Знайти і затримати - Тимчук Віктор - Страница 1

Віктор Тимчук

Знайти і затримати

Вони до світанку грали в карти, курили й пили горілку, і коли котрийсь із них совав під столом ногами, то зачіпав порожні пляшки, які глухо дзвеніли. У кімнаті було сиво від цигаркового диму. Їхні очі почервоніли від неспання, їдкого чаду і вже недобачали масті на картах.

Гра тривала доти, поки всі до копійки гроші не перейшли до підстаркуватого, дряблочолого, з гачкуватим носом. Зіжмакані купюри він згрібав зі столу брудними руками в одну купу, затискав їх у кулаці й запихав за пазуху картатої сорочки. За його повільними рухами слідкувало три пари примружених очей.

Дряблочолий спав на єдиному ліжку з обвислою сіткою, яка майже торкалася цідлоги, скоцюрблений, наче складений удвоє, і його неголені щоки надимались, стовбурчились рудою щетиною й опадали, із свистом випускаючи повітря. Другого, в тільнику з рукавами, сон зморив за столом, і його кучмата голова покоїлась на руках серед консервних бляшанок, пляшок з-під пива і тарілки, в якій залишилося кружальце помідора. Двоє розтягайся на брудній підлозі, на старих куфайках, спинами один до одного, і скидалися на сіамських близнюків. Вони дихали важко, з присвистом, наче втомлені тривалим бігом.

За вікном зайнявся ранок, коли прокинувся один з тих, що спали на підлозі.. Спершу він протер кулаками очі, смачно, до хрусту в лопатках, потягнувся, пригладив, наче приклеїв до вузького лоба, чубчик і зиркнув на годинник. В його припухлих очах мигнув неспокій. Обсмикав зім'яту лляну сорочку, глянув на дряблочолого й кучматого, наблизився до столу, позливав у склянку із пляшок залишки пива й спрагло випив.

Навшпиньки підійшов до дряблочолого, постояв над ним, поліз рукою йому за пазуху. Між стиснутими пальцями у нього шелеснув червінець. Зневажливо розтягнув у посмішці тонкі губи.

Потім розбудив сплячого на підлозі. Коли той сів, затулив йому широкою долонею рот і застережливо підняв палець.

– Тсс… – просичав, кинув на двері. – Гайда.

Вчора, у неділю, я затримав злочинців, що крали пряжу зі складу трикотажної фабрики.

Був задоволений наслідками своєї роботи і, чого гріха таїти, навіть подумки сам себе хвалив.

До кабінету заглянув Скорич.

– Арсене, ти чого!.. – здивовано запитав.

– А що? – Я відірвався од паперів.

– Адже нарада о восьмій, – нагадав Дмитро Юхимович. – Ходімо в кабінет Ольхового.

Я глянув на годинник – ще сім хвилин до початку наради. Якось непомітно, після взяття грабіжника Кисюри і викриття тренера Радутного, майор Скорич перейшов зі мною на «ти». Розумів, що так виявляв своє довір'я і доброзичливість. Між нами усталилися дружні стосунки, і я цінував їх: не зловживав прихильністю, якнайкраще виконував роботу.

Працювалося мені з ним легко: Скорич не сковував моєї ініціативи, не підганяв, – але і я не переступав межі дозволеного.

Замкнув сейф, кімнату й через три сходинки вибіг на третій поверх. Двері до кабінету начальника відділення відчинені. Підполковник Ольховий, худий, з неслухняною чорною шевелюрою, з нервовим обличчям, сидів за столом і щось писав. Працівники розсілися попід стінами. Стояв приглушений шум.

Останнім увійшов молодший лейтенант Пазов Яків, невисокий і бистрий у рухах, недавній випускник спеціальної середньої школи МВС. Пошукав очима вільного місця й опустився на стілець біля дверей.

– Чого, Якове, так далеко? – насмішкувато запитав його Ольховий. – Сідай перед мої світлі очі. Та її, здається, ти не провинився, щоб ховатись. Га?

Всі заусміхалися.

– Та ніби… – невпевнено відповів Пазов і сів у крісло за приставним столиком.

В кабінеті стало тихо: офіцери знали, що зараз підполковник розпочне нараду.

– Увага, товариші, – голосно звернувся Ольховий. – Бігцем, як завжди щопонеділка, підведемо підсумки нашої роботи за минулий тиждень. Спочатку хочу поздоровити капітана Загайгору із завершенням розшуку злодіїв з трикотажної фабрики. Молодчина, Арсене Федоровичу! Так тримати! Ну-ну, не треба соромитись…

Підполковник увімкнув настільний вентилятор, спрямував його на присутніх. До мене долинула хвиля прохолодного повітря. Ольховий стисло аналізував роботу кожного відділення за тиждень. І я вкотре переконувався, що він глибоко розбирався у різнобічній діяльності всіх підрозділів. Особливо його дратувало повільне виконання дорученої справи чи наказу, бо за усім тим стоять люди, яким потрібна наша допомога.

До кабінету ввійшов черговий з аркушем паперу й мовчки поклав його перед підполковником. Виходячи, зиркнув на Скорича, той торкнув моє коліно своїм.

– Їй-бо щось трапилось, – пошепки сказав. – І по нашій лінії.

Ольховий подивився на мене, примружився.

– Товариші! – звернувся підполковник до присутніх. – На міжміському автовокзалі сталося вбивство. Капітану Загайгорі негайно на місце події! Візьміть «газик» сержанта Бунчука. Оперативна група скоро приїде.

Я зиркнув на годинник – 8.30.

Збіг сходами на подвір'я, сів у «газик». За хвилину вже мчали вулицями міста.

– І як можна вбити людину на автовокзалі? – заговорив водій Бунчук. Він уже знав про подію. – Ще й вдень. Адже там завжди повно людей. І за що вбили? Хто? Кого? – знизав плечима, косуючи на мене карим оком, спритно обганяючи машини.

Він поставив запитання, які завжди виникали в мене, коли їхав до місця події. Дати на них вичерпну відповідь – означало б ловити злочинців не покидаючи кабінету.

Подумав: а часом те вбивство не пов'язане з недавньою крадіжкою пряжі на трикотажній фабриці? Тільки думка майнула, і я її відкинув, бо впевнений, що справу завершив.

– Товаришу капітан, а коли це невикриті злодії з фабрики замітають сліди? – не вгавав Микола. – Га, злодії?

Я посміхнувся. Він наче підслухав мої міркування. Молодець, почав глибше цікавитись моєю роботою.

– Давай, Миколо, на червоне світло, – дозволив йому, бо чим швидше з'явишся на місці події, тим більше залишиться нам слідів. – Чому ти не поступаєш в училище?

– Приглядаюсь… – різко кинув «газик» ліворуч, обходячи самоскид. – Взагалі, робота у вас цікава, тільки багато списуєте паперу.

– Хм, за ним – людські долі. Позбавити людину волі – не жарти. Відповідальність велика.

– От-от, відповідальність… – закивав Бунчук.

Ми проїхали проспектом Леніна й повернули на Жовтневий. У «газику» задушливо, наче в печі. Обабіч дороги мигтіли платани. Вдалині, праворуч, виднілося сіре, високе приміщення автовокзалу. Ми поминули стоянку таксі, криту посадочну платформу, на якій метушилися пасажири навколо автобусів. Я мигцем глянув на майдан і не помітив натовпу. Невже злочин трапився в залі чекання чи коло білетних кас? Бунчук зупинив «газик» біля входу в автовокзал.

– Сиди в Машині, біля рації, – наказав я сержанту.

– Але ж тут є телефон, – сказав Микола, сподіваючись теж піти на місце події.

– Виконуйте!

Я увійшов до кімнати. У ній – стійкий вокзальний дух і гострий запах камфори. На кушетці лежала худорлява жінка в простій зеленій сукні. Над жінкою схилилася рудокоса лікарка чи медсестра. Вона оглянулась, і в її руці зблиснув шприц.

То вбивства не було! І то жертва…

– Вам кого? – сухо, нетерпляче запитала.

– А де черговий?

– Там… – Вона намацала вену й зробила укол.

– Це потерпіла? – Я нічого не розумів.

– Там… коло вбиральні, – не повертаючись, уривчасто кинула.

Я заспішив до вбиральні. На сходах купчились чоловіки, яких стримували, не пускали до середини молоденький міліціонер і високий, мускулястий старшина. Я назвався.

– Черговий по автовокзалу старшина Воловик, – представився він і доповів: – У вбиральні о 8.25 виявлено труп. Смерть, мабуть, настала від удару по голові чимось гострим. Я викликав «швидку медичну допомогу» і повідомив… Обережно обдивлявся труп. При ньому ніяких документів.