Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор - Страница 21

—Ти мені сповіщай новини, — попросив Вели­кошич, неквапливо одягаючись, мабуть, думав про коштовності. — Тепер у мене таке відчуття, Арсене, що десь поблизу лежить важливий факт. Десь він тут, поруч, як ото двоє в темній кімнаті, а не ба­чиш його. Га?

—Не знаю, — знизав плечима, бо досі того не відчував.

—Не забувай про дрібниці, — зашнурував туфлі й розігнувся. — У задавнених справах вони надто важливі. —Ну, я пішов, — Великошич ступив од мене кілька кроків і повернувся. — Оля далі розташува­лась, за кущами шипшини.

Дивився у його широку спину, сповиту білою со­рочкою. До мене не дійшли слова про Олю. Пой­нятий запізнілою тривогою, яку викликав Сергій Антонович, сказавши про важливий факт, я завмер посеред пляжу. Чомусь здавалося, що той факт утратив назавжди, на початку пошуку, загубив його, не звернув уваги, і тепер він ніколи не спливе. Страшне і болюче почуття. Я сів на пісок і гаряч­ково перебирав у пам'яті події останніх днів, роз­мови, зустрічі...

Лише коли на мене впала тінь і довго не сходила, я поволі звів голову вгору. Небо починалося із струн­ких, ледь засмаглих жіночих ніг, голубого трикут­ника купальника... Оля! Я схопився, розгублено роз­глядаючи її, ніяк не розуміючи, що в ній змінилось. Ах, це ж вона підібрала коси під білу косинку, якою щільно пов'язала голову, і її лице округлилось, відкрилось усе, миле й дитинне, беззахистне від сонця.

—Ти чого тут сидиш? — запитала, беручи мене за руку. — Стою, стою над тобою, а ти мов скам'я­нів. Га, Арсене?

—Нічого, нічого, Олю, — і дуже примружився, ніби від сонця, щоб не розгледіла суму в моїх очах.

Вона більше нічого не спитала. Повела за собою, не випускаючи руки, наче дитя, до кущів шипшини. На нас з цікавістю поглядали пляжники. Я покірно йшов за нею, не зважаючи на знайомих. Оля впер­ше так повелася: не приховувала на людях своїх почуттів. Я був схвильований цим вчинком, як на її вдачу рішучим і хоробрим. У неї виявились незнані досі риси характеру. А я вважав, що добре знав її.

—Сідай.

Кущі шипшини сховали нас від стороннього ока. Оля горілиць лягла на коричневу байкову ковдру й заплющилась. Неподалік у березовому гаю щебе­тали пташки. Сюди ледь долинали голоси із пляжу. Я дивився на Олю, на її видовжене тіло, сповнене юної краси, зваби, і вона здавалась мені легенькою, мов пір'їнка, аж хотілося взяти на руки. Доторкнув­ся до її шиї, до ніжної, шовковистої і теплої шкіри. Оля притисла щокою долоню до свого плеча.

—Арсене, я боюся, — пошепки мовила не роз­плющуючись.

—Чого?

—Не знаю... Боюся за тебе. Щодня. Я тобі ні­коли про це не казала. Твоя робота... Ти у відпустці, а все одно... терлася щокою об мою руку.

Відчував, як мене полонила всього ніжність, за­ливала, наче повінь, підхоплювала на гарячі хвилі і несла, несла в незбагненну світлу круговерть. Я на­хилився і притулився губами до ямки під шиєю, і биття її серця увійшло в мене, застукало дзвінкими

молоточками. Оля взяла мою голову в долоні і, не розплющуючись, наблизила до своїх губ.

—Ох, як я боюсь тебе втратити.

На її устах завмер вітерець, згасло сонце і вщух­ли пташки.

—Ти мене ніколи не розлюбиш?

—Ніколи.

—І я тебе.

—Не треба, Арсене... Мені важко.

Світ вертався звідкілясь іздаля, стишений і ніби вмитий росою. Оля звелась і дивилася на мене ла­гідними очима.

—Я заїжджав до тебе, розмовляв з батьком.

—Шкода мені його. Що він робитиме без мене?

—А чому він не женився?

—Твоя мати теж удруге не вийшла заміж.

—Ти пам'ятаєш свою маму?

—Ні, — Оля почала засипати ноги піском. — Мені тоді було, розповідав батько, три роки, як во­на покинула нас. Утекла з якимсь тиловиком. На­віть не залишила з себе фотокартки. Краще не зга­дувати, Арсене. Хіба це мати? Покинути рідну ди­тину...

—Але ж вона виходила Балюка, ризикувала життям.

—То зовсім інше.

Може, й так. Я зріс з матір'ю і не переймався Олиними почуттями, дечого не розумів. І мені не хотілося заглиблюватись у них, коли поруч знахо­дилась та, кого любив. Нам рідко випадало сидіти разом. Я позбувся тривог і клопотів. Охоплював гарний настрій із легким смутком, наче за чимось давно втраченим.

—Ходімо купатись.

Ми побігли до річки. Оля випередила мене, і я її не наздоганяв — милувався стрункою, граційною фігурою, що мов пливла в яскравому сонячному промінні. Коли вона торкнулася води, мені здалося, що вода не розступиться і Оля піде по ряхтливих брижах...

Розділ тринадцятий

У понеділок зранку, щоб трохи заспокоїти матір, узявся лагодити паркан. Пропонував взагалі його розібрати, нехай би було без огорожі, але сусіди не поцінували нововведення, і мати не підтримала мене.

Почав від провулка, скраю, зайнявши один про­гін, скориставшись із досвіду Придиби, що зразу всього не зробиш. Спершу відірвав старі штахетини й жердини, викопав два струхлявілі стовпці, погли­бив ями під нові, дубові, які заготовив заздалегідь  завдяки настійному нагадуванню матері. Працювалося добре, і, якщо не зраджувала пам'ять, я вперше за двадцять п'ять років серйозно зайнявся господарством. Мати часто визирала у вікно і, на­певне, раділа з мого хазяйнування.

—Арсене, тобі допомогти? — не витерпіла і за­питала дзвінким голосом.

—Що ж ти мені допоможеш? — відповів з погор­дою і відчуттям власної переваги, чого раніше не помічав за собою.

То, мабуть, заговорив у мені змужнілий чоловік, певен своїх сил, і мати щасливо посміхнулась, не образившись на тон. На диво, схотілося якнайкра­ще виконати роботу і почути похвалу від матері. Я складав перед матір'ю екзамен на самостійність, бо мої службові успіхи були для неї незримими. Інша справа — новий паркан. Вірно хтось сказав, що чоловік здобуває свій авторитет перед жінкою

передусім здатністю впорядкувати власноручно житло.

Я намітив до обіду впоратись із прогоном, потім майнути на вокзал, розшукати старих працівників і поговорити з ними.

Згадував учорашній вечір: ми з Олею ходили в кіно, опісля до півночі сиділи на лавці під осоко­ром. Вона знову завела мову про побоювання за мене, я її втішав, переконував, що мені ніщо не загрожує. Оля вперто твердила про своє передчут­тя, якого раніше не було, а тепер чомусь з'явилось. І сни їй погані снилися: ніби я кудись ішов, а вона намагалася наздогнати, гукала, та голос пропав і ноги мов приросли до землі. Я аж розсердився, і ми ледве не посварились.

Тепер картав себе за нестриманість. Жінки часто полюбляють казати: віщує моє серце. Мені воно нічого не говорило. В пошуку я не натрапив на при­четних до зникнення батька, Карпаня і Замрики, навіть нікого не підозрював і ніхто нічим не вика­зав себе, щоб злякатись мого викриття. І чи вза­галі когось знайду? Двох фактів замало. Мені до­конче необхідно провести справжнє розслідування, щоб ПОТІМ із чистою совістю, без усякого сумніву покласти справи в архів і погодитись, що вони, ті троє, загинули, пропали безвісти, хай навіть за за­гадкових обставин.

Я прикріпив жердини до стовпців і рихтувався прибивати штахети: спочатку обрізав їм кінці, по­тім здійняв мотузку для білизни і натягнув її над прогоном, щоб паркан вийшов рівним.

—Арсене, хто тебе навчив? — здивувалася мати, виходячи з веранди. — Ти справжній майстер!

Вона зупинилася поблизу, сховала руки під фар­тух і захоплено милувалася моєю роботою.

—Ніхто.

Мене справді ніхто не вчив. Але якось, перебу­ваючи в одному колгоспі, я бачив, як ставили біля правління паркан. Запам'ятав, і тепер, при нагоді, спливли всі нехитрі операції двох дядьків.

—І Балюка не питав? — недовірливо поцікави­лась мати.

—Нікого, — не стримав посмішки. — Візьми со­киру і притули обухом з того боку.

Мати охоче виконала моє прохання. Так жер­дина менше вібрувала.

—А я вже потерпала, — мати лукаво зблиснула очима. — Думала, розбереш, а потім хоч клич на поміч Романа Гнатовича.

—От-от, маєш мене за нізащо, — вдав ображе­ного.