Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 23

За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.

—Ти вже звиняй за порушення угоди, — сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. — Але мій ревматизм показує на дощ.

Я зиркнув на його ноги, взуті в міцні черевики із залізними клепами. Вони мені ні про що не свід­чили.

—В окопах нажив, — поворушив Горак правою ногою, — то тепер маю за барометра. Отак. Раніше почнемо — раніше закінчимо. І нехай не бідка­ється Віра Матвіївна.

—Вам допомогти?

—А що ти мені допоможеш? — запитав достоту так, як уранці я матір. — 3 Балюком ставив пар­кан?

—Сам.

—Угу, — схвально-здивовано прогув і загатив молотком по жерсті.

Я почувався зайвим. І щоб якось прислужитися Горакові, приніс із сарая два листи жерсті, потім стояв і стежив за його вправними руками, що з'єд­нували листи, брали їх на замок. Василь на даху готував місце під нове покриття. Дістався він туди по груші.

—Гарну виписав бляху, — похвалив Горак. — М'яка і кріпка. Ще б пофарбувати її мідянкою — і сто років не заглядай.

—Де ж її взяти? В отця Онуфрія?

—Батюшка не дасть, — посміхнувся дядько Гав­рило.

З подвір'я долинув голос Романа Гнатовича, що вітався з матір'ю. Під хатою загупали його кроки, й з-за причілка спершу з'явилась драбина, а по­тім він у брилі та в робочій одежі.

—Ну, Гавриле, я тобі цього не подарую, — Балюк приставив драбину до стіни.— Ми ж домови­лись, що покличеш мене. Га? — Із задоволенням потиснув Горакові руку, подав мені.

—Але ж ти почув, Гнатовичу, — виправдовував­ся дядько Гаврило. — Почув.

—Хіба не почуєш? — підморгнув мені Балюк. — На весь куток виляски йдуть,— погладив долонею жерсть.— Файна. І вже встиг паркану шмат поновити.

—То Арсена Федоровича робота.

   —Арсене, — затермосив мене Балюк. — 3 тебе будуть люди!

—Учимось, Романе Гнатовичу, переймаємо дос­від, — весело відказав я.

Василь замугикав на даху, і ми глянули вгору: Хавара, всміхаючись, показував великого пальця, мовляв, те, що треба. Я запитливо подивився на Горака.

—По наших губах взнав, що ми говорили, — по­яснив.

Ми пішли до сарая по бляху. Роман Гнатович мугикав мотив якоїсь пісні, що чувся між ударами по жерсті. Він навіть ворушив вусами, напевне, ти­хо вимовляв слова і помахував рукою, ніби відби­вав такт. Чогось радів, і я завважив: часом не до­мовились вони з матір'ю побрататись? Адже початок ремонту свідчив про моє близьке одруження.

Балюк сів на відземок, на якому я рубав дрова, і розважливо ляснув себе по коліну, наче стверд­жував одному йому відоме рішення.

—Так-то, Арсене, — кивнув головою і задьо­ристо додав: — І гульну ж я на твоєму весіллі, аж у небі трісне!

—Ви гульнете.

—Побачиш, — і посерйознішав. — Як там ба­тькова справа? Посувається?

—Забуксувала на місці.

—А ти був на вокзалі? Я оце вранці прокинувся і подумав: може, він зійшов на вокзалі і десь тут загинув?

—Сьогодні ходив.

Ми кілька хвилин помовчали, наче вшановували пам'ять загиблих. Я взяв лист жерсті й рушив до дверей. Переступив поріг і наштовхнувся на Горака, що прикурював цигарку. Він злякано витріщився на мене, збліднувши. Мені стало соромно через свою неоковирність.

—Пробачте, — розгублено тупцював перед ним.

—Та... нічого, нічого, Арсене, — силкувався по­сміхнутися. — Налякав ти мене.

—Я таки добряче торохнув його бляхою в груди. Добре, що тримав лист низько, а то міг би порізати йому обличчя. Горак увійшов до сарая.

—Що, зіткнулись? — поцікавився у нього Ба­люк.

Відповіді не чув — заспішив до стола під грушею. Василь осудливо похитав кучматою головою, осід­лавши гребінь хати.

Розділ чотирнадцятий

На другий день зранку знову взявся за паркан. На хаті святково сяяла латка нової покрівлі. До трьох годин закінчив другий проміжок. За цей час багато промайнуло думок, і всі повертали на од­не: де шукати батькові сліди? Хто він, єдиний сві­док, од якого потягнеться ниточка? Я не міг за­спокоїтись, що нагло обірвався пошук. Учорашня поразка на вокзалі, притуплена присутністю Гора­ка, Василя і Балюка, сьогодні постала особливо гостро, і нічим її вгамувати.

За стукотом не почув повернення матері зі школи.

—О, як ти багато зробив! — здивувалась, ховаю­чи поза себе авоську з пляшками пива. — Хвіртку теж полагодиш?

—Авжеж, — буркнув. Мені не хотілося вичиту­вати їй за пиво, щоб не обривала рук.

—Ти чого? — запитала стурбовано.

—Минеться,— вдавано байдуже відповів.—Якась хандра напосілась.

Мати трохи посмутніла, постояла кілька хвилин, наче очікувала на подальшу розмову, та, втратив­ши надію, пішла до хати. Бачив, що їй подобалося опікуватись чоловіками, і розумів чому: майже половину життя вона прожила без батька, не заз­навши подружніх турбот і втіхи, окрім невигойного болю утрати.

Не покликав її і почав сам ладнати штахети. Було незручно одному тримати сокиру і забивати цвяхи. Але приловчився. Коли пройшов половину прогону, з'явився Хавара. Василь прискіпливо, зі знанням справи, оглянув паркан, поторгав стовпці, нічого не сказавши, наче невдоволений, попрямував за хату. Напевне, без бажання працювати задарма. Може, дати гроші Горакові, якщо Василь відмовить­ся, у чому я не сумнівався? Хай мати вирішує, як чинити. Невдовзі долинуло тарахкання по блясі. Василь загинав жерсть, готував до приходу дядька Гаврила, за виразом будівельників, фронт робіт. Наш стукіт лунко котився провулком.

—Арсене! Арсене!.. — насилу розчув материн голос. — Тобі дзвонять.

Невже Оля? Кинув молоток і за мить опинився в кімнаті.

—Слухаю.

—Здоров, козаче, — басовито привітався Вели­кошич. — Чим займаєшся?

—Хазяйную, — сів на стілець. — А як там у нас?

—Хтось обікрав залізничника на Лукашівському блокпосту. На вокзалі був?

—Ходив, — і не стримав зітхання.

—Що, нічого втішного? — здогадався Сергій Антонович.

—Там із старих працівників одна касирка. Вона нікого не впізнала.

—Цього слід було чекати, — і Великошич за­мовк.

Уявив, як слідчий міцно тер перенісся вказівним пальцем, замислившись. Я теж мовчав. Але якесь невиразне передчуття радості закрадалося в серце, воно поступово визначалось, осмислювалось і рап­том сяйнуло, наче вибухнуло, в однім слові — блок­пост.

—Блокпост, Сергію Антоновичу! Блокпост! — закричав у трубку. — Там і зараз сходять березівські!

—Молодець, Арсене, — похвалив. — Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, — і Вели­кошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика... Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Ко­ли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця... Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до са­рая. Вивів мотоцикл.

—А паркан? — визирнула мати з веранди..

—Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на доро­гу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових — мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змуро­ваного із черепашника, потемнілого від часу. Нав­коло росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ганок і постукав у две­рі. Ні звуку.

—Вам кого? — пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поета — сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

—До вас.

—А, це ви, — мабуть, упізнала мене. — Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями під­нявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.