Нащадки «Білого Хреста» - Тимчук Віктор - Страница 34

Я звівся й підійшов до вікна. Дивився на вулицю: деревця з кулястими кронами, мов зелені глобуси, вишикувалися вряд попід прокуратурою, тротуарами снували перехожі, у будинку навпроти молода жінка у барвистій сукні, стоячи на підвіконні, мила вікно. Сонячне проміння наскрізь пронизувало її тонке плаття, й під ним окреслювалася зваблива струнка фігура. Чоловіки оглядались. Бабуся під парасолькою спинилася біля жінки, щось сказала, і та безтурботно засміялась, кокетливо провела руками по своєму тілі…

Рипнули двері – до кабінету входив невисокий чорноволосий молодик. Я його відразу впізнав: Івардава Гурам Варламович, постоялець колгоспного готелю двадцять третьої кімнати, у якій мешкав разом із Белішвілі Арчілом. Його чорні великі очі під густими, широкими, смоляними бровами стривожено перебігали із слідчого на мене… Ми з Маховим принишкли, очікуючи на перше слово відвідувача.

– Вайме, генацвале! – вигукнув, заломив руки і стомлено опустився на стілець. – Вайме!.. – скорботно похитав головою. – Що подумають наші родичі?

– Заспокойся, кацо. – Гліб поклав йому на плече руку. – Що тебе привело сюди?

– Ох, батоно… – Грузин стис кулаки. – Івардава я, Гурам Варламович… Продаємо мандарини…

– Знаємо, не забули. То що трапилось? – насторожено запитав я, дивуючись, чому Гурам не прийшов із Белішвілі.

– Сьогодні вранці… – Івардава роззявив рота, мов йому забракло повітря, і загнувся.

– Щось у Будинку колгоспника? – майнув у мене здогад, і тоскно замлоїло в грудях у передчутті лихої звістки.

– То що сталося, Гураме? – нетерпляче запитав Махов.

– Пішов Арчіл вранці в ощадкасу… зняти з книжки гроші. Пішов і досі не вернувся. А квиток на літак у мене, на 12.05, – і поклав його на стіл. – Ось, до Києва з пересадкою на Тбілісі.

Ми перезирнулись із слідчим. Невже справді зник торговець мандаринами? Ще цього нам не вистачало.

– Яка сума при ньому? В якій ощадкасі тримали гроші? – уточнював Гліб.

– Тридцять дві тисячі. У касі біля кінотеатру «Мир».

– Кому говорили про гроші?

– Я – нікому. Може, Арчіл… – знічено відповів Гурам.

Може… Як воно зараз багато важило! Я добре пам'ятав Арчіла Белішвілі, веселого й гостинного грузина, що розповів про шофера Молостова. Так, вони жили в одній кімнаті з Івардавою. Ми поцікавились у Гурама їхніми знайомими, з ким найчастіше зустрічалися. Івардава охоче відповідав. Він був дуже стурбований і збентежений відсутністю товариша, якого мав провести й посадити на літак.

– А хто сьогодні чергує на вашому поверсі? – запитав я.

– Маміда Настя. Арчіл мій двоюрідний брат. Що я скажу родичам?! – у відчаї обхопив голову руками.

Людина, тримаючи при собі 32 тисячі карбованців, не ризикне гуляти по місту. До того ж Белішвілі поспішав на літак.

– Де ви чекали Арчіла?

– У готелі, в кімнаті.

– Чому не поїхали з ним в ощадкасу?

– Я… я… – Івардава зам'явся й провинно продовжив: – Ми вчора трохи випили, мене боліла голова… Арчіл пожалів… – знетямлено кусав кулаки. – Я вже був у касі. Гроші він зняв…

Ми обдзвонили всі лікарні й райвідділи міліції. Белішвілі Арчіла Сааковича ніде не було. Нас охопив неспокій.

І після наради, аж до від'їзду в гуртожиток, не надійшло ніяких повідомлень про нього. Єдина надія, що загуляв у знайомої, якої не знав Івардава. У тій веремії я забув подзвонити Ніні Дубовенко. Коли спохопився, було пізно.

38.

Я спав сторожко. І все ж стукіт у двері виявився несподіваним. За вікном сіріло. За звичкою глянув на годинник – 4.27. Час злодійський, коли солодко спиться.

– Товаришу капітан, товаришу… – гукав мене черговий.

Я прочинив двері.

– Збирайтеся, – пошепки мовив, оберігаючи сон колег. – За вами зараз приїде слідчий Махов.

– А що сталося? Де?

Міліціонер знизав плечима. Я ковтнув з пляшки кефіру і збіг сходами у фойє, вийшов на ґанок. Мене огорнула вранішня прохолода. Одягнув піджак. Долинув шум машини. На Дачній з'явився синій «Москвич». Наче Махова. Еге, він: Гліб побачив мене і поблимав фарами. Значить, щось серйозне, коли підняли слідчого прокуратури І мене. Виходило, подія мала стосунок до нашої справи. Невже знову когось порішили Тягун і Баглай?

Гліб відчинив дверцята, і я шаснув у салон. Привітався.

– На Чехова у скверику знайшли труп, – сказав, випереджаючи моє запитання.

– Чий?

– Невідомо, – невпевнено відповів. – Зараз взнаємо.

– Боюсь, коли б… – почав я.

– І я боюсь, Арсене, – перебив мене, зізнаючись, Гліб. – Наші підозрювані або замовкають навіки, або зникають.

Отже, Махов теж подумав про Зубовського і Роптанова.

«Москвич» порівнявся з недобудованим домом, звідкіля кинули мені на голову піддон з цеглою. Вона й досі лежала купою на настилі, і в проломі дощаного козирка висіло, застрягши, залізне корито. Будова видалась мені похмурою і ворожою. Гліб зиркнув на неї, потім промовисто на мене. Я відвернувся.

– Не забувай, – буркнув.

Я згадував двічі на день, йдучи і вертаючись зі служби, – вона нагадувала мені про засідку.

Місто ще не прокинулось. Лише зустрічались поодинокі перехожі й поливальні машини. Світлофори мигали жовтим оком, і ми скоро дісталися на вулицю Чехова, що пролягала неподалік центру міста. Он і сквер. На дорозі стояли наш «уазик», біла «Волга» і «уазик» оперативної групи.

За низьким зеленим живоплотом гурт людей. Серед них прокурор Косаківський, начальник відділу підполковник Ольховий, Скорич, Кузьменко з вівчаркою, експерти, жінка в чорному робочому халаті з мітлою, якийсь чоловік з вудками і підсаком, дві молодиці з кудлатими білими песиками на ремінцях. Яскраво, на коротку мить займався фотоспалах, і в його блідому сяйві обличчя присутніх здавалися неживими.

Я заглянув за кущі. Там лежав ниць, лицем у траву, чорноволосий чоловік у сірому костюмі і коричневих туфлях. На його вивернутій лівій руці жовтів браслет з годинником. Тоненька секундна стрілка нервово сіпалась – продовжувала оббігати цифри. Скорич гукнув нас. Ми підійшли. Я не спускав очей з трупа. Хто він? Експерти заміряли, окреслювали крейдою…

– Це я викликав вас. Ось двірничка, – майор кивнув на жінку з мітлою. – Вона перша помітила й повідомила.

Махов ступив до неї.

– О котрій годині ви почали прибирати? – запитав її.

– О четвертій. Мела собі, мела, аж глядь… – І жінка злякано округлила очі.

– А машини ніякої тут не бачили? Чи перехожих?

– Ні, вранці їх зовсім нема.

– Де ви живете?

– За сквером, – показала рукою. – У тому, п'ятиповерховому.

– Може, ввечері або вночі щось чули?

– Вечорами у сквері гамірно: збирається молодь, співають, танцюють до опівночі, а деякі парочки й довше туляться на лавках, – невдоволено прикрила долонею щербатого рота.

Слідчий майстерно підвів до висновку: труп невідомого міг опинитись у сквері десь після другої години ночі, точніше – між другою і третьою. Хтось добре знав, коли тут порожніло. Так, варто взяти до уваги, що неважко винести труп із якоїсь квартири й залишити під живоплотом. Одначе Кузьменко з Букетом…

– Олексо, – звернувся до нього, – як із слідом?

– Нема, – розчаровано протяг кінолог. – Букет покрутився навпроти нього на дорозі, і все.

Мабуть, винесли з машини. Медексперт перевернув горілиць мертвого. Белішвілі… Скорич не помилився, викликавши нас. Сталося найгірше. Хто ж його убив? Обличчя у нього синьо-червоне, губи сині… На плечі, на сірій тканині піджака, маленька дірочка. Лікар відгорнув піджак – кремова сорочка закривавлена.

– Він ще був живий, – сказав медексперт. – Механічна асфіксія: затулили носа і рота, напевне, долонею і задушили. Смерть наступила приблизно… Дев'ятнадцять-двадцять годин тому. Удар характерний, як у потерпілого в сараї.

Тобто о десятій-одинадцятій годині ранку. Тоді Белішвілі отримав гроші в ощадкасі. Отже, його вистежили й затягли в пастку серед білого дня. Нахабно діяли. Однак Белішвілі, мабуть, нічого не підозрював, якщо пішов до когось із грішми. На вулиці не вбивали. Ми переглядались із Маховим і похнюплено мовчали.