Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 57

—  У Березівку, до пам'ятника загиблим на вій­ні однесельчанам,— не задумуючись, сказав я.

—   Гаразд,— переклав на столі папки, якісь па­пери.— Про наші пошуки я повідомив обласне ке­рівництво карного розшуку, і вони теж підключили­ся до встановлення особи злочинця.

Сергій Антонович зволікав із відповіддю на пи­тання, яке незримо витало в кабінеті. Воно, мабуть, було написане на моєму обличчі, бо слідчий пово­дився так, наче чимось завинив переді мною. Я здо­гадувався, що в Олі знайшовся рідний батько і його адресу роздобув Великошич. Він чесно виконав свій обов'язок.

А чи потрібна мені адреса Олі? Чи я поїду до неї?

—  Не горюй, Арсене. Може, з часом усе налаго­диться. Час і робота — найкращі ліки,— задумли­во зауважив Великошич.— Вона в Києві, батько її працює на «Арсеналі» токарем... Шмигло спалив усі документи Марти і записав Олю своєю дочкою. Він по-своєму її любив, цей злочинець, оголошений із двадцять сьомого року поза законом.

Правильно: І злочинець на старість хотів мати прихисток та догляд, скуштувати любові й ласки. Тому й записав Олю дочкою.

Я встав і пішов до свого кабінету. В ньому нічо­го не змінилося. До шибки тулилась гілка з пере­стиглими, аж чорними, вишнями. Надворі зовсім ви­яснилось, і розгортався гарний, передостанній день літа.

Висунув шухляду й дивився на Олину фотокарт­ку. Оля пустотливо сміялася, ловлячи сніжинки. Коли я побачу її і почую сміх? Коли?..

Зазирнув Великошич.

—   Чому Шмигло не вбив мене? Адже й нагода була.

—   Я теж цікавився. Розумієш, він до останнього дня не вірив, що його викриють, раз вдалося стіль­ки років прожити під чужим прізвищем,— сказав.— Ти б чимось зайнявся, Арсене. Сходи на риболовлю.

Тільки опинившись на своєму подвір'ї, подумав про матір. Що їй сказати? Он вона на веранді, ви­йшла навстріч. У її руці білий конверт. Очі черво­ні, мабуть, знову плакала, і вся немов суцільна жа­лість.

—   Тобі лист, Арсене.

—   Від кого?

—   Не знаю. Без зворотної адреси,— подала кон­верт і пішла в хату.

Почерк Олі. Я сів на лаву і довго не наважував­ся відкрити...

«Арсене!

Я все знаю, ходила до Сергія Антоновича. Щось зі мною сталося, і всі почуття — мов крига. Голо­вою розумію, що це не так, а в серці якась пустка, холоднеча і страх, ніби живу й не живу. Хочу тебе бачити, і щось не пускає, стримує. Якась стіна між нами. Я досі нічого не відала, навіть не здогадува­лась. Боже, хто мене виростив, чого так доля по­збиткувалась над нами, перед ким ми завинили? Чого цей світ такий жорстокий? Коли б не війна, ко­ли б не війна, проклинаю її, проклинаю! Арсене, хоч інколи думай про мене, може, ще все повернеться, мої почуття, може, оживуть, і ми будемо разом. Але зараз несила, як згадаю, кого називала «батьком». Через дві години їду. Одного боюся, щоб ти мене не забув, адже я маю право залишатись у твоїй пам'яті, маю... Любий!Оля».

Поруч опустився Балюк, і я здогадався, що він вийшов з хати. Отож, не доведеться розповідати матері ні про Шмигла, ні про Олю. Роман Гнатович закурив, обійняв мене за плечі й прихилив до себе.

— Кріпись, Арсене, твоє життя попереду. А за фронтовиків — спасибі. Вони згасли, мов свічки, але ти по стількох роках видобув їх полум'я. Спа­сибі!

Розділ тридцятий

Минув майже місяць, як відбувся судовий процес, що набрав широкого розголосу. Після відхилення касаційної скарги, я прочитав у газеті, вирок було виконано — Шмигла розстріляли. На мене і Великошича начальство подало рапорт про присвоєння позачергових звань за вдале розслідування.

Між моєю роботою і спогадами ніби пролягла не­видима межа, і поки я працював, Оля не з'явля­лась. Вона наче перебувала десь поруч, очікуючи на слушну хвилину, щоб зненацька виринути, ввійти у мене. Найчастіше те траплялось у дорозі і вдома.

Але надія жевріла, і я найдужче любив у собі сподівання на вороття. Знав, що Олі теж нелегко, коли не важче, ніж мені. Проте між нами проліг маленький промінчик, що вселяв надію: Шмигло виявився нерідним батьком Олі. І коли б не совість, не відчуття провини...

Коли я приходив з работи до семи годин вечора, інколи заставав у нас Ніну. Вона дуже змінилась після загибелі матері. Це вже було не безжурне дів­ча, а серйозна, заглиблена у свої роздуми дівчина, в очах якої світилася допитливість, часом недовіра.

Ось і сьогодні, перед вихідним, який у нас рідко випадав, я рівно о п'ятій прийшов додому. Ведучи мотоцикл подвір'ям, помітив на яблуні Ніну, одяг­нену в мій старенький, ще шкільний, спортивний костюм. Вона зривала жовті антонівки й клала їх у відро, причеплене на гаку до гілки. Стало сором­но, що мати не діждалася помочі і мою роботу ви­конувала стороння людина.

У хаті матері не було.

—   Привіт, Ніно! А де мама?

—    Добрий день! — знітилась, мабуть, від того, що в моєму костюмі. — Віра Матвіївна в погребі, квасять яблука.

Я зайшов у сарай. Ляда погреба відчинена — там горіла гасова лампа. На стіні колихалася чорна переламана тінь матері. По драбині спустився вниз. На мене пахнуло земляним духом, пріллю та діж­ками з-під квашенини. Мати, у фартусі, пов'язана білою косинкою, перебирала антонівки: більші ми­ла в ночвах, а з них перекладала в діжку, менші — в засік.

—    О, так рано! — здивувалася. — Чи забіг пере­кусити?

—   Ні, додому. Чого це ти експлуатуєш Ніну?

—   Вона сама визвалась допомогти.

—    Коли б ти не розпочала, вона б не визва­лась, — дорікнув.

—    Я не розпочинала. Випадково прохопилась, що вже пора... — мати не розуміла, чому мене дратувала допомога Ніни. — Якщо тобі неприємно, то я скажу їй.

—        Нехай уже... — погодився, щоб не ображати ні матері, ані Ніни.

Я взяв порожнє відро і вибрався нагору. Аж примружився від яскравого сонця.

—   Усе, Ніно, відпочивай.

—   Я не стомилась.

—   Тоді йди до Віри Матвіївни.

—        Я не можу... в погребі, — перестала рвати яб­лука і потупилась.

—   Чому?

—        Відтоді як маму... земля... яма... — сльози за­бриніли в її голосі.

Мені погріб нагадував війну, а їй — могилу. Ні­на продовжувала зривати антонівки і класти у від­ро. Я виліз вище й діставав яблука майже з верхо­віття. Ніна працювала мовчки, зосереджено, і мені теж не хотілося розмовляти. По її посмутнілому лиці нечутно ковзали світлі тіні, і здавалося, що вона похитувалась, наспівуючи якусь журливу без­словесну пісню. Ми швидко наповнили відра, і я заніс їх у погріб.

—        Ще кілька відер — і досить, — сказала мати, сутулячись, наче могла головою зачепити стелю. — Ти завези Ніну додому.

—   Гаразд, мамо.

—        Чому ти не познайомиш її з Карпань? Вона ж її рідна бабуня, — зауважила мати.

—   А це не зашкодить пам'яті Дубовенко?

—        Ніна вже не дівчинка, Арсене. Горе робить людину дорослішою. І для Карпань велика ра­дість — об'явилася онука. Ти уявляєш?

Ніна досі нічого не відала про таємницю свого народження. Я не збирався про те її сповіщати, і Шепета поводилася так, ніби з найближчих людей у Ніни була тільки вона. Я розумів самотню жін­ку, що ні з ким не хотіла ділити своєї прихильнос­ті, може, й любові до дівчини, яку теж бавила і вважала рідною дитиною. Але скільки залишало­ся жити Карпанисі? Було б непростимо жорстоко з мого боку позбавити матір фронтовика на старості втішитись дочкою свого сина.

—   Тільки спершу ти все розкажи Ніні, — ска­зав матері.

Антонівка зародила рясно: не минуло й півгоди­ни, як ми нарвали ще кілька відер яблук. Я зали­шився в погребі, а мати пішла до Ніни.

—   Вилазь, Арсене, завезеш Ніну, — мати пере­рвала перебіг моїх думок, зазирнувши в погріб.

—   Як вона там?

—   Побачиш, — поспішно відвернулась.

Ніна, вже в учнівській формі і червоній кофті, з брунатним портфелем чекала коло мотоцикла, замислено погладжуючи сидіння, обшите сірою ов­чиною. Зачувши мої кроки, стрепенулась, підбігла до мене із широко розплющеними очима, в яких світились радість і здивування, наче їй відкрився незнаний світ.