Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 14

Я незчулася, як звелась, якась сила підняла. мене, хоч спочатку хотілося затулити обличчя руками, кудись втекти, бо мені ще ніхто не говорив про свої почуття, не признавався відверто в коханні, про яке я мріяла. Воно здавалося мені далеким і нездійсненним.

– Марино, ти чуєш? – насмішкувато вигукнув Шакула. – А тобі Макс подобається… Бідний очкастий ночами не спить. Слухай:

Н-да… – Шакула перестав читати, задивившись у ліс, і на мить його плескате обличчя, з прилиплим до лоба чубчиком, позбулось виразу тупої жорстокості.

Я мов прокинулась від сну, і невблаганна дійсність постала переді мною. Мамо, та я ж образила Юрка, знехтувала його почуттям. Мені на очі набігли сльози, і я кинулась до Юрія, обняла, припала до нього – незграбного, беззахисного,

– Юрчику, рідний, прости мене… Ти мене простиш? – лебеділа, вткнувшись лицем в його худе плече. – Мене ще ніхто не любив… Боже, що я наробила? Хто мене тягнув за язик? А ти… ти чистий, не такий… Прости!

– Нетреба, Марино, заспокойся, – здавлено сказав Юра.

– Не строй трагедії, кицечко, – прохрипів Шакула. – Знайшла до кого липнути. Ти тільки моргни, кивни пальчиком…

Його бридкий голос наче шпигнув мене в груди, боляче пронизав усю й примусив одірватися від Юрія. Кудись поділося почуття страху, аж я сама себе злякалась, своєї відчайдушності. Повернулася й жбурнула в гидку, масну пику Шакули свій гнів:

– Ти!.. Ти!.. – мені забракло повітря. – Паскуда, покидьок, нікчема… Проклинаю, проклинаю… – І метнулася до нього, сторопілого, загатила кулаками в груди. – Через тебе… через тебе…

Шакула, приголомшений моїм несподіваним нападом, позадкував, наступив на слизький захисний шолом і гепнувся на землю. Мабуть, падіння привело його до тями – ногою штурхнув мене в живіт, аж я переломилася надвоє. До мене прибігла Клава й допомогла дійти до поваленого дерева. Вона мені щось втішне говорила, гладячи по голові, наче маленьку, стурбовано зазирала в обличчя й лагідно посміхалася. Сіла між мною і Юрком, обняла нас, прихилила до себе і тихенько шепотіла:

– Все минеться, забудеться, мої дорогі, все буде добре… Мені справді стало краще.

– Спали його; спали… – раптом зі злістю процідив Філон.

– А ти голова… – пожвавішав Шакула, шукаючи сірники.

Він вирвав аркуші з зошита, склав їх купкою й підпалив. Потягло димком. Папір обвуглювався, чорнів, скручувався і ставав легким попелом. Відчула, що плачу, бо в куточок губ скотилася сльоза…

– Горить… – прошепотіла Клава. – Любов горить…

– Гей, очкастий! – гукнув Шакула. – Погрій руки на вогнищі кохання!

Він зареготав і пустився у дикунський танок навколо маленького багаття. Клава притислася головою до Юриної, щока до щоки, і, похитуючись, мов заколисуючи його, заговорила:

– Ти напишеш ще кращі вірші. Аби не згоріло в душі почуття. І ти не плач, Марино. То не людина, то звір.

– Да, я звір! – стрибав, скаженів Шакула, вимахуючи ножем. – Покинутий батьком… і мати відцуралась… і сидів сім років у клітці… Я гидь, покидьок, пропащий… Зате ви переді мною на задніх ратицях… Зате живу, як мені хочеться… грабую, ріжу, вбиваю, гуляю…

Змокрілий, стомлений, засапаний, Шакула впав на траву, розкинувся, встромивши поруч себе у землю ніж. Запанувала тиша. Зошит догорів – залишилася купка попелу, наче зчорнілий гриб-порхавка. Сюрчали коники в траві, щебетали пташки, над галявиною пурхали метелики. Заскрекотіла сорока й замовкла, через якусь хвилину знову долинула різка, коротка й чиста її тріскотня.

Ми дивилися в ліс, у той бік, звідки скрекотала сорока. Наче хруснула, як ото під ногою, суха гілка… Ні, мені не здалося, бо Клава зиркнула на мене. Бандити насторожились: Шакула витягнув ніж із землі, поправив пістолет під сорочкою, а Філон сів прямо на кошик з грішми..

Знову – хрусь-хрусь…

– Ніби хтось іде… – прошепотів Юрій.

– Хто йде? – стривожився Шакула, вовкувато озираючись.

– Де вони? – Намагався звестися Філон.

Ми й собі з Клавою встали, сповнюючись надією на порятунок, пильно вдивляючись у ліс. Не я, бо не насмілилась би, а Юрій взяв за руку Клаву і мене…

– Не пускай їх, Шакуло, не пускай! – вереснув Філон.

Ми зробили лише кілька кроків, як одним стрибком на нашому шляху постав Шакула з ножем, зігнувся, аж вигнулась дугою спина, ніби у розлютованого кота.

– Назад! – загорлав. – Не пущу!

Прямо на нього пішов Юрій і повів нас за собою. Шакула перекинув ніж у ліву руку й з-під сорочки вихопив пістолет, націлився у Юрка, а мені здавалося, що чорна цятка дивиться просто мені в очі й от-от з неї вирветься смерть. Одначе Юрко не спинився: залишив нас і сам… Мною тіпало, мов у пропасниці, й наморочився світ… Юрій, безпомічний без окулярів, затупцював на місці, мружився, намагаючись хоч щось розгледіти. Максим сидів… Клава стала пліч-о-пліч з Юрієм…

– Назад! – відчайдушно крикнув Шакула і…

Мене оглушило, але перед тим я почула, як між мною і Юрієм щось дзизнуло. Я мимоволі присіла – підломились ноги – і бачила, як хитнувся Юрій, а Клава підтримала його, щоб не впав, і аж тоді кволо забилася думка, що то пролунав постріл і, напевне, він поранений, але звестися я не могла і закричати теж. Не знаю, куди біг Максим, що опинився коло Юрія, який зненацька вчепився йому в горло й душив…

– Це я… Макс… – хрипів, відбиваючись від нього, і Юрко врешті його відпустив.

А Шакула розкарякувато стояв попереду й страшно шкірився, не опускаючи зброї. Навколо гостро пахло чимось паленим, немов сіркою. Шакула показав Максиму пістолетом на колоду, і той слухняно повернувся на своє місце. Було якось незвично тихо, мов після раптової зливи влітку. Я поволі приходила до тями. І чим яснішало в голові, тим дужче пік сором, що не встояла, як Клава, пліч-о-пліч з Юрієм. Од пострілу наче щось надломилось у мені, відібрало волю й рішучість. Я зневажала сама себе.

– Стривай, а куди ти, Максе, хотів бігти, га? – згадав Шакула й рушив до нього, ховаючи пістолет під сорочку. Спинився навпроти. – Ану, встань! – І, коли той встав, задер йому теніску й почав розстебати штани. – Не бійся, не зроблю євнухом. Я тільки… – повідрізав ґудзики й жбурнув на землю. – Ось так. Тепер тримай руки в кишенях. І скинь свої капці.

Шакула перевзувся у Максимові сандалети.

– О-хо-хо… – реготав Філон. – Ну і втнув… Як у кіні…

Максим скидався на великого намоклого птаха, який розпустив крила для просихання. Він викликав жалість і водночас відразу своєю покірністю, хоча наш опір бандитам теж досі не дав ніяких наслідків. Проте ми не мовчали, щось робили, прагнули звільнитись і… боялись. Боялась я, а Клава – ні, тільки за Юру.

Що ж робити? На кого надіятись? Я і Клава… А я ж писала твір, образи… Уляна Громова і Люба Шевцова…

А хто ми? Хто?!

Он він пішов, скалив зуби, вилицюватий, з прилиплим до лоба чубчиком, певний у своїй силі, безпечний і нахабний. Вже скільки того збиткування у нього на совісті?

А скільки попереду…

Мамо! Я скочила на ноги й, мов із заплющеними очима, накинулась на Шакулу, що саме порівнявся зі мною, била його кулаками й кусала, вищала, наче навіжена, поки не відчула болю у потилиці. Аж тоді отямилась і побачила Шакулу, що тикав Юрку в обличчя щось довге й жовтаве, звивисте, мовби живе.

– На, понюхай, очкастий, – приказував. – Можеш погладити. Ти ще не гладив, шмаркатий, дівочих кіс.