Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 12

– Ану докупи! – грізно наказав Шакула, з лиховісним усміхом граючи ножем і пістолетом. – Буду стріляти! Очкастий, кидай дрючок, а то зроблю калікою! І ти, штиблет, сідай!

– У тебе шпалер! – крикнув Філон. – Звідки?

Шакула не відповів. Юрій стискав дрючок, аж побіліли пальці. Клава скочила з колоди й метнулася до Юрія і Максима, взяла їх за руки й потягла за собою.

– Сідайте, сідайте… – злякано лементіла. – Він може… Ви його не знаєте…

Хлопці подалися за Клавою і сіли на колоді. На них переможно дивився Шакула. Ми ще не могли тверезо осмислити, в яку халепу втрапили. Шакула, ліньки похитуючись, підступив до Максима й приставив ножа до горла.

– Не рипайся, Максику, зі мною жарти погані. Заводь, повезеш нас. Ферштейн?

– Я… я не повезу.

– Полоскочи йому селезінку, – підказав Філон.

Шакула злегка натис на ніж, і на шкірі виступила цятка крові. Сполотнілий Максим відхилив голову, лапнув себе за шию, побачив на пальцях кров і аж захитався…

– Ага, не подобається, – зловтішався Шакула. – Ну! І ти, Маринко, поїдеш.

– Не їдьте! Не їдьте! – закричав Юрій.

Я чула, як йому пошепки мовила Клава:

– Мовчи, Юро, вони завезуть, а потім у міліцію…

Максим і я звелися, рушили до мотоциклів. Ноги у мене ніби ватяні. Я… я боялася, щоб раптом Макс не дременув, бо тоді… тоді вистрілить у мене. Шакула однією рукою допомагав піднятися Філону і водночас пильнував кожний наш крок і порух, тримаючи пістолет напоготові. Філон ступив і присів, заойкав.

– Не можу, – опустився на землю. – Не втримаюсь…

– Ша, не розпускай нюні, щось придумаю, – і Шакула наказав нам: – Ану, назад! Докупи!

Ми вернулися до своїх, сіли на колоду. Шакула нахилився до Філона. Той щось йому зашепотів, а потім Шакула почав оглядати його ногу. Нараз вхопив за ступню й різко смикнув, аж Філон заверещав.

– Ну, тепер через десять хвилин пострибаєш, – задоволено мовив. – Моя баба теж вправляла кістки.

– Господи, як втекти од них?! – я ледве не заплакала.

– Давайте разом несподівано кинемось на них і… – заговорив Юрій, стискуючи кулаки.

– Захотів кулю в лоб? Не дурій, заспокойся, – остудив Юрка Максим. – Наберіться терпіння. Вони все одно підуть.

– Клаво, хто вони? – запитала лагідно я.

– Ох, не питай, Марино, не питай…

– Клаво, скажи! – роздратовано випалив Максим.

– Що казати? Що? Чого ви лізете мені в душу? Не чіпляйтеся до мене! Не чіпляйтесь!.. – Клава відвернулась і тихо заплакала.

Справді, навіщо допитуватись? Хіба й без того не було зрозуміло, хто ті двоє? Я здогадалася: Клава знала їх раніше, а з Філоном щось її зв'язувало і, напевне, більше, ніж знайомство. У цій ситуації Максим, звичайно, почувався ошуканим і ображеним. До того ж нас гнітило почуття безпомічності й страху перед озброєним Шакулою. Що він бандит, я не сумнівалась. І затримати ми їх не могли, і сподіватися на допомогу теж. Аби не сталося чогось гіршого – ось про що я думала. Філон мені здавався, не таким лихим, як його напарник. А може, через вивих він менше збиткувався над нами?

– Ні, я так не можу! Не можу! – Юрій раптом встав і пішов на Шакулу. – Тут за нас проливали кров, гинули партизани, а ви!..

Шакула наставив ножа і чекав Юрія з блюзнірською посмішкою, присадкуватий, наче ведмідь, а Юра скидався на підлітка, що у відчаї, не тямлячи себе, кинувся на хижого звіра.

– Стій, Юро, стій, – змучено сказала Клава.

Юрій наткнувся грудьми на ніж і зупинився. На його білій тенісці зачервоніла плямка. Шакула відскочив убік і схопив Юрія за руку, різким рухом заломив її за спину. Пручаючись, Юрко гукав:

– Макс! Марино! Чого ж сидите! Макс! На мотоцикл!

Я затулила долонями лице й заскімлила. Чула – Клава звелась, і відразу пролунав злий голос Філона:

– Клавко! Не пхай свого носа! Бахура завела…

Я прийняла долоні й побачила: Клава стояла, а Шакула кинув Юрія на землю, приставив до його горла ніж, і, Юрко, знесилений, лежав і не ворушився. Бандит зірвав з нього окуляри й сховав до кишені, став ближче до Філона й з презирством дивився на Юрія. Він піднявся й безпомічно озирнувся навколо. До нього підійшла Клава, взяла за руку й підвела до колоди. Я боялась глянути на нього, побачити кров на тенісці… Клава дістала з сумочки хустинку, змочила її парфумами й приклала до рани. Максим і Філон ревниво стежили за тим, що вона робила.

– Шакуло, надінь окуляри Максові, – раптом запропонував Філон. – Хай покрасується штиблет.

– Гарно придумав, – Шакула підійшов і надів окуляри Максимові, погрозив пожем. – Скинеш – о! – відступився, помилувався виглядом хлопця. – Дивись, який піжон! Професор!

Максим сидів і не ворушився. Окуляри спотворили його обличчя. Він був схожий на чорну настовбурчену ворону під дощем.

– Тебе все одно, Шакуло, спіймають і посадять за грати, – на диво безбоязно сказала Клава.

– Разом із твоїм посадять, – зловтішно додав той. – Я б тобі показав Максика-ваксика. Вона, Філоне, може, з ним…

– Не базікай, Клавка не така.

– А ти зараз почуєш, – Шакула підступив до Максима, притис до його горла ніж. – Ну, професоре, що між вами було? Ну!

Боже, який жалюгідний Максим! І ще в окулярах… Мені не вірилося, що він признається перед чужими людьми, відкриє сокровенне. А я… Яка я гидка! Нашорошила вуха й чекала, чекала…

– Я нічого… – видушив Максим. – Ми лише цілувались.

– Макс! – у відчаї мовила Клава. – Яка ж ти погань, Шакуло.

– А ти її любиш? – крізь задоволений сміх питав Шакула. – Любиш? Ну! Штрикну!

– Я з нею недавно, – промимрив Максим. – Я тільки так…

– Тільки так, Максиме?! – Клава вражено дивилася на нього повними сліз очима. – А ти ж говорив, клявся…

– Чув, Філоне, цілувались. Цілувались! – смакував Шакула.

Філон махнув рукою. Зненацька, різко Шакула вхопив мене за косу й потяг її донизу, аж запаморочилась голова, і я мимоволі заплющилася від болю й страху, вчепилася руками за колоду, щоб не впасти.

– А ти, куріпочко, любиш очкастого?

Я мовчала, вся холонучи, затерпли руки й ноги, а язик наче приріс до піднебіння, мов уві сні: хочеш бігти, а ноги не слухаються, кричиш, а голосу нема. Господи, невже ніхто не заступиться? Розплющила очі – прямо переді мною лискуче лезо з цяткою крові на вістрі й плескате лице бандита. Не людина, а колоть, оте замерзле груддя болота на дорозі.

– Мм… я… я…

– Ну! Любиш очкастого? – смикнув за коси.

– Я… він мені… не подобається.

– А хто? Хто, русалочко? – І Шакула наблизив ніж до моїх очей.

– Ма… Макс.

– Макс! – зареготав Шакула. – Макс! Ти чув, Філоне? Ох і кумпанія! Клавко, вона твоя суперниця! Видряпай їй очі!

Я була сама не своя і не знала, куди подітись від сорому. На душі стало гидко, мов вчинила щось бридке, ніби підтримала тих негідників, перебігла до них. Проте своїх слів назад не повернеш. Намагалася ні на кого не дивитись, тільки поперед себе. Сиділа мовчки. А Шакула святкував перемогу: його широка масна пика вилучала задоволення й втіху.

Юрій, наче у темній кімнаті, намацав Максима, зняв із нього окуляри й надів собі, звівся, озирнувся й метнувся до дрючка. Але Шакула встиг наступити на нього ногою.

Та Юрко смикнув дрючка до себе, Шакула заточився, і Юрій замірився дрючком, гукнувши:

– Тікайте! Біжіть у село! Там люди! Я їх затримаю!

– Побіжать – тебе заріжу, – Шакула хижо стежив за рухами Юрія, пригнувся, готувався до стрибка. – І буду стріляти. Всіх покладу…

У мене знову наче віднялися ноги. А Максим скулився, мов над ним навис якийсь тягар-вантаж, що мав от-от впасти йому на голову. Тільки Юрій і Клава… Вона заходила ззаду, а Юрко махав дрючком, намагаючись поцілити бандита по руці. Шакула спритно ухилявся від ударів, одмахувався від Клави ножем і, вибравши момент, пірнув під палицю й штрикнув Юрка в передпліччя. Юра випустив дрючка й схопився за руку, затис рану. Між пальцями виступила кров… Шакула вдарив Клаву кулаком у груди, аж їй забило віддих, підскочив до Юрія – зірвав з нього окуляри й кинув на землю, наступив ногою – хруснуло скло. Юра безпомічно закліпав очима.