Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 39

Я легенько відгорнув волосся з Олиного лиця, щоб краще його бачити. Вона спала, по-дитячому надувши губи, і під очима лежала тоненька сіточ­ка тіней довгих вій, а на щоці біля вуха золотився ніжний пушок. Неземною і далекою вона здалася мені сплячою, аж я злякався і провів пальцем по русявому шнурочку брови. Оля розплющилась і неосмисленим поглядом втупилась у мене. Нараз її зеленкуваті очі взялися поволокою і на вустах за­грав усміх.

—   Ти дивився на мене?

Я кивнув.

—   Мені щось снилося, — сказала пошепки, — щось приємне-приємне і радісне... Котра година?

—   Близько дванадцятої.

—   Ще скупаємось — і додому, — перевернулася на спину, випросталась, мов струна, і завмерла, за­дивившись на небо. — Ти зміг би полетіти в кос­мос?

Запитання впало зненацька, і я попервах розгу­бився, не знайшовся на відповідь, бо ніколи над тим не замислювався. Хтось літав, а я не ставив себе на їхнє місце, сприймав, як чиюсь відповідаль­ну роботу з певним ризиком. Справді, чи зміг би я полетіти в космос? В одну мить ніби зважив усі прожиті роки.

—   Полетів би, Олю.

—   А я — ні,—призналась сумно.—Залишити Зем­лю... Розумієш, Землю?! Ти через це мене не роз­любиш?

—    Ніколи, — я нахилився, в її очах — крихітне голубе небо.

—    Вірю тобі, — посміхнулась провинно, зводя­чись.

Непоспіхом пішла до річки, струнка, граціозна, її плавні лінії, вигинаючись, округлювали стегна, спо­виті синім, у білі квіточки, купальником. Сонце осявало її постать, видивлялося на неї, купаючи в промінні.

—    Перепливемо Лебідку? — кивнула на проти­лежний берег.

—   Давай.

Я з приємністю занурився у воду, відчуваючи, як гаряче тіло остуджувала вода, поколюючи в порах шкіри. Річка неширока, і за якихось п'ять хвилин ми дісталися берега. В кількох кроках од нього по­

миналося скошене поле, а ще далі на виднокрузі мріли хати Березівки. Оля ступила на серню і грай­ливо зойкнула, підгинаючи ногу, і так стояла, ку­медна й безпомічна, мов журавель.

—   Ага, колючий хліб, — зауважив, підхоплюючи її на руки та виносячи на стежку.

—   Ой, ромашки, Арсене, ромашки, — пустотливо задриґала ногами. — І волошки!

Неподалік на обніжку росли зіркаті ромашки. Ми нарвали цілий букет. Оля швидко сплела вінок, і я урочисто поклав барвисту корону їй на голову. На її волосся лягли білі й голубі полиски — своє­рідний німб польових квітів. І коли ми пливли на­зад, на легких брижах навколо її голови гойдався круглий голубий відсвіт.

—   Уже на першу, — заквапилась Оля. — А мені треба ще вечерю зварити і на другу на роботу.

Ми одяглись, і я за звичкою, чи ніщо не випало, всунув руки в кишені.

Образка не було! Речовий доказ щез.

Вражено ворушив пальцями, дерев'яніючи. Знетямлено дивився собі під ноги, не в змозі зрушити з місця. А поруч, метрів за двадцять, білокоро сві­тився березовий гай.

—   Арсене, поїхали, — Оля торкнула мене за лі­коть.

Я не озирався, наче громом прибитий.

—   Арсене!.. — нетерпляче смикнула за руку і за­зирнула мені в очі. — Ти... що? — відступилась зля­кано. — Щось болить?

Я видушив болісну посмішку і заперечливо по­хитав головою.

—   Кажи правду, — з острахом мовила Оля. — Я хлопців гукну, — обережно обняла мене, наче хворого. — Кажи, не мовчи!.. — Забриніли сльози в її голосі.

—    Голова... закрутилась, — нарешті спромігся на слово і оглянув навколо пісок.

Там, де допіру лежав мій одяг, виднілися осунуті ямки, крихкі ознаки слідів, що тяглися в березовий гай. А може, вони давні?

—   Напевне, напекло, Арсенчику, — засокоріла турботливо Оля. — Я в панамі, а ти простоволосий, їдьмо додому, не стій... Це все я винна, я!

її голос, щире співчуття привели мене до тями, і я наче скинув полуду з очей, збадьорився і рішу­че сів за кермо.

—   Тільки не швидко, Арсенчику, не швидко,— вмовляла Оля, стискаючи руками мої плечі, туля­чись щокою та губами до шиї. — Ти прямо додому, а я пішки.

Усе ж я зсадив її біля зеленої брами, заспокоїв­ши, що вже полегшало, а сам майнув на пляж. За­питав у хлопчаків, що грали під грибком у підкид­ного, чи не бачили, як хтось виходив з гаю, коли ми купались. Не бачили. Підозрювати їх я не міг, бо мій годинник вартіший за образок, а його ніхто не взяв. Я перегорнув пісок на тому місці й нічого не знайшов. Звичайно, в і н вийшов з гаю і нагинці, ховаючись за кущами, підкрався до одягу, коли ми пливли на той берег.

Втретє вистежив! Нахабно діяв. У мене вже не було ніяких сумнівів, що в і н місцевий. Дивився на березовий гай, думаючи, що надто багато таємниць він ховав, особливо дорога на Березівку. Стій! Дядько Гаврило казав же, що Степан вилежувався на річці, догулював відпустку. Степан Горак... Щоб помститись за брата. Але я його ні разу ніде не здибав. І звідкіля він міг знати, що важив для мене образок? Ні, не Степан. Картав себе, що не зали­шив образка вдома. За викрадений речовий доказ, хай із припиненої справи, подяки не оголошують.

Що скаже Великошич?

Поїхав додому. Зупинившись коло хвіртки, помі­тив у поштовій скриньці білий папірець. Невже лист? Я не пам'ятав, коли ми востаннє отримували листи. Адресований мені. Без зворотної адреси. Почерк незнайомий, великий, розмашистий, з нахи­лом вліво.

Від кого? Повів мотоцикла до сарая. Рівняючись із вікнами, почув, як в кімнаті настійно дзвонив те­лефон. Кинувся до дверей — зачинені. Хапливо відімкнув.

—   Слухаю.

—        Як тобі, Арсенчику? — дбайливо запитала Оля.

—   Ти про що?

—   Як про що? Тож голова...

—        Уже краще, Олю, краще, — поспішно прока­зав. — Дякую.

—        Ти полеж, нікуди не ходи, — мовила напутли­во. — Я так перехвилювалась, що місця собі не зна­ходжу. Навбирала картоплі і до магазину...

—        Заспокойся, Олю, все гаразд, — я поглядав па конверт з малюнком моря та білого пароплава.

—   Я так переживаю.

Штемпель адресата нечіткий, і я насилу розібрав закінчення назви міста—«...иця». Не терпілося про­читати листа, але Оля продовжувала давати пора­ди від сонячного удару.

Розділ двадцять другий

Великошич подзвонив аж на третій день. Я вже дізнався, що він розслідував у далекому селі спро­бу вбивства з мисливської рушниці завідуючої пта­хоферми.

 Була неділя. Я нічого не робив, не дозволяла ма­ти, мабуть, з огляду на мій пригнічений настрій. Але бездіяльність підсилювала його, і я марудився в кімнаті, то беручись читати, то переглядаючи ар­куш із записами добутих фактів та доказів, або безцільно нипав подвір'ям, не знаючи, до чого до­класти рук. Коли б Василь і Горак перекривали дах, я б їм допомагав, але в неділю вони не пра­цювали. Здавалося, що саме тепер я втрачав най­дорожчі години пошуку.

І от дзвінок... Мати сиділа за столом і готувала свій виступ на обласну нараду вчителів: поглядала у вікно, а потім швидко писала, висунувши кінчик язика, як школярка. Я кахикнув, щоб привернути її увагу.

—   Кудись їдеш? — звела на мене задумливі очі.

—   Еге.

—   Не барися, — попросила за звичкою.

З важким серцем поспішав на зустріч із Сергієм Антоновичем. Не давав супокою викраденнй обра­зок.

У неділю наше місто люднішало: мешканці чим­чикували на ринок, у магазини, інші поверталися з покупками, а молодь прошкувала до річки, бо день випав гарячий і сонце щедро дарувало тепло, мовби прагнуло надовго зігріти землю перед осін­ньою сльотою. І все ж відчувалося, що літо на схи­лі, хоч не було ще ніяких ознак, тільки щоранку повітря ставало холодно-прозорішим, наче старан­но вимита шибка.

Я спочатку взяв з архіву справу Мошняка й аж тоді зайшов до Великошича. Ретельно поголений, свіжий та бадьорий, він сидів за столом у білій со­рочці з короткими рукавами. На його зволоженому волоссі виднілися сліди гребінця, і я дійшов вис­новку, що він недавно встав.

—        У тебе вигляд, ніби хильнув гранчак оцту,— зауважив, оглядаючи мене.