Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 42

А Мошняк не з'являлась.

—   Слухайте, чого ви тут капієте? — за парканом, у кущах смородини, заспана, розчіпчана жінка ря­дилася у рябий халат.

—   Чекаю товариша.

—        Якого товариша? Я вас раніше не бачила, — зміряла мене з ніг до голови недоброзичливим по­глядом.

—   Ніби ви знаєте всіх на цій вулиці, — зауважив.

—        Зросла на ній, то й знаю. Може, видивляєтесь, кого в хаті не буде? — запитала з погрозою. — Чо­го ховаєшся?

—        Олено, з ким це ти там?.. — долинув із гли­бини садиби густий бас.

—        Тиняється тут якийсь тип, — махнула на мене каструлею.

Пильна жіночка. Я намірився зайти за ріг пар­кану, щоб не муляти їй очей, як мене спинив гус­тий бас.

—   Ану постій! — наказав незаперечно.

Оглянувся — хвіртка наче виштовхнула на вули­цю високого, дужого чолов'ягу в жовтій майці, си­ніх галіфе і чоботях. Жінка зловтішно посміхну­лась. Я скривився, бо доведеться показувати по­свідчення, і заздалегідь опустив руку в кишеню.

—        Петре, в нього щось у кишені, — застерегла жінка.

—        Зараз перевіримо, — розважливо прогув чо­лов'яга.

Добре, що перехожі саме не йшли в цей бік. Чо­ловік наблизився і спинився за кілька кроків, клац­нув закаблуками.

—        Доброго ранку, товаришу лейтенант, — приві­тався, здивовано дивлячись на мене.

Ах, Драчук, наш бойовий старшина, гроза хуліганів і п'яниць! Як це я відразу його не впі­знав?

—   Доброго ранку. На службу збираєтесь?

—        Так точно, — багатозначно зиркнув на жінку, і та, поправляючи розкудлане волосся, присіла за кущем рвати смородину. — Ви вибачте.

—   Пусте, в мене на лобі не написано... Ідіть, Драчук, — боявся, що, розмовляючи з ним, проґав­лю повернення Мошняк.

Після того мене ніхто не чіпав, хоч ловив на со­бі допитливі погляди. Перед сьомою годиною пере­хожих побільшало — поспішали до робочого поїз­да. Я міг не бовваніти самотнім деревом у полі, а походжати вулицею, але тоді довелося б щоразу озиратись на подвір'я Мошняк. А на розі — най­краще місце для спостереження: звідки б не з'я­вився об'єкт, усе одно потрапляв у поле зору. Отож терпів і погляди, і вранішній легіт. Найдужче тур­бувало те, що з якихось причин Мошняк раптом не навідається до хати. І що в такому випадку зро­бити? Родичів, я пам'ятав, у неї не було. А знайо­мі? В кого їх нема.

Згадав, шо сьогодні мати їхала до Вінниці на обласну нараду вчителів. Напевне, коли поверну­ся, її вже не застану. Хвилюватиметься, що не по­бачила мене, бо зник із дому тихцем, навіть не залишив записки: Погано, чорт побери. Втішав себе, що Балюк розрадить її.

О пів на восьму вулиця зовсім ожила: з подвір'я виходили матері й бабусі з дітьми, ведучи їх у са­док, поспішали на роботу чоловіки. Он і Драчук пішов, глипнувши в мій бік. Не запитав, чого мене сюди занесло.

Знав службу. Почне тепер Пильніше придивля­тись до мешканців Садової.

Хвилин через десять за спиною загупали кроки, і мене поминула висока жінка з кошиком, у червоній кофті, закутана в білу з квітками хустку. Своєю прямою поставою вона нагадувала Мошняк. Але одягнена звичайно, як більшість жінок. І все ж для певності я покликав її:

—   Соломіє Остапівно!

    Зупинилась. Вона! Лице змарніле, в очах три­вога.

—   Ах, це ви...

Я пішов із нею.

—   Куди ви запропастились?

—        Ночувала у знайомої. Якийсь дідько налякав мене вночі, і тепер боюся, — поскаржилась.

—   Коли налякав?

—   На другий день після вашого приходу.

На другий день... Тобто коли в мене викрали об­разок. Ні, не випадковий збіг. Злочинець здогадав­ся, де його загубив. У мене замлоїло в грудях від усвідомлення, що той «спритник», як називав не­викритого вбивцю Великошич, вільно ходив по зем­лі і жив у нашому місті. Він ввижався мені прима­рою, що слідувала за мною по п'ятах.

Мошняк взялася за клямку хвіртки й очікуваль­но дивилась на мене. Очевидно, думала, що ми зу­стрілись випадково і мій шлях лежав далі.

—   Я до вас, Соломіє Остапівно.

Вона кивнула, але не відмикала дверей, а руши­ла навколо будинку.

—        Погляну, чи не відчинив хто віконниці, — по­яснила.

—   А як вас налякали? — поцікавився.

—        Сплю і чую крізь сон, як щось скрегоче і ри­пить. Прокинулась, слухаю — знадвору, під оцим вікном хтбсь топчеться і чимось намагається відір­вати замка. Я вся захолола. Хочу крикнути, а тіль­ки хриплю.

Я уважно оглядав скобу і замок на віконниці.

—        Сповзла з ліжка, ввімкнула світло в кімнаті, потім у другій, на кухні... І воно перестало скрего­тати.

Біля скоби на фарбованій дошці дві свіжі вм'я­тини, очевидні сліди лапи, якою витягають цвяхи. Так, Мошняк казала правду. Злочинець почав дія­ти. І коли б не віконниця... Мене аж зморозило.

—   Чому не заявили в міліцію?

—   А що, треба було?

—   У кого ви ночуєте?

—   В Поліни Іванової.

—   Де вона живе?

—   На вулиці Матросова, тридцять три.

Ми ввійшли до темної кімнати. В щілину між віконницями крізь штору сіялось тьмяне проміння. Господарка ввімкнула світло. Чорні меблі справ­ляли похмуре враження і незатишок. На стінах — жодної картини чи фотографії. Мабуть, фото з тієї жінки знаходилось у відпочивальні. Мошняк, не розкутуючись і не скидаючи кофти, ніби не збира­лась залишатися в хаті, сіла на тахту.

—        Скажіть, Соломіє Остапівно, у вас не було фамільних коштовностей?

—   Коштовності? Звідки? Ми ж з бідних селян.

—   А яке ваше дівоче прізвище?

—        Нестеровська. А що? — відповіла байдуже, розглядаючи свої нігті.

Нестеровська... Знайомим видалося це прізвище.

—   Я вибачаюсь, коли померла ваша мати?

—   Ще молодою.

—        А ким вам доводиться ця жінка? — показав їй фото.

На довгрчолому обличчі Копійочки здивування й розгубленість.

—   Во... вона у вас? Але ж я...

Нестеровська...

—   Ким, Соломіє Остапівно?

—   Моя мати.

У справі Мошняка! Авжеж. Нестеровський — по­міщик, у якого наймитував Мошняк. Соломія — дочка поміщика.     О-хо-хо!...

—        На фото вона значно старша, років сімдесят. І не схожа на селянку. Щось ви плутаєте, Соломіє Остапівно.

Копійочка у відчаї зчепила пальці.

— Навіщо все це вам? — запитала слізно. — На­віщо ворушити минуле? Я вже стара жінка... І в мене нічого не залишилося. Все забрали в ко­муну комнезами.

—   А кульчики?

—        Кульчики? — злякано зиркнула. — їх украли злодії в двадцять першому році.

—   Злодії? — перепитав насмішкувато.

—   Вони прийшли вночі...

—        А які ж кульчики на фото? І в якому році по­мерла ваша мати? Чи, даруйте, вона воскресла?

Копійочка похилилась на спинку тахти й заплю­щилась. Хустка сповзла з її голови, явивши чорне, посічене сивиною волосся.

—        Принесіть... мені... води... — попросила знеможено.

Я вибіг на кухню. Мошняк жадібно припала до склянки.

—        Соломіє Остапівно, прошу вас нічого не таїти. Це надто серйозна справа, — суворо попередив її.

Вона безживна, наче велика воскова лялька.

—   Мене не заарештують? — запитала по паузі.

—   Хіба ви вчинили якийсь злочин?

—   Я... дочка поміщика Нестеровського.

—        Знаю. Розкажіть, яким чином опинились у вас ті кульчики? І коли?

—        Зараз, — Мошняк узяла склянку і ще ковтну­ла води, приклала долоню до грудей. — Кульчики... То було на різдво в сорок п'ятому році. Ми з ма­мою приготувались, як водиться, накрили стіл, по­сідали, а Спиридон вийняв з кишені носовичок, роз­горнув його, і ми побачили...

— Тільки кульчики?

—         Крім них, більше нічого. Вони зараз дуже до­рого коштують. Там безліч діамантів замість зер­нин, — оповідала із жалем.

—   А перстень?

—   Який? — і мимоволі глянула на свій палець.

—   Що на ньому був, коли я приходив.

Мошняк вимушено всміхнулась.

—   Теж приніс Спиридон. Казав, що купив.