Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 22

Махов пішов до підполковника Ольхового, а я забіг до майора. Він сидів за столом і писав.

Я з великим задоволенням сів на диван.

– Стомився? – співчутливо запитав майор.

– Свідки мигтять, наче кадри в кіно, – признався, на мить заплющуючись.

– Да, багатенько їх уже набралось, – посміхнувся Скорич, і в його руках, мов у фокусника, з'явились термос і паперовий згорток. – Ти хоч перекусив?

– З Пазовим і Миколою пожували булки з ковбасою. – Мені втішно від його піклування.

Майор сів поруч, подав термос і згорток.

– Ну то ще підкріпись, бо до ранку далеко, – сказав.

Я не відмовився, щоб не образити Дмитра Юхимовича.

У термосі – какао, вкусив бутерброд з маслом і голландським сиром… Розповів майору про розмови із свідками, що ми відразу натрапили на власника будинку, якого збирався купити Ричко. Як завжди, Скорич уважно слухав, опустивши довгі, густі вії, і наче задрімав. Я закрутив термос, поставив на стіл, подякував, витягнув ноги й блаженствував на дивані.

– Між іншим, Арсене, я добре знаю Шакулу, – заговорив майор. – Він «герой» моєї останньої справи, коли я служив у Кавунівці. При затриманні Дрига чинив шалений опір.

– Швидше б зустрітися з ним, – сказав я.

– Намалюй план місцевості, – попросив Скорич. – Помізкуємо, куди він міг податись.

Я сів за приставний столик, взяв чистий аркуш і заходився креслити. Спершу наніс залізницю; потім – соняшникове поле, ліс, де позначив галявину, далі дорогу на Снігурі й до міста, за нею – лісосмугу і скошений лан з копичками соломи, тваринницькі ферми колгоспу «Партизан». Визначив приблизну віддаль од насипу до землянки і від неї до дороги. Намалював місце, де знайшли пораненого Загату. Глянув на ескіз – ніби все.

Скорич хвилин п'ять мовчки вивчав схему. Потім додав кружечків – населені пункти, і від них до галявини проставив кілометри.

– То куди, Арсене? – запитав.

– У лісі не залишаться, – я не поспішав із своїми припущеннями. – Ліс можна прочесати.

– Вірно, – Дмитро Юхимович підморгнув мені.

– Ми їх чекаємо на дорозі, а вони – у протилежний бік: через насип і соняшники, – не дуже впевнено виклав свою версію.

– Гм, соняшники… – повторив майор. – Заманливо й ніби логічно. А ти куди пішов би? Дрига не дурний, ні.

Куди б я пішов?.. Вже думав над цим. Подивився на план. Звичайно, Шакула хитрий, і він зробить навпаки. Людину тягне до житла. І якщо вбивця здогадується, де ми хочемо його шукати, він туди не піде. Отож, у нього єдиний вихід: перейти дорогу на Снігурі й зачаїтися десь поблизу села Тарасівки. Там магазини, садки і можна за відповідну платню польовими дорогами, які не контролювалися, вислизнути на машині з області. Без Філона. Він – приречений.

– Я пішов би, Дмитре Юхимовичу, до Тарасівки.

– О! – майор зраділо підняв палець. – І я теж. Коли звечоріє, рушимо в село, обстежимо околиці.

– Стемніє – вилізе зі схованки, – підтвердив я.

– Що вирішив Махов? – поцікавився Скорич, та я не встиг відповісти, як задзвонив телефон, і Дмитро Юхимович узяв трубку. – Слухаю. Так. Він у мене. Угу… угу… Хай зачекає нас. Ми зараз приїдемо.

– На посту ДАІ зупинили ЗІЛ для перевірки. Шофер сказав, що десь о третій годині бачив, як дорогу переходило двоє хлопців, – повідомив Скорич.

– На якій дорозі? В якому місці? – я схопився, стримуючи хвилювання.

– На Снігурі. Шофер покаже, – майор теж встав. – Я з вами.

– Треба взяти Кузьменка з Букетом, – запропонував я.

Ми швидко зібралися.

Майор сів з Бунчуком, а я, Махов і Кузьменко з Букетом позаду. Наш «газик» вискочив з подвір'я. Пес лежав у ногах і засапано дихав, висолопивши язик.

Мовчали. Напевне, від утоми й постійної напруги. «Газик» поглинав кілометри міських вулиць.

Ось і крутий спуск до мосту через гирло річки Степової… Гастроном, де годину тому Микола купував їжу… Вулиця, на якій жила Маринина тітка…

Звіддалік я побачив пост ДАІ, зелений ЗІЛ з причепом і патрульний «газик». Трохи далі – «Волга» і автобус, біля них два інспектори перевіряють пасажирів. На лавці сиділи третій інспектор і широкоплечий чоловік у кремовій тенісці. Шофер. Микола загальмував коло вантажівки. Ми вийшли з машини, підійшли до лавки. Інспектор, лейтенант, звівся й віддав честь.

– Це шофер Старинець. Він каже… – почав.

– Гаразд, лейтенанте, я сам з ним побалакаю, – Гліб глянув на водія, заохочуючи до розповіді.

– Після двох годин я їхав у колгосп «Партизан». І ось десь так на десятому кілометрі від поста ДАІ попереду помітив, що дорогу переходять двоє. Ніби з лісу вони йшли, бо прямували до лісосмуги, – шофер облизав губи, напевно хвилювався. – Зустрічних машин в той момент не було. Перейшли, і все. Я поїхав. Коли б знаття. Оце їхав назад – мені стоп. Перевірка. Я запитав, мовляв, кого шукаєте? Вони й сказали.

– Які ті двоє з себе?

– Один накульгував і мав за плечима чорну сумку.

Ми з Маховим перезирнулися.

– І все? Більше нічого не запам'ятали? – допитувався Гліб.

– Другий у синюватій сорочці.

Вони!

– Покажете місце?

Старинець трохи подумав:

– Покажу.

Ми кинулись до машини.

– Олексо, сідай коло Миколи! – наказав Скорич Кузьменку.

Бунчук витискав із «газика» всі його кінські сили. Хоч сонце ще стояло над лісом, але спека вже спадала.

Мелькнула грунтівка, що вела до тваринницьких ферм.

– Тут! Тут! – вигукнув Старинець.

Сержант різко загальмував, аж ми подалися вперед,

– Миколо, відправ товариша Старинця попутною машиною до поста ДАІ, – сказав Махов. – Хай їде додому.

Пес, тремтячи від збудження, ткнувся носом у траву й потягнув за собою Кузьменка. Скорич, Махов і я стояли на узбіччі й стежили за ними. Букет побіг вздовж лісосмуги до міста і через сто метрів заметушився, не знаючи, куди йти. Сліду не було. Тоді Кузьменко завернув його назад, і він помчав попід лісосмугою, припадаючи носом до землі. За кроків п'ятдесят від нас несподівано шарпнувся до дерев, і ми перемайнули через кювет.

– Олексо, стій! – приглушено крикнув Скорич. – Не забувай – у них зброя. Не поспішай.

Букет, стримуваний Кузьменком, повів нас у глиб лісосмуги. Ми насторожено просувалися вперед. У просвіті між молоденькими акаціями жовтіло поле, всіяне копицями соломи. Букет рвався туди. Ми зупинилися. Невже сховались у соломі, на відкритому місті? Я поповз до краю поля і, маскуючись за розложистим лопухом, почав оглядати стіжки.

Спокійно походжали ворони, визбируючи зерно. Нічого підозрілого. На дорозі до ферм маячили постать пастушка і його ряба корова з телятком. Стривай! Як же він проґавив Шакулу й Філона, коли вони виходили з лісу? Мабуть, слідкували за ним і вибрали вдалий момент. Прямо перед собою, за лопухом, у стерні, побачив глибокий, чіткий, слід. Обережно помацав його. Свіжий. Підповзли Махов, майор і Кузьменко. Я мовчки показав їм на слід. Гліб ствердно кивнув.

– В якій? – пошепки запитав.

– Не знаю.

Перша копиця метрів за двісті, а навскоси, праворуч, до шляху на ферми, друга, далі ще одна… Я налічив найближчих сімнадцять. У котрій з них?

– Пущу Букета, – сказав Кузьменко. – Що тут думати?

– Ти що, Олексо?! – Мені було шкода пса. – Застрелить або заріже.

– Так, слухайте мене, – заговорив Скорич. – Зліва направо кожному по шість копиць для стеження. Починайте.

Якщо вони в соломі, то недовго лежатимуть нерухомо. Однаково хтось заворушиться. І вони були певні, що за ними ніхто не стежить. Ех, коли б бінокль!.. У мене зажовтіло в очах від стерні…

Ворони хазяйновито розгрібали солому, наскакували одна на одну, б'ючись дзьобами. Он знялася зграйка й закружляла над копицею, збираючись опуститися на неї, та раптом із соломи виткнулась рука, і ворони із карканням шугнули вгору. Мені перехопило подих. Скорич подивився на мене.

– Ти бачив, Арсене?

– Угу.

– Де? Де? – збентежено запитав Кузьменко.

– Третя від грунтівки, – зорієнтував Гліб Олексу. Ми вже всі прикипіли поглядами до копиці…