічого нагляду.

Спочатку, десь з півроку, Віталій тримався серед ровесників відлюдькувато, завжди був сумний і наче зосереджений на якихось своїх невеселих думках. Мабуть, переживав утрату батька. Та поступово (все ж дитина!) біль притлумився, хлопчик немов ожив. Потоваришував з Біронським і Апостоловим – стали просто нерозлийвода. Сумлінно ставився до занять, міцнів фізично.

Звик до нього Кондрук, ніби до рідного сина. Відтоді багато дітей відсіялось, а Віталій, Ігор і Аркадій не кидали спорту – завзято й вперто тренувалися в секції. Спершу вибороли треті юнацькі розряди, потім – другі, а в дев’ятому класі всі троє отримали перші. Перспективні хлопчики. І вчилися добре, слухняні, не бешкетували, як іноді трапляється, аби показати свою силу і прийоми. Ні, цього не було. І не порушували режиму: не курили, не вживали спиртного. Правда, захоплювалися західною музикою, але хто тепер з молодих нею не захоплюється?

Євген уважно слухав тренера. А коли Василь Львович замовк, поцікавився, чи не помітив він останнім часом у трійці якихось змін. Попервах Кондрук знизав плечима, мовляв, про які зміни мова. Та за кілька хвилин по задумі невпевнено, з сумнівом повідомив (так йому здавалося) про появу в Шейченка… Василь Львович затнувся, підбираючи слово, і сказав: «Ніби внутрішньої зухвалості чи відчуття зверхності, власної прихованої значимості». Однак відвертих проявів не спостерігав, хіба що в його очах іноді помічав глузливість. Втім, зауважив тренер, це ж невеликий гріх для молодості.

Не бачив Кондрук ні в спортзалі, ні поблизу на вулиці ані високого чорнявого хлопця, кульгавого, з паличкою, ані коштовностей чи грошей у Віталія. Наприкінці, прощаючись, він затримав Євгенову долоню і, дивлячись твердо в очі, переконано мовив:

– Аж ніяк не вірю у нещасний випадок. Віталій не боявся висоти, був спритним, тренованим, ніколи у нього не паморочилась голова. Тільки не розумію: навіщо сидів на підвіконні?

Тополюк не відповів, щоб не закидали докорів Рим-мі Поляковій. Сподівався: Бірон і Апостол теж мовчатимуть.

10

Кафе «Дружба» містилося на проспекті Леніна. Воно далі від відділення міліції, тому Євген частіше обідав у «Світанку». Він передбачив вірно: після перерви в кафе всього кілька відвідувачів. Під стелею крутився великий вентилятор, однак прохолоди не давав – молов задушливе повітря з пахощами кухні.

Тополюк взяв зелений борщ, гуляш з макаронами і лимонний напій, сів біля вікна, запнутого рожевою гардиною. Обідаючи, розглядав кафе: зала продовгувата, заставлена коричневими столиками, на стіні напроти входу мозаїчне панно – юнак і дівчина взялися за руки, під ним музичний автомат, коло дверей буфет (з-за вітрини визирала голова буфетниці в білій намітці). Увечері тут, мабуть, затишно і весело. Шкода, він раніше сюди не заходив. Можливо, й побачив би тут трійцю. Втім, чи вони справді навідувались у «Дружбу»?

Лимонний напій запашний і кислуватий, з присмаком цитринової скоринки. Євген смакував ним, заздрісно поглядаючи на засмаглих дівчат у квітчастих ситцевих платтях, які з насолодою пили мінеральну воду. Очевидно, щойно з пляжу, бо волосся мокре. Коли ж і він позагоряє з Надією? Торік за ціле літо вдалося лише тричі посмажитися досхочу. А відпустка випала у жовтні. Поїхав до матері у Крайгород, викопав картоплю, заготовив на зиму дров. І цього року доведеться відпочивати восени. Хто ж їй допоможе?

Ну от, пообідав. Попрямував у буфет. Розморена духотою молода жінка з довгастим обличчям і яскраво нафарбованими губами сонними, невиразними очима дивилася на Тополюка. Євген привітався – буфетниця важко кивнула, назвав себе – і дрімота щезла з її лиця. Жінка встала, обсмикнула халат й осмисленим поглядом очікувально втупилася в капітана.

– Ваше прізвище, будь ласка? – запитав її.

– Макашина Поліна Никодимівна. А я вас знаю, – грайливо вигнула насурмлену брову.

– Звідки? Щось я не пригадую…

– Ви часто обідали у «Світанку», а я там до листопада працювала на касі. А раз були ввечері з гарною дівчиною.

Євген зніяковів. Вона бачила його з Надійкою. Вони тоді забігли повечеряти перед кіно.

– Вірно, – він здивувався такій пам’ятливості. А сам він не звернув уваги на неї: сидить касир, натискає на клавіші, дає решту… Нічого примітного. Подав їй три фотокартки. – Скажіть, будь ласка, чи відвідували кафе ці особи?

Буфетниця уважно переглянула знімки, ворушачи губами і бровами, ніби безгучно жваво розмовляла. Звела очі на капітана.

– Авжеж, наші суботники, – відповіла з усмішкою.

– Суботники?! Ваші?! – вражено витріщився на Макашину.

– Ой!… – і буфетниця затулила рота долонею, щоб не засміятися. – Ви ж подумали… Ми так називаємо щосуботніх завсідників.

Євген справді подумав: Шейха, Бірона і Апостола втягли до секти суботників. Однак Римма Полякова вказала на вірний слід – трійця відвідувала кафе.

– Із якого часу вони стали «суботниками»?

– З грудня, – Макашина ще раз переглянула фотокартки й повернула їх Тополюку. – Симпатичні хлопчики.

– Що вони тут робили?

– Як що? – здивувалася буфетниця. – Пили, танцювали.

– Пили?!

– Брали дві пляшки шампанського, цукерки, шоколад, ковбасу або буженину. Оце й усе.

– А хто платив?

– Отой, – кивнула на його піджак, куди він поклав знімки. – З примруженими очима.

Значить, розраховувався Шейх. Цікаво.

– О котрій годині вони з’являлись і коли залишали кафе?

– О восьмій вечора і йшли о десятій. Поводилися пристойно, не так, як деякі.

В суботу у них тренування о 17.00. Отже, після нього поспішали в кафе. І тут вони зарекомендували себе зразковими юнаками. Але пили вино – порушували спортивний режим, й ніхто про те не відав, навіть батьки не помітили, не почули запаху алкоголю. Далебі діти верталися додому, коли всі спали або чимось займалися. Принаймні не було підстав для тривоги: скрізь хлопців вважали вихованими, і вчилися вони добре.

– Коли ви їх бачили востаннє?

– Минулої суботи.

– До них ніхто не підсідав?

– Ніколи. Вони завжди кладуть на вільний стілець свої сумки.

Авжеж, бо з тренування. Куди ж подіти спортивні й борцівські костюми, рушники? Без сумок їм не обійтися.

– Ви не помітили в кафе чи поблизу кульгавого хлопця з ціпком, високого, чорнявого?

– Ні. А ось той, з примруженими очима, іноді виходив надвір.

– І надовго?

– На кілька хвилин. Якось вибігла в коридор подзвонити додому, а він стоїть з чоловіком і лічить гроші.

– З яким чоловіком? – Євген напружився. – Чиї гроші?

– Мабуть, того хлопця. А чоловік мені незнайомий.

– Який він з себе? – силкувався приховати збентеження.

– Невисокий, кремезний, сивий, років сорока.

– Поліно Никодимівно, згадайте, коли це було?

– Десь на початку березня. Він ще тримав у руці світлого плаща.

– У вас гарна пам’ять, – похвалив її Тополюк.

– А непогана. Невже хлопчики щось накоїли? – поцікавилась, лукаво схиливши голову на плече. – У нас є кілька завсідників. Підозрілі типи: молоді й, видно, ніде не працюють, а гроші мають.

– Ми перевіримо. Ці троє – школярі, а ви їм шампанське… – докірливо мовив.

– Школярі?! На вигляд – дорослі хлопці! Учням не продають ні вина, ні цигарок. Хіба я не знаю? У самої двоє ростуть, – ображено насупилася буфетниця.